Золотий Ра - Білик Іван Іванович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Розіпніть того заколотника, а потім одрубайте розіпнутому голову! — звелів Артафрен. — Сподіваюсь, це йому більше сподобається.
Коли обрані для виконання вироку перси вставили в ямку білий хрест, рать у підошві пагорба розчаровано загомоніла: розіпнутий був без голови...
Добре набальзамувавши голову за єгипетськими приписами, її відіслали в зимову столицю Персії — Суси. Разом з гінцями, які привезли ту голову, прибули ще одні гінці — від воєвод Артафрена-молодшого й Датіса, двох небожів перського царя. Гістіеєву голову цар не побажав бачити й звелів просто кинути її священним псам у Вежі Мовчання. Прикликавши ж гінців Артафрена та Датіса, він запитав:
— Яку добру звістку привезли ви від моїх любих небожів?
Обидва вої попадали ниць. То було лихим знаком. Цар крикнув на них:
— Невже й вони зазнали невдачі?!
Гінці лише скиглили й звивалися долі вужами. Тоді цар відчепив з бильця трону переплетену золотом нагайку й за першими ж ударами пороздирав плащі на гінцях. Торік царський зять Мардоній ні з чим повернувся з Еллади, невже така сама доля й в обох царських небожів?
— Кажи все! — копнув він черленим чоботом в обличчя старшого гінця.
— Афіняни та платейці нас розбили біля їхнього містечка Марафона...
Після марудного допиту стало відомо, що афінян було десять тисяч, а платейців — тисяча, вони ж розгромили двадцятитисячне військо Датіса й Артафрена-молодшого, які самі ледве втекли.
— Скільки наших воїв загинуло?
— Шість тисяч шістсот...
— А тих вошивців?
— Сто дев'яносто два...
— Звідки все те знаєш?
— Ми після битви перехопили їхнього гінця. Він біг од Марафона до Платей, ми його вбили, — заспокоїв царя перський гонець.
— Хто був головним воєводою в еллінів?
— Якийсь Мільтіад... Коли ми ратилися в Скіфії, цей Мільтіад підбурював еллінів розкидати міст через Дунай, але ті його, слава Ахурамазді й синові його Мітрі, не послухали.
— Ти теж був зі мною в Скіфії? — несподівано тріснутим голосом запитав Дарій.
— Був, у полку «безсмертних», — з надією відповів уже не молодий перс.
— Дітей маєш?
— Син був у полку Артафрена-молодшого, — скрушно зітхнув гонець.
— Онуки після сина лишилися?
— Одна дівчинка... Син був ще зовсім юнак... Недавно оженився...
— Оце буде твоїй онуці, — сказав перський цар, знявши з лівої руки персня. Потім грюкнув об лунку підлогу піхвами меча, й коли вбігли двоє драбантів в ассірійських кольчугах, він кивнув бородою на гінців: — Одрубати їм голови, а мого персня віддати онуці старшого.
А коли вже зайшла мова про голови, то він спитав, чи викинули псам священної Вежі Мовчання голову мілетянина Гістіея, яку передав гінцями царський брат.
— Викинули, найясніший...
— Тоді візьміть те, що від неї лишилося, й поховайте з найвищими почестями, як ховали б небіжчика з царської сім'ї. Якби не той мілетянин, мене вже давно на світі не було б, а разом зі мною — й Персії.
Багато, справді по-царському обрядивши, Гістіеєву голову поховали того самого дня.
Це було влітку третього року 72-ї Олімпіади, тобто 5018 року від створення світу за шумерським літочисленням, тобто 490 року до нашої ери.
КСЕРКС
Онук багатого Креза
Він попросився перед царські очі на третій день після прибуття нового перського царя Ксеркса, на якого самі перси казали Хтайарша, до колишньої лідійської столиці Сард.
— Хто він такий і чого йому від мене треба? — наморщився невдоволено володар.
— Він — онук колишнього царя цієї землі Лідії — Креза, — відповів рідний дядько Хтайарші, брат покійного Дар'явауша Артабан. — Ти, можливо, пам'ятаєш того Креза — він був улюбленим радником спочатку Батька персів Куруша, а згодом і твого батька.
— Чим же уславився той твій Крез?
— Свого часу він був найбагатшою в світі людиною.
— Найбагатша в світі людина тепер я!
— Але цей Піфій, онук лідійського царя Креза, може бути тобі корисним...
