Бавдоліно - Эко Умберто (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Чиста видимість.
— Ну от. Вони каже, нібито тільки видиво Сина померли на хресті, він не народжувалися у Вифлеємі, від Марії, а лиш одного дня явилися на ріці Йордані Йоанові Хрестителю, і всі сказав — о! Та якщо Син не єсть тіло, то як він можуть казати — хліб сей єсть тіло моє? А вони й справді не причащається хлібом і бурком.
— Може, тому, що їм довелося б смоктати вино, чи як ти там його називаєш, крізь соломинку, — сказав Поет.
— А паноти? — спитав Бавдоліно.
— А-а, їх не обходить, що роблять Син, коли сходять на землю. Вони думає тільки про Святого Духа. Послухай: вони каже, що на заході християни думає, нібито Святий Дух ісходять від Отця і від Сина. Вони заперечує і каже, що оце «від Сина» додали пізніше, а в Царгородському символі віри його не є. Для них Святий Дух ісходять тільки від Отця. Вони дотримується протилежної думки від пігмеїв. Пігмеї каже, нібито Святий Дух ісходять тільки від Сина, але не від Отця. Панотії насамперед ненавидить пігмеїв.
— Друзі, — сказав Бавдоліно, звертаючись до товаришів, — мені здається, що різні раси, які замешкують цю провінцію, не надають жодної ваги різницям у будові тіла, його кольорі чи формах, як це робимо ми, коли навіть карлика вважаємо помилкою природи. Натомість, як, зрештою, чимало з наших мудреців, вони надають великого значення відмінностям у поглядах на природу Христа, Пресвятої Трійці, про що ми так багато начулися в Парижі. Це їхній спосіб мислення. Спробуймо зрозуміти його, інакше геть загубимося у безконечних суперечках. Тож будемо вдавати, ніби блемії й справді такі самі, як і одноноги, а те, що вони думають про природу Нашого Господа, фактично нас не стосується.
— Наскільки я розумію, одноноги дотримуються жахливої єресі Арія, — мовив Борон, який був найбільш начитаним серед них.
— То й що? — відказав Поет. — Мені здається, що все це грецькі штучки. У нас на півночі людей більше хвилювало те, хто є правдивим папою, а хто антипапою, і подумати тільки, що все залежало від примхи покійного мого володаря Райнальда. У кожного свої хиби. Бавдоліно каже правду, вдаваймо, ніби нас це не обходить, а він нехай проведе нас до свого Диякона — він, певно, теж не бозна-що, але принаймні зветься Йоаном.
Отож вони попрохали Ґаваґая провести їх у Пндапецім, і він вирушив неспішними стрибками, щоб їхні коні поспівали за ним. Через дві години вони дійшли до краю моря папороті й вступили на землі, засаджені садами й виноградниками: у затінку дерев сиділи, цікаво витріщаючись на них, створіння з майже людським виглядом, які вітально махали їм руками, але замість слів тільки завивали. То були, пояснив Ґаваґай, без'язикі люди, які жили за межами міста, бо були месаліянами — вони вірили, ніби на небеса можна потрапити лише завдяки мовчазній, безперервній молитві, не причащаючись, не чинячи добрих діл, не практикуючи інших способів покаяння, не відправляючи жодних інших обрядів. Тому вони ніколи не ходили в церкви Пндапеціма. Усі дивились на них криво ще й тому, що ті вважали, ніби праця — це теж добре діло, а отже користі від неї нема ніякої. Жили вони дуже вбого, живлячись плодами цих дерев, які, однак, належали всій громаді, але вони користувалися ними без жодних докорів сумління.
— А загалом вони такі ж, як і ми, правда? — піддражнював його Поет.
— Вони такі ж, як і ми, коли ми мовчать.
Гори все наближалися, і що ближче вони під'їздили до них, то краще бачили, які вони. На краю кам'янистої місцевості поступово підносилися пологі жовтуваті пагорби, схожі, підказував Коландрино, на збиті вершки, ні, радше на цукрову вату, та ні, на купки піску, насипані одна коло одної, і був їх цілий ліс. Ззаду підносилися шпилі, які здалеку здавалися схожими на пальці, — були то скелясті піки, на верхівках яких було щось на кшталт шапки з темнішої породи, іноді вона мала форму каптура, а іноді — майже плоскої накривки, яка виступала спереду і ззаду. Далі шпилі були вже не такі гострі, але кожен з них був немовби пронизаний дірами, мов вулик, і врешті стало ясно, що були то житла — точніше кам'яні сховки, в яких викопані були печери, і до кожної з них вела окрема дерев'яна драбина; драбини ці були з'єднані між собою від однієї печери до другої і разом утворювали навколо кожної з цих махинь зависле в повітрі плетиво, а по ньому спритно бігали туди-сюди мешканці, які здалеку здавалися мурашками.
