Бавдоліно - Эко Умберто (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Ось як виглядала ця вечеря: великі шматки хліба, тобто тих їхніх паляниць; величезні кількості вареної городини, а найбільше — капусти, неприємний запах якої забивали спеції; миски з темним, дуже гарячим соусом, який звався «сорк» і в який умочали паляниці, а що Порчеллі, який першим зняв з нього пробу, так закашлявся, немов полум'я йому бухнуло з носа, то його друзі обмежилися тим, що тільки покуштували його (а потім уночі їх пожирала невгамовна спрага); сухоребра річкова риба, звана тут тинсиретою (ти диви, бурмотіли наші друзі), обкачана в манній крупі й дослівно потоплена в киплячій олії, якої, очевидно, уже дуже давно не міняли; юшка з лляного насіння, яку вони називали «марак» і яка, за словами Поета, відгонила лайном; у ній плавали шматки якогось пернатого, але вони були такі недоварені, що здавалися дубленою шкірою, а Праксей з гордощами сказав, що то метаґаллінарїї (ти диви, знову штурхали один одного ліктями наші друзі); гірчиця, яку вони звали «ценфелек», виготовлена з цукатів, але в ній було більше перцю, ніж фруктів. Коли подавали нову страву, євнухи жадібно накладали її собі і, пережовуючи, голосно прицмокували, щоб виразити своє задоволення, а тоді підморгували гостям, немов кажучи: «Смакує? Хіба це не райська насолода?» їли вони, беручи їжу руками, навіть юшку вони сьорбали з вигнутої човником долоні, змішуючи в ній різні страви й одним махом запихаючи собі їжу в рот. Але все це вони робили тільки правицею, бо лівицею кожен гладив по спині свого юнака, який дбав про те, щоб весь час подавати нові страви. Вони забирали руку, лиш коли пили — хапали дзбани і піднімали їх над головою, фонтаном наливаючи собі воду в рот.
Лиш наприкінці цієї царської учти Праксей подав знак, тоді ввійшли нубійці і стали наливати в крихітні чаші якусь білу рідину. Поет випив свою одним духом, а тоді відразу почервонів, з уст йому вирвалось якесь гарчання, і він упав, наче мертвий, аж поки юнаки не покропили йому обличчя водою. Праксей пояснив, що винне дерево у них не росте, і єдиним алкогольним напоєм, який вони виробляли, був продукт ферментації ягоди бурк, дуже поширеної в їхніх краях. Але трунок цей був такий міцний, що його треба пити малесенькими ковточками, а навіть просто ледь вмочувати в чашу язика. Це справжнє нещастя: не мати вина, про яке пишуть Євангелія, бо священики Пндапеціма щоразу під час меси впивалися в щонайганебніший спосіб і ледве дотягали до кінця літургії.
— З другого боку, чого нам ще очікувати від цих потвор? — зітхнувши, сказав Праксей, усамітнившись з Бавдоліном у кутку, тоді як решта євнухів, повискуючи, з цікавістю розглядали залізну зброю мандрівників.
— Потвор? — удавано простодушно здивувався Бавдоліно. — У мене склалося враження, що тут ніхто не помічає подиву гідної потворності інших.
— Ти, мабуть, балакав з одним із них, — зі зневажливою усмішкою сказав Праксей. — Вони живуть тут разом століттями, звикли одне до одного і, не бажаючи бачити потворність своїх сусідів, й гадки не мають про потворність власну. Авжеж, це потвори, подібніші до тварин, ніж до людей, здатні розмножуватися швидше, ніж кролики. І цим людом ми мусимо керувати залізною рукою, щоб не дати їм повбивати одне одного, бо кожен з них затуманений власною єрессю. З цієї причини багато століть тому Пресвітер поселив їх тут, на краю царства, щоб вони не бентежили своїм огидним виглядом його підданців, які — запевняю тебе, мосьпане Бавдоліно, — є дуже гарними на вроду людьми. Але цілком зрозуміло, що природа породжує й потвор, і радше незрозуміло, чому цілий людський рід ще не став потворним, адже він скоїв найстрахітливіший на світі злочин, розіп'явши Бога Отця.
Бавдоліно почав здогадуватися, що євнухи теж думають неправильно, і ще дещо розпитав гостинного господаря.
