Золотий Ра - Білик Іван Іванович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Артабан потроху захопився, та небіж його перебив:
— А як чинив мій богорівний батько?
Артабанові стало прикро, що молодий небіж так грубо його перебив, і захотілося допекти цьому богорівному недоросткові, якому минав сороковий рік.
— Пам'ятаю один такий випадок, — нахмуривсь Артабан. — Один перс на ім'я... Еобаз... послався на Батька персів і попросив мого найяснішого брата, щоб забирав до Скіфії не всіх його трьох синів, а бодай одного лишив удома...
Спогади змусили Артабана замислитися, й цар нагадав:
— То як же вчинив мій батько?
— Він пообіцяв Еобазові не брати з собою жодного його сина. Звелів одрубати голови всім трьом...
Хтайарша весело засміявся, вдоволений дотепним рішенням свого тата.
— Але я не чинитиму ні так, як він, ні так, як Батько персів, — раптом споважнівши, заявив цар. — Кожен має жити своїм розумом. Так сказав Заратуштра, і так думаю я.
— Покликати лідійця Піфія? — спитав Масішта, молодший брат царя Хтайарші.
— Він про все довідається потім, — відповів цар.
— Як же ти з ним учиниш? — озвався вже з надією в голосі Артабан.
Цар засміявся ще розкутіше.
Наступного ранку ніхто особливо війська не підганяв. Першою рушила стрункими рядами коней на захід чільна тисяча полку «безсмертних», а за нею потяглися решта дев'ять тисяч і все перське військо, неабияк здивувавши всіх воєвод — від малого до великого.
Цар царів зважив на слізне прохання свого гостеприємця Піфія й забрав у похід не всіх його п'ятьох синів: найулюбленішого, старшого сина він лишив батькові — внукові останнього лідійського царя. Звелів живцем розрубати його навпіл і покласти обидві половини обабіч дороги, якою військо мусило йти на захід. І військо пішло само. Те страшне небесне знамення здавалося вже не таким страшним проти сьогоднішньої події — навіть жорстокі перські вої притихли й дали себе вести в невідомі краї, підкорившись невідомій долі.
Рідний брат царя Дар'явауша теж із мимовільним острахом глянув на свого племінника, який став уже цілком викінченим царем.
— Пошлеш гінця до сардського сатрапа, щоб забрав у того лідійця все срібло й золото, — сказав Артабанові цар. — Я дотримав своєї обіцянки, а він хай дотримує свого слова.
Сивий довгобородий Артабан мовчки Кивнув головою й теж мовчки потупив очі до зелених чобіт.
Нагорода вірному керманичеві
Коли голова перського війська перекотилася через гирло міленької річки Несту й опинилась у землях фракійського племені едонян, цар Хтайарша вирішив пливти далі морем, бо вже третій день зряду не переставав дощ. Трієра була єгипетська, а єгиптяни тямились на розкошах: корма виявилася вкрита зверху мідними листами, а всередині обтягнена строкатими шкурами лівійських тварин. Хтайарша не любив тісних еллінських суден, єгипетські ж, як і фінікійські, були широкі й розлогі, майже круглі.
Спочатку Хтайарша хотів був узяти на судно свою матір Атоссу та двох дружин, які супроводили його в цьому поході, та потім вирішив лишитися сам, узяв тільки сотню драбантів особистої охорони, хоча півсотні перських воїв там уже було.
Така відносна самота подобалась цареві, але згодом він стомився від самоти, не маючи з ким перемовитися словом. Не розмовляти ж цареві з отим сотенним воєводою, який намагався бути далі від володаря й товкся на носі корабля.
Хтайарша вийшов з розкішної опочивальні під палубою корми й почав дивитися на розташований під самим берегом острів Тасос із височенною шатроподібною горою. На острові біліло вже давно підкорене персами еллінське місто, а материковим берегом рухалася чотирисмуга тисяча «безсмертних», — з корабля цареві було видно ліву, білокінну смугу та вкриті волячими шкірами плетені лозові щити.
Керманич-єгиптянин по-змовницькому всміхався до нього, зрідка ворушачи довжелезним єгипетським веслом-кермом. Та усмішка трохи дратувала Хтайаршу, він поманив сотника й звелів переказати керманичеві, щоб не смів дивитися так на царя, бо інакше цар накаже привселюдно його відбатіжити.
Сотник довго пояснював це керманичеві, той майже нічого не тямив по-перському, але зрештою винувато схилив перед царем голову й більше не кривив по-змовницьки вуста.
