Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно TXT) 📗

Немає нічого страшнішого в світі за перекиньчика; аби довести, що він їхній, цих, а не тих, з ким був раніше, він лізе з шкіри, аби явити цю свою нову явленість, він лютіший за найлютішого з них, нещадливіший і вигадливіший у карах, рвійний, неймовірно запопадливий у вірі, винахід — ливий, він чимось нагадує приблудного, якого посадовили на ланцюг, пса, вистрибнувши на купу гною, він крутить головою і дивиться на вулицю, вишукуючи, на кого б погавкати у віддяку за харч і ланцюг, і горе тому горобцеві чи сороці, які летять через подвір’я, а ще більше сусідському котові, який скрадається по тину за горобцями, і всьому, що йде, летить чи повзе повз господарський паркан. Він аж з шкури вистрибує, він гарчить і шкірить зуби, гавкає й розриває лапами гній під собою.

Ще більше лихо, коли цей перекиньчик розумний та сміливий. Тоді він страшний особливо. Пан Пиво стояв посеред двору, де — ані травинки, ані бадилинки, а тільки чорна земля, вирівняна й втрамбована, перевалювався з носків чорних сап’янових чобіт на закаблуки. Ті закаблуки — єдина його відміна від найшляхетнішого панства, яке здебільшого носить чоботи м’які, без закаблуків або з дуже маленькими закаблуками, в пана Пива закаблуки високі, з срібними підковами, він карбує крок, здається, вчавлює щось під собою, і сам він неначе одлитий зі сталі — міцний і стрункий. Роки не зістарили його: ті ж круті надбрівні дуги, суха голова зі стесаним назад лобом, маленькі, притиснені до потилиці вуха, чорний, без сивини, прилизаний наперед чуб, вузькі очі. Гарний з себе, коли б тільки не щось зміїне, причаєне в очах і в усій поставі голови.

За ці роки пан Пиво перейшов чимало глибоких бродів і багато чого досяг — регіментар, канівський підстароста, підкоморій. А що снується в його душі, не знає ніхто. Перейняв він чужий лад, чужі звичаї, чужу віру, щиро впевнивши себе, що ті звичаї, віра і лад вищі та кращі, обезнадіявся до кінця у власних, зненавидів їх (так буває часто, ми ненавидимо те, що самі зрадили). Сам же він затямив одне, й то на все життя: хочеш панувати — гань все своє і вихваляй чуже — польське. Кажи, що чужі звичаї — кращі, жінки — вродливіші, уряд — поважніший, суд — правдивіший. І насміхайсь зі всього того, що поважали і любили твої батьки та діди.

Сам Пиво козаків ненавидів люто, бо, по — перше, ще в юності відкинувся від козацтва, розплювався з козацьким товариством, а по — друге, знав, що його ненавидять козаки. Отож уже наперед почував солодкий, з гірчинкою отрути пал у грудях від видовища, яке отримає, коли козаків посадовлять на палі. Ці звиватимуться на двох шпичаках, а Білокобилці люди розкажуть про те, й матиме на совісті смерть двох своїх побратимів, які прокленуть його.

З секвесту вивели Пукавку та Миленького, змарнілих, виснажених, одяг на них потрух і висів шматтям. Тишко Миленький був схожий на весняного зайця, який опинився на колоді, котру несе по річці. Він здивовано й злякано роззирався і тримався, неначе маленький, за Пукавку, він не все ще втямив, хоч обоє рахували дні, які лишалися до повернення Білокобилки, й знав, що сьогодні минув останній день, і бачив палю з начищеним до блиску його ж руками жерстяним гостряком, і сардонічне, з скривленими тонкими губами обличчя Пива, й натовп панів, у чиїх очах уже горів вогонь чужої смерті. Ніс йому вигострився, став схожий на трісочку, замість очей — провалля. Пукавка ж дивився на регіментаря спокійно, трохи докірливо, він тільки зітхнув і перевів погляд на небо. Шукав чогось живого — якогось птаха, — неначе той міг його порятувати, але по небу сірі, благенькі хмаринки, й Пукавка зітхнув ще раз.

Саме тоді й постукав у ворота дерев’яним, на довгому шнуркові молотком Білокобилка. Він також був змарнілий і втомлений, але це була інша втома — спокою і переконаності, що зробив усе, що міг. Пиву, який побачив його, губи розтяглися в ощир посмішки, оголивши невеликі міцні зуби, а очі ще дужче звузилися — подив і злість спотворили його обличчя, яке аж посіріло, а права рука несамохіть стиснулася в кулак. Він був розчарований, здивований, роздосадуваний, йому більшою мірою хотілося вбити Білокобилчину душу, аніж його самого, зробити його кривоприсяжником, зрадником, тоді Білокобилка сам би закатував себе, вмер смертю непрощеного грішника, а тепер виходило, ніби він вивищувався над ним, регіментарем, був чеснішим, правдивішим за Пива, який казав усім, що Білокобилка не повернеться.