Цар Хтайарша не хотів більше сперечатися й замовк. Він вів своє військо через Сарди до Геллеспонту, щоб переправитися в Європу й нарешті підкорити зухвалу Елладу, а дядько Артабан рішуче розраджував його, як розраджував свого часу рідного брата Дар'явауша йти війною на Скіфію. Дядько й досі пам'ятав образу, тож Хтайарша й дозволив упустити до себе того Піфія, чи як там його.
«Онук» виявився добрим дідуганом, він розповів цареві про себе те, що цар знав уже від свого дядька, а потім повідомив:
— Хоч мій дід Крез був найбагатшою в світі людиною, але я й сам не бідняк. Коли мені стало відомо, що ти лаштуєшся в похід на Елладу, я вирішив підрахувати своє добро: самого срібла в мене дві тисячі талантів. Щоб підняти таку вагу, потрібно тисячу невільників, півтори тисячі малих бурдюків. Ну, а золота маю без семи тисяч чотири тисячі тисяч перських дариків.
Цар Хтайарша перебив його:
— Навіщо ти, лідійцю, вихваляєшся переді мною своїми багатствами?
— Я не вихваляюсь, найясніший, а просто хочу тобі сказати, скільки срібла й золота вирішив подарувати тобі.
— Подарувати? Для чого?! — здивувався цар. Досі ніхто не дарував йому срібла-золота, навпаки, всі тільки канючили.
— Я тобі поясню, найясніший, — усміхнувся лідійський гість. — Я належу до давнього царського роду; сім поколінь панували мої пращури в цій землі, аж поки надійшла пора спокутувати гріх родоначальника династії. Боги не хочуть, щоб наш рід царював у цій землі, але ж ми, смертні, керуємося власними бажаннями, що нерідко суперечать волі божества. Мій дід Крез був чоловіком розумним, він хотів, — коли вже йому самому не судилося царювати у власній країні, — щоб на цілому світі взагалі не було іншого, крім шахіншаха, царя. Я теж перейнявся мудрістю свого діда й через те закликаю тебе, шахіншаху, підкорити тих нікчемних балакунів — еллінів. І підношу тобі в дар для цієї справи все своє добро. А золото моє можуть за раз підняти хіба що вісімсот невільників.
Молодий перський цар Хтайарша розчулився й сказав:
— Залиш при собі своє срібло-золото, щирий лідійцю! Коли опинюся в скруті, неодмінно скористаюся ним. А тепер подарую тобі сам оті сім тисяч золотих перських даріків, яких тобі не вистачає до чотирьох тисяч тисяч, і оголошу тебе царським гостеприємцем!
Навіть для Крезового онука то була дуже висока честь. Віднині Піфій ставав першою після сатрапа людиною в Сардах.
За тиждень, узявши з собою й воїв-лідійців, цар Хтайарша рушив з усією численною раттю на північ, де єгиптяни та фінікійці вже зводили через Геллеспонт подвійний міст. Наступного дня перське військо, ввібравши в себе загони всіх підвладних племен, мусило почати переправу в Європу. Та перед цим повинен був відбутись урочистий обряд одруження перського царя з протокою, що сполучала чи роз'єднувала два материки.
Тільки-но розвиднилось, як убрані в найдорожчий священний одяг жерці-маги повели ще багатше вбраного царя Хтайаршу до божественної нареченої. Верховний маг Мітри, бога шлюбу та війни, ніс на мережаному зеленим барвінком рушнику важкий ланцюг із золотих ланок, які глухо дзенькали йому об коліна й тягли руки до землі. Міст через протоку Геллеспонт складався з позв'язуваних один до одного фінікійських і єгипетських суден, поверх яких було настелено поміст із добре пригнаних колод, а по боках для більшої безпеки тяглося поруччя, щоб коні та мули не боялися води. Позаду верховного мага йшло ще двоє магів, які співали мідійську весільну молитву, ведучи попідруки перського царя, вбраного в золототканий каптан, золоті черевики та золоту митру. За цією четвіркою йшов брат покійного Дар'явауша Артабан та інші весільні гості, а замикала хід донька першого перського царя Куруша, сестра й дружина другого царя Камбіса, дружина заколотного мага Гаумати, дружина третього царя Дар'явауша й мати четвертого царя персів Хтайарші — Атосса, яка ревно плакала й дерла обличчя нігтями, намагаючись, однак, не подряпати його.
