Золотий Ра - Білик Іван Іванович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Вивідники своє зробили, решта було клопотом воєвод.
Воєводи знову послали вивідників, цього разу інших, та ці доповіли майже тими самими словами. Тільки виявили в тому вузькому проході стародавній мур, нещодавно поновлений, він доволі високий, хоча й тонкий.
Це були не дуже приємні подробиці, які могли уповільнити рух перського війська через прохід, але нікому й на думку не спадало, що вузол затягнеться аж отак туго. Артабан ще й ще раз сам себе запитував, де кінчається перемога й починається поразка, бо ніякої грані між ними начебто не було...
І начебто все починалося буденно й звично.
Іншим разом Артабан порадив би можновладному небожеві постояти в долині тиждень або й два — хай би ті халамидники довше потремтіли від страху, бо страх одбирає в людини не тільки звагу, а й розум, отака то зброя — страх. Але елліни з перського війська говорили, нібито зараз в елідському місті Олімпії саме відбуваються оті їхні ігри й нібито на ті ігри з'їздиться добра половина дорослих чоловіків з усієї Еллади.
— То елліни воюють чи розважаються? — здивувавсь Артабан.
— Досі воювали, тепер відклали мечі, а після закінчення ігор знову візьмуться до зброї.
З цієї розмови Артабан зробив для себе два висновки: по-перше, елліни — нерозважливий народ. Як можна покидати зброю й змагатись у біганні та стрибанні, коли в твою країну вдерлося вороже військо? Ну, а другий висновок випливав з першого й переважував його. Артабан спитав у своїх еллінів, коли закінчаться ті розваги в Олімпії, ті відповіли:
— Сьогодні!
Перси й елліни стояли одні навпроти одних уже два дні. Елліни навіть носа не вистромляли з того гірського проходу, певно, чекали підкріплення. Їх треба було негайно викурити звідти, поки там усього сорок сотень, поки не назбігалося з тих Олімпійських ігр.
Цар і всі воєводи перейняли важливістю новини й вирішили напасти на еллінів зранку.
Все начебто мало бути гаразд.
Коли з-за моря на сході вдарило перше золоте проміння, сам цар Хтайарша протнув кинджалом серце вогнисто-гнідій кобилі, принісши її в жертву Мітрі — богові сонця та війни, й дим з вівтаря знявся рівно вгору, а там звернув точно на схід: Мітра прийняв жертву.
Для приступу царів брат Масішта виділив полк лучників і полк списоносців, у кожному тисяч по п'ять, і тепер ці щасливці, яким випало першим скуштувати крові зухвалих оборонців проходу, відрізали з уже обдертої офірної кониці по малесенькому куснику м'яса й для зміцнення сили та духу ковтали його сирим.
Перед кидком сотні шикувались у видолку за двісті кроків од муру, в якому була тільки вузька прогалина для проїзду одного воза.
Першими в бій вступили лучники-мідійці, над якими верховодив син Дар'явауша від молодшої дружини Фратагуни — Аброком. Користуючись із того, що оборонці не були озброєні луками, мідійці підійшли на п'ятдесят кроків од муру й випустили по десятку стріл, не завдавши, однак, еллінам великих збитків. Тоді царів брат Масішта кинув на підмогу мідійцям списоносців-кіссіїв, чиїм воєводою був другий син Дар'явауша та Фратагуни — Гіперанф. Поки мідійці обстрілювали еллінів, не дозволяючи їм виглянути з-за щитів, кіссії підставляли нашвидкуруч пороблені драбини й дерлися вгору. Коли ж вони опинялися на найвищих щаблях, мідійці переставали стріляти, щоб не вразити своїх, а елліни бралися за довгі списи й уражали кіссіїв або турляли їх додолу разом з драбинами, після чого знову швидко ховалися за щити.
Приступ майже безперервно йшов за приступом, але безуспішно для кіссіїв та мідян, хоч мур обороняло не більш як триста еллінів. Так минув перший ратний день.
Перед заходом сонця Аброком і Гіперанф одвели свої полки назад у долину, лишивши під муром багатьох убитих і важкопоранених.
Наступного ранку відразу після сходу сонця бій спалахнув з новою силою й з не більшим успіхом для персів; так тривало кілька годин. Тоді Масішта вивів ще п'ять тисяч списоносців, цього разу вже справжніх персів, і кинув їх на приступ, хоча там були майже прямовисні кручі. Елліни також увели в бій додаткові сили, тепер вони обороняли не тільки кручі та мур, а й робили вилазки в бік долини, наїжаченої списами свіжих ворожих полків. І якщо на дорозі та мурі вони важче стримували напасників, то під час вилазок шикувались у звичну для себе фалангу й завдавали персам ще відчутнішої шкоди. Фаланга йшла вперед зімкнутою лавою в кілька шеренг, потім після різкого окрику воєводи оберталася й починала втікати, закинувши на спини куті щити, та після нового окрику воєводи раптом оберталася вдруге, знову щитом до щита.
