Лихии? попутав - Мирний Панас (онлайн книга без .TXT) 📗

                                       Панас Мирний

                                    ЛИХИЙ  ПОПУТАВ

                                               * * *

Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова - я на норов була весела-жартовлива. Без мене і улиця - не улиця, і вечорниці - не вечорниці. Хто всякі квітки хлопцям пришиває? - я, Варка Луценкова; хто дівчатам сміється з кохання? - я; хто жидів та лазарів передражнює? - я! Я ще тоді нікого не кохала; не знала, що то за лихо те кохання, і жила собі, як пташка повесні, вільна-весела!..

Зосталася я малою від батька та матері; під холеру полягли вони. З усього роду зосталася я та рідний брат батьків - мій дядько. У його я зросла і викохалася, хоч добра ніякого не зазнала. Звісно - без батька та матері... Дядько мав своїх дітей, до їх його серце і лежало. А я, як чужа була, то жила у його за наймичку. До того ще дядина - злюща-презлюща, і чоловіком своїм орудувала, а то що вже казати за мале дівча-сиротя! Я все була у роботі та роботі: коли не гусей пасла, то шила; коли не шила, то пряла; стала підростати - до печі запрягли. Бувало, як попотягаєш золійники, то й у грудях болить, і руки неначе не свої - аж не чуєш. А нас усіх у сім'ї було восьмеро: дядько, дядина, п'ятеро дітей - три сини, дві дочки - та я. І то все поралася сама біля їх: і нагодуй, і подай, і прийми! Як муха в окропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділю як вирвешся на улицю - усе село розлягається... Нема мені впину, нема заборони! Як та вода повесні, розірвавши греблю, знай, біжить та клекотить - так я: ані вгаву, ані втоми мені немає... Язик той, як вітряк увосени, повертається у роті та все меле, все меле... Мене всі потроху не любили за мій язик. Вже що на умі - те й на язиці. Чи подруга яка похвалилася, кого укохала - вже я й сміюся з нього; чи забачила сама, що стояла дівчина з парубком, вже я й давай виспівувати та висукувати їм. Весела була! Всі, бувало, дивлячись на мене, кажуть: в тебе, Варко, видно, ані горя, ані лиха ніякого нема та і не було ніколи!

А проте - і в мене своє лихо було... Яка я не весела, не жартовлива на улиці, а, прийшовши додому, не раз уночі, щоб ніхто не чув, не бачив, кляла свою долю та своє безталання. У других - батько, мати; другі - зодягнені-зобуті, а я - як наймичка жидівська - доношувала тільки дядинине рам'я! Бувало, носить вона, носить, порве на шмаття та тоді вже й мені, - як там кажуть: на тобі, небоже, що мені не гоже! Я, бувало, й тому рада. Хоч переміна буде, думаю. Та виберу вільну часину, позшиваю та й пошию або керсетку, або спідницю. Ото і все моє збіжжя і вся худоба! А й те сказати: я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов, а в мене ще нічогісінько немає - ні рушників, ні спідниці такої, як личить, ні керсетки нової, а за скриню - і думати нічого... Се мене дуже діймало: усе ж таки, я думала, не вік сидіти та дівувати, а при таких достатках хто мене візьме! Стали те й сусіди помічати. Бувало, почнуть мені раяти: «Чи тобі, Варко, довго ще наймитувати тут, даремно робити на чужу сім'ю?.. Пора тобі й про себе гадати. Ти вже дівка на порі, а що в тебе є? Однак ти служиш, то вже краще йти у місто служити, а не чорт батька зна у кого та ще й даремно! Там хоч грошей заробиш - зодінешся...»

Задумалася я над сим... А й справді - чого я тут дурно скнію, пропадаю? Он же Мотря Чубівна служила у місті, заробила худобу та тепереньки вже й своїх діток гойдає, а я все чужих тішу, на чужих роблю!..

