Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
4
А історія Олександра Сахновського була пов'язана з історією його друзів, членів комітету російських офіцерів у Польщі Арнгольдтом, Сливицьким та Ростковським, яких розстріляли у червні 1862 року, і рядовим Левом Щуром, засланим на довічну каторгу. Те саме загрожувало і Сахновському — розстріл або каторга в Сибір. Але він утік. Від нього Герцен дізнався подробиці справи і в кількох номерах «Колокола» написав про це. Вони, троє офіцерів і рядовий Щур були різних національностей:
Іван Арнгольдт — латиш, Петро Сливицький — українець, Францішек Ростковський — поляк, рядовий Щур — єврей. Та всі вони були одних переконань і вели агітацію серед солдатів, читали листівки, написані спеціально для російських військ у Польщі, надіслані з Лондона, і таки добре попрацювали, бо коли цих офіцерів було арештовано, жоден із солдатів, незважаючи на різки, ляпаси, загрози командира й слідчих, — не дав найменшого показання на шкоду своїм офіцерам.
Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до російського намісника у Варшаві генерала Лідерса, який провадив найжорстокішу політику щодо поляків, був нещадний до співчуваючих їм. Лист не був підписаний, та коли судова комісія пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не він писав його, — Арнгольдт твердо відповів: «Так, я, але не закінчив його». Він тут же взяв зі столу перо й підписав під листом своє прізвище.
Така «зухвалість» найдужче розлютила суд і уряд. Солдати їхніх частин зуміли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звільнити їх, організують втечу. Але ув'язнені заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступної боротьби. їх було таємно вивезено до іншої фортеці і розстріляно. Потай і одверто і солдати, і офіцери, і цивільні справляли по них панахиди. За це знову карали.
Варшава була як на вулкані. Лідере тремтів. Він не знав, що робити, і тремтів за своє життя. І недаремно. Якось уранці він гуляв у Саксонському парку, до нього підійшов молодий офіцер і вистрелив. «Цей постріл, — прочитали в «Колоколе», — був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публіки, яка гуляла, військової і цивільної. Той, що стріляв, холоднокровно продув пістолет, поклав його в кишеню і вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далі. Ніхто з публіки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Поліція і загальна думка приписують постріл росіянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку». Цей номер «Колокола» знову ж таки передав Марії Сахновський.
— Це просто неймовірно, — сказала вона схвильовано. — Ви не знаєте, спіймали сміливця?
— Ні, не спіймали. Поки поліція отямилась, він справді через кондитерську вийшов на іншу вулицю і зник.
— І ніхто не дізнався, хто ж це був?
— Чому ж? — Сахновський усміхнувся. — Товариші добре знають, хто це, бо він зайшов до друзів після цієї ранкової прогулянки й повідомив: «Я всадив Лідерсу в голову кулі за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль, не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт із ним, однаково буде пам'ятка на все життя». Звичайно, Лідерсу довелося поїхати з Варшави, куля потрапила в щелепи.
— А офіцер? — нетерпляче спитала Марія.
— Ну, звичайно, він уже не повернувся до своєї військової частини. Йому довелося зникнути. Він тоді ж у друзів переодягся ксьондзом і спокійно пройшов вулицями міста. Залізничники, робітники знову дали йому переодягтися в своє робітниче вбрання і вивезли на дрезині у передмістя Варшави — Прагу, а звідти вже він переправився за кордон, до Лондона, до Олександра Івановича і Миколи Платоновича, яким і раніше писав і яких питав, як бути їм, російським офіцерам, у Польщі в разі повстання. Ну, а тепер уже наочно познайомилися. Між іншим, Маріє Олександрівно, він ваш земляк—українець, дуже любив співати українських пісень, знав напам'ять вашого Шевченка...
— Він молодий? — спитала Марія.
— Трохи молодший за мене. Років двадцять три — двадцять чотири.
— Зовсім молодий. Хотіла б я побачити таку надзвичайну людину.
— А що ж, може, й побачите.
— Невже він тут?
— Ви знаєте, завжди важко сказати, де він у даний момент. Здається, він якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявіть, після того пострілу він знову повертався до Варшави, але зовсім змінивши свій зовнішній вигляд. Оглядітися не встигли, — він уже в Лондоні, а потім Парижі, і наче в передмістя метнувся — вже опинився в Петербурзі. І от ви сказали — надзвичайна людина. Коли ви його зустрінете, і ніхто вам не скаже, хто це, вам і на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тільки зрідка було, коли товариші зберуться, так розспівається або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати — та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшаві, коли він легальний ще був, поручиком шліссельбурзького полку, сидить один на дивані, по-турецькому підібгавши ноги, награє на гітарі й співає ваші козацькі пісні, сумні й суворі водночас. Знаєте, його і Герцен, і Огарьов дуже полюбили. Повірили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всі його любимо. Ніколи не питала Марія сама перша, а тут спитала.
— А можна мені знати, як звуть?
— Чому ж ні? Може, вам і йому доведеться тут допомогти, а він же про себе нічого ніколи не скаже. Ні пихи, ні хвастощів ані грана. Андрій Потебня його звуть.
— Так я ж знаю! У Гейдельберзі був молодий вчений, з України, Потебня.
— Ні, то його старший брат, Олександр. Лінгвіст. Теж дуже хороша людина. Але Андрія змалку віддали у корпус, і він пішов іншим шляхом. Як він тут буде — я вас познайомлю. Але, мила Маріє Олександрівно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Мені треба ненадовго до Лондона.
— Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один і той же час у кількох місцях перебуває, наче літає між ними. А ви самі такий!
— Що поробиш. Таке наше діло, — усміхнувся Сахновський. — Так що не гнівайтесь, потім з Богдасем надолужимо, він дуже здібний.
— Та про Богдася не турбуйтесь, це дрібниці. Він справді з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вітайте в Лондоні від мене щиро.
— Дивно ж ми тут, в Антонія Едварда, зійшлися, у нашого Антонія Сови, — мовив Сераковський, тиснучи руку Марії. — От і Броніслав прийшов, — кивнув він на Залеського, — і ви, наче від батька Тараса до нас посланниця.
— Я часто тут буваю, правда, Едварде? —сказала Марія.
— І так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнанні, так і пані Марія нам рідна, — цілуючи Марії руку, проговорив Желіговський, він же поет Антоній Сова.
Plеmienni bracia, brada moi z ducha,
Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,
Nas wychowali і chrzcili ojcowie,
Lecz my ogniwo jednego lancucha... —
(Брати по племені, мої брати по духу,
Хоч в різній вірі і хоч в різній мові
Нас виховали і хрестили батьки,
Але ми кільця одного ланцюга.)
проказала Марія так само по-польськи, як і розмовляла часто в товаристві Желіговського, уривок з його твору.
— О, матка боска, — гірко усміхнувся Саратовський, — коли б справжні брати одної віри і одної мови могли б порозумітися між собою, як діти одного справедливого духу, хоч і різних народів.
— Ти був в отелі Ламберт, в цьому гнізді білого польського орла? — спитав Желіговський. — А може, тобі дав аудієнцію генерал Мерославський, який гадає звідси з Парижа керувати рухавкою і, головне, — в'їхати диктатором на білому коні до Варшави. Боюся, що врешті він знайде спільну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому білому гнізді, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю!
— І Бакуніна, — додала Марія. — Це навіть і я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунін був тут, він з обуренням розповідав мені й Фрічу про його лист.
— Лист Мерославського?
— Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українців, білорусів і литовців як окремі народи, він назвав нас фантастичними національностями.
