Бавдоліно - Эко Умберто (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Кого ж ви підтримували?
— Насправді все почалося з того, що в Поета стала вирувати кров, і він страшенно страждав без жіночого товариства. Подумати тільки, навіть Коландрино якось без цього обходився, але він був мов янгол небесний, як і його бідолашна сестра. Доказ того, що очі наші звикли до цього місця, я дістав тоді, коли Поет почав мріяти про одну панотію. Його вабили ці її хвилясті вуха, збуджувала біла шкіра, він вважав її вельми гнучкою, а вуста її — гарно окресленими. Він бачив, як десь на полі злягалося двоє панотіїв, і зрозумів, що це, мабуть, неабияка втіха: вони огорнули одне одного своїми вухами і кохалися немов усередині мушлі, і трохи скидалися на ту страву з меленого м'яса, загорнутого у виноградне листя, яку ми куштували у Вірменії. Це, мабуть, чудово, казав він. Але коли він спробував було підступитися до неї, панотія дала йому відкоша, і він захопився однією блемією. Попри брак голови, він вважав, що у неї тонкий стан і манлива піхва, а крім того, як гарно буде цілувати жінку в губи, водночас цілуючи її в живіт. І він почав шукати способів зблизитися з цим людом. Якось увечері він привів нас на їхнє зібрання. Як і інші потвори провінції, блемії не пускали інших створінь на свої бесіди про священні речі, але ми відрізнялися від інших, бо ніхто не вважав, що ми думаємо неправильно, а кожне плем'я вважало нас своїми однодумцями. Єдиним, хто міг не схвалювати наше знайомство з блеміями, був, очевидно, Ґаваґай, але вірний наш одноніг обожнював нас, і що б ми не робили, усе було слушно. Почасти через наївність, а почасти через любов до нас він поступово переконав себе, що ми вчащали на обряди блеміїв, щоб навчити їх, що Ісус був названим сином Бога.
Церква блеміїв розташована була на рівні землі — сам лиш фасад з двома колонами і тимпаном, а решта ховалася в глибині скелі. їхній священик скликав вірних, б'ючи молотком по кам'яній плиті, обмотаній мотузками, яка звучала мов тріснутий дзвін. Усередині виднів лише вівтар, освітлений лампадами, в яких, судячи із запаху, горіла не олива, а масло, можливо, з козячого молока. Там не було розп'ять, ані інших образів, бо, як пояснив нам блемій, що правив нам за провідника, вони вірять (а вони єдині вірять правильно), що Слово не сталося тілом, тому вони не можуть поклонятися образові образу. З тих самих причин вони не можуть сприймати всерйоз і євхаристію, тому їхня служба відбувалася без посвячення дарів. Вони не могли навіть читати Євангеліє, бо була то оповідь про оману.
Тут Бавдоліно спитав, що ж за богослужіння вони відправляють, і їхній провідник сказав, що вони, фактично, збираються на молитву, а тоді обговорюють разом велику тайну фіктивного воплочення, яку їм досі не вдалося вповні з'ясувати. І справді, після того, як блемії, клякнувши, присвятили півгодини своїм дивним вокалізам, священик розпочав те, що вони називали святою бесідою.
Один з вірних підвівся і нагадав присутнім, що Ісус Страстей, може, й справді був не просто видінням, яке мало ввести в оману апостолів, а якоюсь вищою силою, що зійшла від Отця, Еоном, який вселився у вже існуюче тіло якогось галилейського теслі. Ще хтось зауважив, що, можливо, як дехто вважає, Марія справді породила людське дитя, а Син, який не міг просто так стати плоттю, пройшов крізь неї, мов вода крізь трубу, а може, увійшов у неї через вухо. Тоді здійнявся цілий хор протестів, багато хто волав: «Павликіянин! Богомил!», вважаючи, що промовець висловив єретичне вчення, — і його справді прогнали з храму. Третій наважився сказати, що на хресті насправді страждав Киринеянин, [128] який замінив Ісуса в останній момент, але інші зауважили йому, що тоді мав би існувати той, кого замінили. Ні, заперечив вірянин, той, кого замінили, був насправді привид Ісуса, який, будучи привидом, не міг би страждати, а без Страстей не було б відкуплення. Тут знову здійнявся хор заперечень, бо з цього, мовляв, випливає, що людство відкупив той бідолаха з Киринеї. Четвертий нагадав, що Слово зійшло в тіло Ісуса під виглядом голубки в момент хрещення в Йордані, але цілком ясно було, що він переплутав Слово зі Святим Духом, до того ж тіло, в яке воно зійшло, зовсім не було привидом, себто фантазмом, — тоді чому блемії звуться, і слушно, фантазіастами?