Перси раз у раз ловилися на цю хитрість і давали багато жертв убитими й пораненими. Артабана почав потроху обсідати страх. Елліни виявились управними й сміливими воями й мали добрих воєвод, а що буде, коли їм надійде з тієї Олімпії підмога? Артабан рахував дні. Ті їхні Олімпійські ігри закінчилися ще позавчора, найпрудконогіші могли дійти сюди з Олімпії ще днів за п'ять; а бува, оборонці вистоять до приходу підмоги?
Незважаючи на багаядіш — дев'ятий місяць перського року, коли на береги Перської затоки прилітають зі Скіфії у вирій співочі дрозди, в проході стояла нестерпна задуха, а з побілілого розпеченого неба сипався жар. Вода річки Меласу не встигала добігати до моря — її випивали ще за десять стадій од гирла.
Налякавши царя та воєвод, Артабан наполіг кинути проти еллінів ще більшу силу. Перські вої тепер ішли пружним потоком, виставивши вперед обтягнені волячими шкурами плетені лозові щити, а десятники та сотенні воєводи гнали їх на мур безжальними бичами, від чиїх ударів на спинах репалися каптани й проступала жива кров.
Цьому не видно було ні кінця, ні краю.
Елліни вели священну війну, олімпійські боги були на їхньому боці, й маги-мідійці даремно закликали тулумбасами своїх небожителів стати з еллінськими богами на вогняну прю. І все-таки в жодному навіть найсвятішому ділі не обходиться без підлої зради.
Цього разу охочим до чужого золота виявився мешканець Малії — Епіальт. За обіцяну високу винагороду він показав персам таємну гірську стежку, якою можна було непомітно вийти в тил оборонцям неприступної дороги.
Хтайарша й Артабан звеліли воєводі полку «безсмертних», Відарні, зсадити своїх воїв з коней і пішки йти показаною Епіальтом стежкою в тил зухвалим ворогам. Десятитисячний полк рушив одразу, ще завидна, але оборонці нічого не помітили, бо та таємна стежка пролягала густим дубовим лісом, до того ж вони були спокійні за свій тил, — про всяк випадок виставили були на тій стежині тисячний полк фокійців.
Та й самі фокійці не могли сподіватися нападу й спали собі мирно на перевалі, попідкладавши під голови куті міддю щити. Коли виставлена сторожа помітила на горі персів, було вже пізно робити будь-що. Покидавши майже всю зброю та обладунки, фокійці гайнули врозтіч.
Вої Відарни пробиралися стежкою цілу ніч, ішли густим темним лісом, тож, побачивши всмерть переляканих фокійців, навіть не подумали переслідувати їх. Полк «безсмертних» виконав своє завдання й почав спокійно спускатись із крутосхилу, щоб до схід сонця вдарити в тил захисникам проходу.
Тим часом Артабан ніяк не міг вирішити, хто здобув перемогу й хто зазнав поразки в битві за цей гірський прохід. У дводенній січі загинуло понад п'ятнадцять тисяч персів, майже половина пішого й комонного полку, в той час як противник не втратив і трьох тисяч. Прохід нарешті захоплено, військо могло йти далі на південь, де були священні для всіх еллінів Дельфи, де були Фіви Беотійські, Афіни, й Корінф, і Спарта, й увесь Пелопоннес...
А ким їх тепер завойовувати?
Й що скажуть свої вої та вороги, побачивши завтра на полі січі стількох убитих персів, які вважали себе володарями всіх на світі земель і племен? Скажуть, Персія здрібніла й знікчемніла, якщо їй упирається навіть така нужденна жменька людей.
«Коли ж це сталося? — сам себе спитав Артабан і сам же собі відповів: — Ще тридцять два роки тому, ще в Скіфії...»
Почувши про такі несподівані втрати, Хтайарша розгубився ще дужче, ніж його дядько Артабан, і звелів до світанку наступного дня закопати майже всі перські трупи, лишивши тільки де-не-де. Натомість еллінських не займати жодного. В тих полках, що не встрявали до битви, та на суднах точилися всілякі розмови, цар боявся, що, нажахані такою перемогою, за яку віддано п'ятнадцять тисяч жертв, його вої впадуть у розпач, і це викличе ще страшніші наслідки: заколот серед сухопутної раті та на кораблях.
