Думи старика - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗

I

Дітоньки!

Ви на мене не зважаєте, а я вас заєдно бачу. Я остався межи вами, як одинокий дуб старезний у молодому ліску, і бачу всі його вершки, бачу рухи його в бурі і тонкі звору­шення в погідних хвилях.

Кажу: подвійно бачу вас. Що перед вами діється, що з вами діється, ба і що позад вас діється.

Я прикований до крісла довголітньою недугою, і одинокою моєю чинністю є бачити вас, думати про вас. Про вашу минув­шину, теперішність і будучину. Глядіти на розвій ваш і на наслідки вашого розвою.

Ви, сім синів моїх (біблійне число) і доньки три, що давно увійшли у життя,- саме тепер посередині життя. Але сімох із вас я пережив. Тут пережив. Та там, де ми раз усі стріне­мося, я вас завсіди маю. Тому, коли говорю до вас, я маю вас усіх на думці.

Дітоньки!

Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу. Правда, від­недавна лиш одними своїми очима, але ще донедавна й очима матері вашої. Удвійці робили ми спостереження над вами й вашим розвоєм і радувались і ридали над вами.

Мати ваша була немов постать із Св. письма, з душею чистою, як та Марія, сестра Марти, про яку сказав Христос, що вибрала «ліпшу половину», прислухаючись його святих наук; а заразом з руками Марти, що ніколи спочинку не знала і від ранку до вечора побивалася за працею в домівстві. Як білий цвіт без плями, який я вибрав із коренем з дому роди­чів її і пересадив у свій город, закинений гострим камінням, і який своїми руками спорадила, щоб колись ви, дітоньки мої, мали вільні дороги рости й розвиватися,- такою була вона. Ніжна й енергічна. Добра й невмолима, лагідна й стро­га, й мудра, як той вуж.

Ви росли.

Зразу - як цвіти, доглядані нами, потім - як птахи; відтак групувалися в малі громадки, на власну вже руку. А ми все гляділи за вами й бачили, як ви розвивалися і як за­живали.

Не кажіть, дітоньки, що старість нічого не бачить і не годна молодіжі розуміти! Що вона духом лиш у минувшині, а для теперішності заховала байдужість і для будучини без зрозуміння!..

Дітоньки! Не лиш свій рід заховувати повинна людина, але й вгору рости. Се мали ми на меті, виховуючи вас.

Вас, синів наших, сім і доньок три.

І в кожне з вас вщіплювали ми почуття національності своєї, а там різьбили й витесували характери ваші. Задумува­ли виробити з вас моделі, що мали стати взірцем для вашого потомства. Се була найтрудніша часть життєвої праці нашої і найштучніша. Виховуючи вас, прокидались ми самі з вами раз у діти, раз у філософи, раз у артисти, а іноді - у взірці святих і мучеників. Ваші наслідники мали стати ліпшими.

Те, чого вам недоставало, мало бути в них довершене вами й товаришками вашими життєвими, що мали мати вже від­повідну ступінь культури вашої.

Ми ще «біблійні» були і первісні.

Корились святим, лякалися гніву божого, вірили в чудеса, в судьбу,- душі наші були дитинні, іноді наївні до смішності. Ми знали лиш письма святі... а ви вже більше пізнали...

Дітоньки!

Ви на мене не зважаєте, а я вас заєдно бачу. Без науки, без артизму, без новожитнього колориту, новожитньої філософії - лиш просто очима своїми «природними», що вивчилися крізь безчисленні літа розрізняти всі об’яви й від­тінки людської вдачі й життя.

Починаю від тебе, найстарший мій сину. Сину мій первородний! Хочу тобі лиш кілька слівець сказати, а при тім і твою матір згадати.

Вона вже жила тобою й дрижала за тебе, заки ти ще світ божий побачив.

Матірні почування зрозуміє лиш одна мати на світі, то й що тобі про неї багато іншого говорити?

Здається, не було під сонечком кращої дитини на світі над тебе. Так говорила вона мені заєдно. А одного разу, коли ти дрібною хлопчиною вибіг із хати на вулицю, а вона за тобою в такій самій пустоті, щоб спіймати тебе і заразом стати там на широкій дорозі твоїм ангелом-хранителем - над’їхав один незнайомий вельможа дорогою чвіркою, а ти проти нього пігнав.

