Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗

Фіни ту галайстру й покосили.

І, що й зовсім було жахливо, через десять днів після бойні, вчиненої совітами, у Москві буде підписаний радянсько-фінський договір, за яким СРСР свого таки домігся — відхопив у сусідки Карельський перешийок з Виборгом і Виборзькою затокою та з островами, північне узбережжя Ладозького озера, ряд островів у Фінській затоці та інші шматки чужої території. Одне слово, «зміцнив оборону північно-західних радянських кордонів».

Самодіяльний батальйон молодих літераторів (і це теж один із злочинів комуністичного режиму) розплатиться за те великою кров’ю. («Війна людей їсть, — застерігає українське прислів’я, — а кров’ю запиває»). І що з того, що поета Арона Копштейна буде вбито під час тієї авантюри? Згодом пребадьоро напишуть (папір все стерпить): «Загинув смертю хоробрих у бою за Родіну». За яку — то вже інша річ, але ясно, що не за рідну. Одне слово, доброволець лижного батальйону Арон Копштейн на фінському фронті «мужньо зустрів смерть від ворожої кулі у бою з білофінами». Точніше, отримав своє при загарбанні чужої території. І нині шкода безневинного Арона Копштейна та його однокурсників, які розплатилися життям за імперський курс більшовиків «розділяй і володарюй» за правом сильного. Ось так Арон Копштейн, єврей за родом, український поет, якому так по-справжньому і не дала Система стати справжнім поетом, поїхав у Москву за освітою. Наївно, але щиро перед тим писав, не підозрюючи, що його чекає:

Не дали йому складати пісні, як і довго прожити. У 25 літ з фінською кулею в грудях ще живим насмерть замерзатиме він на льоду Фінської затоки — за що? За шмат чужої території, що її СРСР таки приєднав до своїх неміряних володінь? З його грудей, що вже хололи, як лежатиме не потрібний ні фінам — вони своє зробили, ні своїм, — сочитиметься гаряча кров і паруючи крапатиме й замерзатиме на льоду… І сам він вже примерзне до льоду… Посічені кулями, пошматовані осколками, лежатимуть на крижаному одрі поети, яким так і не судитиметься поставати поетами, а конаючи, юнаки у відчаї кричатимуть і плакатимуть, і благатимуть матерів: «Мамо, мамо… порятуй, мамочко…» А матері їхні тим часом на мітингах славитимуть «батька Сталіна» і одностайно підтримуватимуть його загарбницьку війну з фінами…

Це творилося неподалік Скандинавського півострова, а за тамтешньою міфологією, жіночі божества, діви-воїни, пролітаючи над полем бою, за велінням бога Одіна відбиратимуть найхоробріших з мертвих, щоб віднести їх у чертог Одіна-Валгаллу. Там вони віднині будуть проводити час у постійних банкетах, а валькірії їм співатимуть…

Не забрали валькірії студентів — десь загребли їх у тих краях в піщані дюни пустельного узбережжя, і з часом і слід їхніх могил щез, хоч вони, юнаки, того й не заслужили… А жили ж до того комуною, таким собі Валтасаровим життям весело, безтурботно, хоч і голодні, але безжурно, опановуючи премудрощі літературної праці, не підозрюючи, що вони вже на краю загибелі в рідній — найріднішій Країні Рад.

І про що він, Арон Кошптейн, симпатичний загалом молодик, думатиме в останні хвилини свого невдалого життя? Перед безглуздим кінцем, що його він не заслужив? Про ненаписані ним вірші, що вже ніколи й не будуть написані? Про винищення ні за понюх тютюну цілого курсу літературного інституту, вельми поетично названого «12–й легколижний батальйон»?

Він, той «основний закон», і погубив його, не давши не лише вчитися й рости без перепон, а й взагалі жити. Як пізніше погубить і тисячі радянських юнаків, що їх кинуть злочинці, кремлівські верховоди в Афганістан. А знайдуться такі, котрі ще й оспівуватимуть той «подвиг інтернаціональних радянських воїнів в Афганістані». То Кіплінга Джозефа Редьярда, англійського письменника, шпигатимуть, що він «описував побут англійських колонізаторів в Індії», «проповідував ідеї британського імперіалізму», а ось оспівувачів радянського імперіалізму підніматимуть на котурни. Бо ж давно відомо: в чужому оці й порошинку бачу, а в своєму не видно й колоди. Тому й привчили радянських «інженерів людських душ» оспівувати загарбницькі дії Кремля — хоч і в тій же Празі, наприклад. Чи похід радянських воїнів на Варшаву в 1920 році. Поляки їх, як відомо, витурили геть, але умільці від поетичного пера все одно складали оди на честь того авантюрно-загарбницького походу. Пригадуєте: «будут помнить все атаманы, польские паны конармейские наши клинки».

Погрожували так, «лихо» втікаючи з-під Варшави!

Арон Копштейн, вірячи Кремлю, писав щиро — про своє прагнення стати найкращим бійцем. А здобув право на безглузду смерть. Нікому не потрібну. Ні, він не загинув. Його вбили свої, а вже тоді в письменницькому довіднику напишуть, що він «загинув на війні з білофінами». Шкода його, Арона Копштейна, 25–літнього поета, якому так і не дали стати поетом і який так вірно, щиро і самовіддано служив режимові, будучи певний, що служить батьківщині своїй. Нині він усіма забутий, бо ж особливо й немає за що його пам’ятати. Як і його вірші-одноденки, заримовані агітки. А втім, пам’ятник йому, Арону Копштейну, та його ні за що полеглим однокурсникам все ж таки є. І пам’ятник той, віримо, на віки. Ні-ні, не процитовані на початку рядки, що «приморожених всіх з миром Вітчизна стрічала…», — ні і ні.

Через три роки по тих кривавих подіях на льоду Фінської затоки, інший учасник війни з білофінами, трохи-трохи старший за них, але в принципі теж тоді молодий поет Олександр Твардовський (йому пощастило уникнути «легколижного батальйону», адже він буде посланий на ту війну спецкором воєнної газети і тому вціліє), згадуючи жахи пережитого по весні 1940 року, на одному подихові напише знаменитий нині вірш (все, що радянській літературі дала «білофінська кампанія») про ту незнамениту війну, що й стане вічним пам’ятником Арону Копштейну та його однокурсникам — як і двохстам тисячам полеглих на тій війні радянським солдатам). Ось він мовою оригіналу:

Частина четверта

ПОСІЯТИ ЗУБИ ДРАКОНА. ПОПІЛ КЛААСА Б’Є В СЕРЦЕ. РОЗРИВ-ТРАВА, ВОНА Ж ЛОМИКАМІНЬ