Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Під самою стіною стояли старі груші, а на гіллях їх – борті для бджіл. Микула навіть злякався: на кожному з цих бортів викарбуване було знамено – те саме, яке колись побачив Микула у лісі…
Сівши під однією з груш, Микула пригадав ту ніч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж тріски летіли на залиту місячним сяйвом траву.
А тепер він сидів у Києві, на Горі, і знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо, й завтра, піде він з князем проти ромеїв, і знамено маятиме над ним…
«Що ж трапилось? – думав він. – Чий я тепер є, і яке знамено є моїм?»
В цей час на стежці під стіною почулися тихі кроки. Микула схопився з місця й побачив, що до нього наближається жінка – молода ще, дуже красива, в світлому одязі, з низкою ключів у руці.
Жінка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустріти, і була дуже здивована, але очі в неї були теплі, на обличчі грала посмішка.
Микула низько вклонився жінці, і та привітно хитнула йому головою.
І тоді він, радий, що зустрів тут цю жінку, ступив ближче.
– Дозволь мені, жоно, запитати, – звернувся він до неї. – Дочку я мав… Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я і зайшов сюди її пошукати.
Жінка здригнулась, вона, мабуть, не сподівалась, що якийсь собі чоловік підійде до неї, ще й заговорить, і низка ключів у її руці забряжчала.
«А може, – подумав Микула, – ця жона з князів? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи мені спуститись з Гори на землю!»
Жінка дивилась на Микулу, і тепер він помітив, що в неї не такі добрі, як здавалося спочатку, очі, не таке красиве сердите обличчя.
– А чому ж ти сам опинився тут, на Горі? – запитала жінка.
– У Києві опинився і тут, на Горі, бо іду на брань за Русь і землі, – безтямно говорив Микула.
Тоді жінка зітхнула – ніби від тягаря звільнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах і чомусь посміхнулась.
– Знала я Малушу, – сказала вона. – Колись бачила. Рабинею вона була, працювала на дворі в княгині Ольги.
– А вже так, то так, – згодився, засміявшись, Микула. – Холоп я, рабиня дочка, такі вже всі ми – роб’ї люди… А чи жива вона?
– Твоя дочка Малуша жива, – відповіла жінка.
– Слава Перунові, – вирвалось у Микули. – Де ж вона?
– Вона жива, – вела далі жінка, – тільки живе не в Києві. Вона працювала на Горі, на дворі, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже…
– То й добре! – сказав Микула. – Малуші, либонь, краще буде в селі, аніж тут, на Горі. Тепер мені більш нічого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з брані, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вісти. Скажи ж мені, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, і як називати тебе?
– Пракседа я, ключниця теремів княжих.
– Дяка Перунові, що він звів мене з такою високою жоною. Спасибі тобі, Пракседо, за все, і за Малушу!
Микула хотів, мабуть, ще щось сказати Пракседі, але не встиг, одступив з стежки.
– Це наш княжич Володимир мене шукає, – промовила вона. – Княжичу, княжичу, я тут! – подала Пракседа голос.
По стежці від терема швидко йшов уноша в білому платні, підперезаний золотистим шнуром.
– Пракседо! – кричав хлопчик. – Я хочу піти на городниці. На Дніпрі лодії пливуть з Новгорода.
Він не кінчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, і вже тихше підійшов до них.
Микула стояв і дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима…
– Кланяюсь тобі, княжичу! – тихо промовив Микула.
Тільки чомусь Микула, поглянувши в очі княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що він давним-давно бачив ці очі, дивився в них, знає їх…
Та це була одна тільки мить, бо Микула ніколи й ніде не міг бачити княжича Володимира.
«Бач, які добрі очі в князів», – подумав Микула.
Пракседі ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по-дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.
– Я піду на стіну, – сказав Володимир.
– Іди, княжичу, іди, – відповіла Пракседа.
Він пішов до стіни, тихо став підійматись на городницю. Микула довго дивився йому вслід, а навкруг нього літали й гули бджоли.
Увечері Микула хваливсь Мутору:
– Отепер я про все дізнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горі, а зараз працює в княжому селі… Про все дізнався, дяка Перунові… А що не побачились, так іншим разом, після брані. Вік довгий…
– А це, мабуть, скоро і вирушати будете? Ждали, чув я, новгородців і воїв з верхніх земель. А сьогодні посунули Дніпром і новгородці, і чудь, і весь, різні землі. Ти поглянь тільки, Микуло, що робиться на Почайні й Дніпрі.
– То так, – згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Дніпро, де стояли сотні дивних лодій з оздобами, барвистими вітрилами. – Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справді швидко рушимо. Спасибі тобі, брате мій, що пригрів у своїй корчениці. Колись ще побачимось, поговоримо…
– Чому ж колись?
– А як же інакше?! Адже брань починається, брате мій, і я йду.
– Я йду! – сердився чомусь Мутор. – Думаєш, мені легко, що ти йдеш, а я ні. І не тільки ти, вся земля іде, вся Русь…
– Кого князь кличе, той і йде…
– Хіба треба кликати? – крикнув Мутор. – Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити мені важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь – серце умліває… Гори кругом, Дніпро, як море. Але ж любо все це мені – і город Київ, і Дніпро, і оці луки…
– Дуже любо, – задихаючись, промовив і Микула.
– То як же я можу сидіти тут, коли ви йдете туди?
– То й ти підеш із нами?
– А так, піду!
5
Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув і Добриня. Добром зустріли їх новгородці і вся словенська земля, побували Гудим із Добринею і в кривичів, полочан, мері, слово київського князя долетіло й до Кемі, Корели, Чуді, – тьму людей привів із собою воєвода Гудим до Києва-города. Більшість їх пливло лодіями, везучи з собою все по надобі, багато поспішало за ними борзно й пішо.
Тоді князь Святослав ще раз радився з матір’ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Уліба.
– Вже повно води в Дніпрі, – говорив князь Святослав, – і лодії наші, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Дніпром рушимо ми до Дунаю. Частина війська нашого нехай іде борзно й пішо через поле, Тиверську й Углицьку землі, а там з’єднаємось і перейдемо Дунай.
– То добре, княже, – згодився Свенелд, – і так більше поставимо над Дунаєм сил. А пішо пройдемо безпечно, в полі тихо, тиверці й угличі ще дадуть нам підмогу, – вели рушати, не гай часу, княже!
– Об однім я тільки мислю, – вів далі князь, дивлячись на вікно терема, де видно було безліч воїв на березі Почайни і де на плесі стояли сотні лодій із земель. – Сам я поведу наші лодії Дніпром, через пороги. Піше й комонне ж військо нехай веде князь Уліб з воєводою Свенелдом…
– Добре розсудив, княже, – згодився Свенелд.
– А може, ліпше-бо було князеві Улібу лишитись у Києві? – втрутилась у розмову княгиня Ольга. – Тебе не буде, хто землями правитиме?
– Ти, матінко княгинє, правитимеш, як і колись, землями, – відповів Святослав. – Негоже синам Ігоревим дома бути, коли людіє їх стоять на брані. Чи так говорю, брате Улібе?
Князь Уліб, що сидів блідий і замислений біля вікна, схопився й голосно сказав:
– Як твоя воля, брате княже, і як велить мати наша – княгиня.
З цим словом він низько вклонився княгині Ользі і якось благально, а разом і покірливо подивився їй у очі.
– Бути так, як велить Святослав, – сказала вона. – Я ж берегтиму Київ і землі.
– То й будемо невдовзі рушати, – закінчив князь Святослав. – Велика наша земля, добрі в ній люди, не ждав я, що стільки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Дніпром.