Вона скричала як божевільна, а чвірка зупинилася. Пан висів із карети і взяв тебе на руки. Він глядів із зачудуванням хвилю в твоє личко, погідні, як небо, очеийта, а вона, напівзакам’яніла з остраху, з місця не рушилася.

Тоді вельможа привів тебе до неї й так сказав: «Не знаю, хто ви є, жінко. Але коли б я мав таку дитину, я був би гордий, як цар. Та я - жебрак. Однісінька моя дитина померла. Виховуйте собі його на славу...»

І поїхав.

І ми хотіли собі тебе на славу виховати.

Між вами всіма я був собі - як цар. Строгий, але, здаєть­ся, й добрий. Мав ухо й очі для всіх і для кожного зокрема. Мав руку, що нагороджувала, і мав руку, що карала. А голо­вою працював день і ніч. І все лиш будучину бачив.

Закроював виховання ваше на будучину, лагодив уми ваші на будучність; ви ж «кандидати на людей»... говорив я іноді, усміхаючись, «на моделі для колишніх правнуків своїх. Типи народу свого!»

Все - на будучність. Думаєте, дітоньки мої, лиш для себе самих?.. О ні! Для вітчизни вашої й для народу вашого. Для того нещасного народу, що все долі править, і доправитися не годен...

Молодим хлопчиною ти вже музикою став. Десь за домом на власну руку вивчився. Ми були убогі!.. Вас ставало більше й більше... ми з напруженням усіх сил працювали... ми для вас жили, як кажу, щоб колись ви могли для других жити. Ви працювали для себе дрібними дитячими силами, а ми труди­лись дозрілими невтомними свідомими силами. Чи унаслідував ти, сину, по родичах своїх наклін стриміти до добра й до всього, що ліпше й тонше, зрікатись користей, вигоди й безжурності в хосен прикмет шляхетних і ідей благород­них?.. Я гадаю, що так.

Тому боровся ти, аж не доборовся до мети. Ти перестав бути кандидатом на чоловіка, а став поважним, шляхетним, спокійним мужчиною. Доборовся й хліба, але се - побічна річ. Мені про твоє психічне життя розходиться.

З інструментом під пахвою хотів ти світ здобути... Звуки музики тобою кермували, великі, святі.

Чим ти хотів стати в музиці, сину?.. Реформаторам нашої народної музики? Звернути увагу інших народів на нашу велику вроджену музикальність і багатство мелодій наших?.. Сину! Я скричав би з болю вголос, що по всій нашій спільній борбі, по всіх моїх надіях - от що з тебе сталося!

Я тебе бачу, як ти колись молодцем дивишся мені в очі, ясно й любо, усміхаєшся очима, повними дум і мрій, і гово­риш про будучину, як батько твій говорив. А тепер повторю лиш свої попередні слова: «Дітоньки! Ви на мене не зважаєте, а я вас заєдно бачу...»

Я бачив тебе, коли ти перестав мене бачити, а життя живе, що пре й рве до акції, не дає супокою й жене до цілей, заключень, довершень, тебе поривало. Ти не мав часу глядіти за мною, але я за тобою глядів. І бачив. Жінка підійшла до тебе.

Сину! Скільки очей в неї було? Скільки вуст?.. А голов мала сім і тіло прекрасне. А ти мав лише двоє очей і слабе тіло мужчини...

Сину мій! Ти ніколи голодом і холодом не млієш. Ти без­журно вступаєш у свою гарну хатину, і око твоє спочиває ласкаво на блискучих від чистоти предметах у хаті - то на часок заспокоюєш потреби свого тіла, але, сину ти мій, чому твоя скрипка мовчить? Чому уснула в чорній домовині, струни потріскали на ній, а смичкове волосся розв’язалося? Чому стіни дому твого не чують доброго слова про сусіда твого, не пролетить ніколи питання про долю народу твого, не дзвенить слово твоєї рідної мови в хаті, а дух несамолюбної доброти, дух внутрішнього життя й ніжної краси та ідей благородних стоїть із спущеними вділ очима, а крила його опали безнадійно додолу?

Іти вдоволений, сину! Сину мій... ти вдоволений!

Я кинувся б хрестом до ніг твоїх і благав: чи душа твоя колишня, багата й чутлива на людське горе, ідеальна, повна зрозуміння для життєвих зворушень - осліпла?..

Наколи осліпла... то... господи Ісусе Христе, злічи її...

Але месія не ступає вже землею. Вже годі діткнутись його дорогої святої одіжі, щоб зцілитись, а мусить душу з мертво­ти брат братові будити...