Далі за Тасосом фінікійці наздогнали кілька грецьких торговельних суден, що везли зі Скіфії хліб, і коли про це доповіли Хтайарші, він сказав:
— Відпустіть їх і не займайте.
— Але ж вони везуть пшеницю для ворожих нам еллінських міст!
Хтайарша поблажливо засміявся:
— Ми теж веземо пшеницю для нашого війська майже на всіх своїх кораблях. А тепер хай нам допомагають і вони — їхня пшениця знадобиться нашому війську. Треба вміти думати наперед!
Коли трієра проминула острів Тасос і звернула просто на південь, у відкрите море, в корму подув пружний ходовий вітер, єгипетська обслуга, заджерґотавши по-своєму, заходилась підіймати важке, плетене з тростини та мотуззя вітрило. Швидкості враз додалось, і перський цар із задоволенням подумав, що дорога нарешті звернула на південь, отже, наближалися до мети.
Тепер нескінченної смужки перського війська не стало видно, попереду царської трієри пливло для охорони зо два десятки єгипетських та фінікійських кораблів із перськими воями, позаду пливла решта суден, широкою дугою обминаючи острів Тасос, а фракійський берег розтанув у гарячій імлі. Коли ж імла згодом поглинула й сам острів, почалася буря.
— Вона почалась під чистим розпеченим небом, без хмар, але вітер дужчав і дужчав, корабель кидало вгору й униз, гнало вперед веслами та до дзвону набубнявілим вітрилом, якого керманич не опускав. Круглодонне широке судно трималося на хвилях дуже впевнено. Керманич звелів опустити вітрило тільки тоді, коли чорні хмари з'явилися водночас на півдні й на півночі, а згодом і на сході та заході, охопивши трієру загрозливим обручем. Еллінські мореплави ніколи не перетинали Стрімонську затоку навпрошки, а завжди трималися берега, бо в бурю тут відкривалися небезпечні підводні течії. Але керманич-єгиптянин не відав, що півострів Халкідіку елліни між собою називають Тризубом Посейдона, грізного бога морів.
Коли дотеперішню бурю можна було назвати просто бурею, то відтепер море клекотало, як окріп у казані, а корабель став схожий на безпорадну горіхову шкаралупку. З бортів, корми й носа трієру почало захлюпувати й заливати, й цар Хтайарша, який досі не хотів показувати страху, тепер спустився в свою почивальню під палубою корми. Після демонічного шабашу тут йому здалося спокійно й зовсім безпечно, але це тривало тільки мить, оббитий і вистелений дорогими шкурами засік шарпався й мовби перекидавсь догори підлогою.
Хтайаршу почало нудити, він знову вибрався на корму й учепивсь обіруч за бічну насадну балку, та тепер не міг дихнути від безперервних ударів хвиль. Ледве добравшись на хитких ногах униз до покою, він знесилено впав на підлогу, лише коли зсудомлювало шлунок і до горла підкочувався нудотний клубок, цар спинався навколішки й ревів, наче мул над порожніми яслами.
Хтайарша втратив лік часові, світ звузився до розмірів цієї потемнілої опочивальні, за її межами вже нічого не було. Зрідка до його притупленого морською хворобою слуху долинали якісь дивні надсадні звуки, але їх він також сприймав як щось неістотне й неіснуюче. Крізь щілину в порозі дедалі настирливіше лилася в приміщення вода, шкури на підлозі підмокли й огидно чавкали, але Хтайарша ніяк не міг збагнути зв'язку між тими криками за дверима та чавканням шкур у воді. На мить якась незбагненна сила звела його на хисткі ноги й випхала в двері, він ковзнув затуманеним поглядом по з'юрмлених у кількох місцях судна перських воях та по нескінченних лавах розташованих одні над одними веслярів, але не міг подолати в собі холодної байдужості. Судомно вчепившись у весла, веслярі намагались дотримуватися загального ладу, але весла то потрапляли в круту хвилю, то зависали в повітряній ямі, від чого корабель хапав бортами дедалі більше води. Кілька персів та єгиптян з обслуги корабля накинулися на гурт мокрих, смертельно переляканих воїв і заходились під загрозою меча примушувати їх стрибати у воду; дехто ховався між ноги та під лави веслярів, цих кололи чи рубали навідліг і потім кидали в розбурхані хвилі. Але навіть таке видовище не змусило стямитися збайдужілого до інших і до самого себе царя. Він уже не відчував навіть страху, лише нова хвиля, яка налетіла зліва й просто вбила його під лаву крайнього весляра, здається, неживого, змусила несвідомо порачкувати в двері покою.