Захопившись дебатами, Поет спитав:
— Але якщо невоплоченний Син був усього лиш привидом, чому ж тоді на Оливній горі він упав у розпач, а на хресті вимовив слова, повні жалю? Хіба божественного привида може турбувати, що йому вбивають цвяхи в тіло, яке є чистою видимістю? Він що, усе це вдавав, мов штукар?
Він сказав це, бо гадав спокусити блемію, предмет його кохання, показавши свою проникливість і прагнення до знань, але все це дало якраз протилежний результат. Усі присутні як заволали: «Анатема, анатема!», і друзі наші зрозуміли, що настала пора покинути ці сходини. Отаким-от чином надмірна вибагливість у духовних матеріях не дала Поетові задовольнити свою не вельми вибагливу плотську жагу.
Поки Бавдоліно та інші християни віддавалися цим заняттям, Соломон розпитував усіх пндапецімців, одного за одним, чи не знають вони чогось про загублені племена. Те, що першого дня Ґаваґай згадав про рабинів, дало йому знак, що він натрапив на добрий слід. Але чи то потвори різного поріддя справді нічого не знали про це, чи то тема ця була заборонена, у кожному разі Соломон вхопив шилом патоки. Врешті якийсь євнух сказав йому: авжеж, передання твердить, що багато століть тому через царство Пресвітера Йоана пройшли юдейські спільноти, але потім вони вирішили знову пуститися в дорогу; може, вони боялися, що неминуче вторгнення білих гунів знов примусить їх розпорошитися по світі, і Бог один знає, куди вони подалися. Соломон дійшов висновку, що євнух бреше, і став далі дожидатися хвилини, коли вони вирушать до царства, де він напевно знайде своїх співвірян.
Іноді Ґаваґай намагався навернути їх до правильної віри. Отець — це все, що є найдосконаліше і найдальше від нас у всесвіті, хіба ні? А отже, як він міг народити Сина? Люди народжують дітей, щоб продовжити свій рід через нащадків і жити в них навіть у часи, яких вони не побачать, бо їх забере смерть. Але Бог, який має потребу народити сина, не може бути досконалим споконвіків. А якщо Син існує одвічно разом з Отцем, маючи ту саму божественну субстанцію чи там природу, як би її не називати (тут Ґаваґай плутався, називаючи грецькі терміни — ousia, hyposthasis, physis та hyposopon, [129] в яких Бавдоліно теж не розбирався), то маємо абсолютно неймовірний факт, що Бог, який за визначенням не міг народитися, був народжений перед усіма віками. Отже, Слово, народжене Отцем, щоб воно подбало про відкуплення людського роду, не має субстанції Отця: воно народжене пізніше — звісна річ, ще до сотворення світу, і воно вище від усієї іншої тварі, але, безперечно, нижче від Отця. А Христос не є Божою силою, наполягав Ґаваґай, хоч, звісно, він не є першою-ліпшою силою, як сарана, ба навіть він є велика сила, але він первородний, а не природжений.
— Отже, ви вважаєте, — питав його Бавдоліно, — що Син є лише названим сином Отця, а отже не є Богом.
— Не є, але він суть такий же пресвятий, як пресвятим суть Диякон, названий син Пресвітера. Якщо це суть правда щодо Пресвітера, чому не мають бути правдою щодо Бога? Я знає, що Поет питали у блеміїв, чому Ісус, якщо він фантазм, відчувають страх на Оливній горі і плачуть на хресті. Блемії, які думає неправильно, не знає, що відповісти. Ісус не суть фантазм, він названий Син, а названий Син не знають усього, як його Отець. Ти розуміє? Син не є гомоусіос, не єдиносущний з Отцем, а гоміусіос, подобосущний з ним, бо субстанція його подібна, але не така сама. Ми не єретики, як аномеї: вони вважає, що Слово навіть не подібний до Отця, а ми так не вважають. Та, на щастя, у Пндапецімі не є аномеїв. Вони думає найнеправильніше від усіх.