— Дехто з цих потвор, — сказав Праксей, — вірить, що Син був лиш усиновлений Отцем, інші щосили сперечаються, хто від кого ісходить, і кожна з цих потвор обстоює свою потворну помилку, помножуючи божественні іпостасі або вірячи, буцімто Найвище Благо має три, а то й навіть чотири різні природи. Язичники вони всі. Існує лиш одна божественна субстанція, яка об'являється різними способами і в різних особах упродовж людської історії. Єдина божественна субстанція, породжуючи, постає Отцем, будучи породженою, постає Сином, а освячуючи, постає Духом, але завжди йдеться про ту саму божественну природу: усе решта — це немов машкара, за якою ховається Бог. Єдина субстанція і єдина троїчна особа, а не, як твердять деякі єретики, три особи в одній субстанції. Але подумай-но тільки: якщо це правда, якщо Бог стався тілом у всій своїй цілості, а не за посередництвом якогось свого названого сина, тоді на хресті страждав сам Отець. Розіп'яти Отця! Ти розумієш? Лиш прокляте плем'я могло дійти до такої зневаги, і завданням вірного є помститися за Отця. Не буде жодної пощади проклятому Адамовому колінові.
Відколи почалася розповідь про подорож, Никита слухав Бавдоліна мовчки, не перебиваючи. Але тепер він перебив його, бо зрозумів, що співрозмовник його не був певен, як тлумачити те, що він розповідав.
— Ти думаєш, — спитав він його, — що євнухи ненавиділи людський рід тому, що він завдав страждань Отцю, чи що вони повірили в цю єресь, бо ненавиділи людський рід?
— Саме над цим я замислювався в той вечір, та й пізніше, але відповіді не знайшов.
— Я уявляю собі, як мислять євнухи. Я знав багатьох з них у царському палаці. Вони намагаються прибрати якомога більше влади у свої руки, щоб дати волю своїй зненависті до тих, кому дано продовжувати життя. Але за довге своє життя я часто переконувався, що навіть багато з тих, хто євнухами не є, використовують владу, щоб виразити те, що інакше виразити не змогли б. Зрештою, жага повелівання є, мабуть, пристрастю нестримнішою, ніж пристрасть любовна.
— Мене бентежили ще й інші речі. Ось дивись: євнухи Пндапеціма становили касту, яка поповнювала свій склад через обрання, оскільки природа їхня не давала інших можливостей. Праксей казав, що з покоління в покоління старці вибирають привабливих юнаків і прирікають їх на стан євнухів, роблячи з них спочатку своїх слуг, а потім спадкоємців. Звідки ж вони беруть цих вродливих і добре збудованих юнаків, якщо цілу провінцію Пндапецім населяють лише примхи природи?
— Ясна річ, євнухів привозять з чужих країв. Так буває в багатьох військах і державних апаратах, бо хто має владу, не повинен належати до спільноти, якою керує, щоб не було жалю і поблажливості до підданців. Може, саме цього хотів Пресвітер, щоб тримати в покорі цей почварний і задирливий люд.
— Щоб мати змогу без докорів сумління послати їх на смерть. Бо зі слів Праксея я зрозумів ще дві речі. Пндапецім був останнім аванпостом перед початком царства Пресвітера. Далі була тільки ущелина між горами, яка провадила на іншу територію, а на скелях, які оточували ущелину, стояли постійні пости нубійської сторожі, готової закидати лавинами каміння будь-кого, хто б насмілився проникнути в ущелину. На виході з ущелини починалося безмежне болото, і болото це було таке підступне, що хто б не намагався перейти через нього, його відразу засмоктувала трясовина або рухомі піски, бо в них варто лише загрузнути по коліно, як ногу вже не витягти, і так врешті ціла людина зникає, немов потонувши в морі. Через болото вела лиш одна безпечна стежка, якою можна було перейти через нього, але її знали тільки євнухи, яких навчили впізнавати її за певними ознаками. Отже, Пндапецім був воротами, твердинею, запором, який треба було зламати, щоб потрапити в царство.
— Якщо ви були першими гістьми хтозна за скільки століть, значить, захищати ці ворота було не так уже й важко.
— Навпаки. Праксей не дуже хотів про це говорити, немов згадувати про тих, хто їм загрожував, було заборонено, але потім усе-таки вирішив тайкома сказати мені, що ціла провінція живе у страху перед войовничим народом, плем'ям білих гунів, які з хвилини на хвилину можуть на них напасти. Якби вони підійшли до брам Пндапеціма, євнухи вислали б проти них на вірну смерть одноногів, блеміїв та всіх інших потвор, щоб зупинити трохи їхнє просування, а тоді відвели б Диякона до ущелини, закидали б камінням прохід і сховалися б у царстві. Якби їм це не вдалося і якби їх спіймали, білі гуни могли б примусити під тортурами одного з них показати єдиний правильний шлях до землі Пресвітера, тому всіх їх навчили, що перед тим, як їх схоплять у полон, вони повинні вбити себе отрутою, яку кожен з них носить у мішечку, що висить на шиї, під одягом. Найжахливіше те, що Праксей був певен, що вони в будь-якому разі врятуються, бо в останню мить зможуть заслонитися нубійцями, мов щитом. Яке це щастя, казав Праксей, мати за тілоохоронців циркумциліонів.