Білокобилка спокійно та шанобливо, ще й мовби проміж іншим, привітався з регіментарем, неначе полковник посилав його в корчму чи до сусіднього пана, а не за сто миль, до самого моря, зняв шапку, одірвав підкладку й подав листа, сказавши:

— Осьо, прошу.

Пиво позеленів, але й оком не зморгнув, листа не читав (певно, не мав на це повноважень від гетьмана) й наказав:

— Замкніть їх до цюпи.

Білокобилка, знову ж таки чемно й шанобливо, але твердо мовив:

— Пане полковнику, ви склали присягу, що відпустите нас.

Ось тут вже Пиво дав собі волю. Він і сатанів, і кпив, і реготівся, й втішався помстою, яку надумав, ще й мав нагоду похвалитися своєю винахідливістю перед сусідніми панами:

— Га — га — га! Та ти що, волоцюго?! Маєш сумніви в моїй правдивості та чесності? Гей, панове, — оглянувся й повів рукою, — подивіться на цього лайдака, на цього пса! Шляхетське слово чистіше за золото. Пообіцяв — сповню. — Жорстока, глузлива посмішка викривила йому губи. — Завтра й підете… Пострибаєте… Містре, — гукнув, — завтра вранці поробиш з них хрести — кожному відтяти праву ногу і ліве вухо. Й — на всі чотири сторони… Га — га — га…

Пани реготілися, аж хилилися — з дотепності, винахідливості Пива. Миленький, почувши те, затремтів дрібно — дрібно, обличчя зблідло, губи повело вбік, хотів перехреститися й не міг. І з Пукавчиного рота вирвався стогін, він низько схилив голову:

— За віщо, пане? Вже краще на кіл… Явіть милість, накажіть розстріляти.

— Та ти що, дурню, — обурився Пиво… — Хочеш, щоб я зламав своє шляхетське слово!.. — Й до пахолків: — Заберіть їх.

Пукавка випрямився. Тепер у його погляді не було страху — тільки ненависть і презирство.

Білокобилка облизав пересохлі губи. Був неначе зашмалений на вогні патик: кудись поділося його черевце, поспадали щоки — несосвітенна річ — двічі обернутися на Запорожжя й назад, але жодна рисочка не здригнула в його обличчі, жодна іскорка не засвітилася в зеленуватих очах.

Злі сльози кипіли під горлом, але він не випустив їх.

— Пан полковник не порушить шляхетського звичаю — призначеним до кари подати добру вечерю та вдосталь горілки?

В товпі панів почулися подивовані вигуки.

— Не порушу, — сказав Пиво. — Я щедрий. Дайте їм півцебра оковитої і наїдків з панського столу. Нехай довідаються перед смертю, що споживають пани. І розкажуть про те в пеклі.

— Красно дякую панові, — відказав Білокобилка. — На тім світі я заплачу.

Пани реготілися.

Козаків закинули до того самого льоху, в якому сиділи раніше, й принесли півцебра доброї горілки, півбаранячого бока, макітерку вареників, якихось пундиків, кілька смажених перепелів. Приречені на страшну квестію козаки пригостили сторожу, випили самі й до глибокої півночі співали пісень. Співали в палатах пани, й співали в льохові козаки, здавалося, вони змагалися, хто кого переспіває. І ті й ті вмовкли десь далеко за північ. А коли вранці варта відімкнула льох, щоб повести козаків на квестію, вона не знайшла там нікого. Й не було ніякого зламу, ніякого підкопу, а тільки гола стіна, долівка з оберемком перетрухлої соломи та порожній посуд від страв. Сторожа хрестилася й задки відступала з підземелля: таке не могло вчинитися без нечистої сили. На стіні було вуглиною намальовано троє баских коней під сідлами.

Я спав міцно і важко. Неначе навалили на мене кілька мішків зі збіжжям, парко було мені й задушливо, хотів їх скинути й не міг. Я мало спав у дорозі, в останні дві ночі й два дні не зімкнув очей зовсім, й щойно зайшов до цюпи, впав на солому, заснув, неначе вбитий. Одначе, коли гайдуки принесли вечерю, пробудився. Гемонськи смачно пахла та вечеря, либонь, панські кухарі додають якихось приправ, які аж лоскочуть ніздрі смакотнявою, а рот наповнюється слиною.