У центрі міста видніли справжні будинки, але вони теж виростали на великій висоті зі скелі, і тільки фасад їхній на кілька ліктів виступав з неї. Далі виднівся якийсь більший кшталт неправильної форми, який теж був вуликом з печер, але вікна та двері в ньому були розташовані геометрично, а з-під арок іноді виступали тераси, лоджії й балкони. Деякі з цих отворів були прикриті кольоровими завісами, а інші — циновками з плетеної соломи. Одне слово, друзі опинилися посеред гряди диких гір, а водночас — у центрі густонаселеного і діяльного міста, хоч воно й не було таким пишним, як вони очікували.
Те, що місто було густонаселене й діяльне, видно було з натовпів, які жваво нуртували не на вулицях і площах, а радше на ділянках між шпилями і гостряками, між гірськими вершками і створеними природою вежами. Був то вельми пістрявий натовп: серед нього блукали собаки, осли, чимало верблюдів, яких мандрівці наші вже бачили на початку своєї подорожі, але ніколи не бачили їх так багато і таких різних, як у цьому місці, — одні з одним горбом, інші з двома, а деякі навіть з трьома. Побачили вони й штукаря, який давав виставу перед зграйкою мешканців, тримаючи на повідку пантеру. З тварин найбільше їх здивували напрочуд спритні чотириногі створіння, запряжені у візки: вони мали тіло лошати, досить довгі ноги з коров'ячими копитами, були жовтої масті у великі коричневі яблука, а що найцікавіше, мали вони довжелезну шию, на якій височіла верблюдяча голова з двома невеличкими ріжками. Ґаваґай пояснив, що то верблюдопарди, яких важко спіймати, бо вони дуже прудко тікають, й тільки одноноги можуть наздогнати їх і спіймати на аркан.
Хоч там і не було вулиць та майданів, місто це було воістину велетенським базаром, і кожен вільний закуток тут займала якась ятка, чи рундук, чи просто килим на землі, або ж дошка, підперта двома каменями. Там продавалися цілі гори різних плодів, шматки м'яса (схоже, що найбільше тут полюбляли верблюдопардятину), килими, виткані всіма барвами веселки, одежа, ножі з чорного обсидіану, кам'яні сокири, глиняні чаші, намиста з кісточок та червоних і жовтих камінців, капелюхи чудернацького фасону, шалі, ковдри, різьблені дерев'яні шкатулки, рільничий реманент, м'ячі й ганчір'яні ляльки для дітей, а крім того, амфори, повні синюватих, бурштинових, рожевих і яскраво-жовтих напоїв і мисочки, повні перцю.
Єдине, чого не видно було на тому ярмарку, то це металевих предметів; і справді, Ґаваґай, слухаючи їхні запитання, не розумів, що значать ці слова — залізо, метал, бронза, мідь, — якою б мовою Бавдоліно йому їх не називав.
Серед цього натовпу нипали вельми енергійні одноноги, які — стриб-стриб — носили на голові повні кошики, товклися блемії, майже завжди окремими купками або продаючи за прилавками кокосові горіхи, моталися панотії, а вуха їхні майоріли на вітрі, і лише жінки їхні соромливо закутували собі ними груди, притримуючи їх рукою, мов шаль, і всякий інший люд, який немов зійшов зі сторінок тих книг чудес, що їхніми мініатюрами так захоплювався Бавдоліно, шукаючи натхнення для своїх листів до Беатриси.
Вони помітили ще інших істот: були то, безперечно, пігмеї — з дуже темною шкірою, з пов'язкою на стегнах і з луком напереваги; цим самим луком вони, як веліла їм їхня природа, вічно воювали з журавлями, і війна ця, мабуть, була для них переможною, бо чимало з них пропонували перехожим свою здобич, прив'язану за ноги до довгої жердини, яку вони мусили нести учотирьох, по двоє з кожного кінця. Пігмеї були нижчі від журавлів, тому підвішені птахи волоклися по землі, і їх підв'язували також за шию, але лапи далі залишали довгий слід на пилюці.