Се я так думала та гадала перед Різдвом, а перед Великоднем покинула дядька. Усім шиють нові керсетки та юпки, а мені одній дають недоноски доношувати... Полаялася я з дядиною за се, сказала дядькові, що піду у місто найматись, - та й пішла.

Як виходила, то дядина стала така добра та тиха - і те мені радить, і друге. І все верне на те, щоб я зосталася, що вона мене від себе і заміж віддасть. А я собі на умі, знаючи дядину, друге гадала і хоч плакала, як прощалася, оже все понесла з села у серці ту думку, що дядина - погана людина.

І як вийшла з села, то якось мені так стало легко та весело, так неначе я знову на світ народилася... Пора була весняна, ранішнє сонце так любо світило, не пекло, а гріло; поля зеленіли, як рута; всяка пташка співала-щебетала... Оглянулась я, вийшовши на битий шлях, на село - там церква аж горить проти сонця; у зелених садках білі хатки тонуть, і вигін зеленіє, де ми на улицю збиралися... Все перед моїми очима, як на долоні. Все це нагадало мені і мою дитячу пору, і моє дівування, та й сама не знаю чого - мені так весело, а я стою з клунком за плечима та так плачу, так плачу!..

- Прощай, рідне гніздо, де я зросла в тобі, та щастя не знала! Прощай, улице, вечорниці і ви, подруги-дівчата! - промовила я та й сіла на клунок, скинувши його з плечей.

Сіла та плачу-плачу... Так мені жалко стало всього, так - немов хто його від мого серця одриває... І дядина здалася на той час не такою недоброю. «Та вже ж би вона не плакала, виряджаючи мене, якби не любила», - подумала я і вже хотіла вертатися назад, та знов подумала: «Ні вже! мертвого з могили не вертають; що буде - те й буде! Більше, кажуть, копи лиха не буде, а копою й чорт його одбуде!»

Знялася з дороги, перекинула клунок через плече та й потягла прямо у місто, не оглядаючись на село.

Шлях у місто мені вже знайомий був - кілька раз з дядьком та з дядиною їздили у ярмарок, - нічого було питати дороги. Пішла прямісінько до тієї перепичайки, у якої ми щоразу заночовували. Звали її Мотрею, і жила вона на Побиванці. Так той край міста звався. Там колись, кажуть, кулачки були, та такі страшні, що як розпаляться, то й кийками б'ються, і чим хто запопаде. Не раз, бувало, який чоловік або парубок, пішовши на кулачки погуляти, живий додому не вертався - там його і у копи уложать! Через те той край назвали Побиванкою, бо дуже там багато душ побито.

На тій ото Побиванці жила собі Мотря-перепичайка. Була вона удова, і тільки й дитини у неї, що чотирнадцятилітня дівчина Галя. Воно було собі таке мале, болізне, замліле, а в Мотрі діла багато: щодня, щодня печи. Що увечері напече, то те за день і розпрода, а на вечір знову вчиняй. То як Галя, кажу, була собі така замліла, то Мотря її й не приганяла до своєї роботи, а все наймала наймичку.

Я ще перед постом чула, що наймичка від неї відійшла. Се казала мені сусіда наша, і каже, що я раяла тебе, і Мотря буцім, так уподобала мене ще тоді, як у ярмарок бачила, що, каже, «якби вона стала у мене, то я б їй бігзна яку плату дала». Перед празником знову сусіда була у місті і казала, що знову бачила Мотрю і що знову вона розпитувала за мене. Так я ото прямо і пішла до неї. Приходжу, аж її дома немає; одна Галя сидить, сорочку шиє.

- Де мати? - питаю.

- На базарі.

- А коли вернуться?

- Увечері.

Положила я клунок, сіла коло неї, дивлюся на її шитво.

- Що се ви шиєте?

- Та се сорочку, - каже.

- Нуте я вам поможу.

Вона і віддала. Сіла я, шию, а Галя біля мене сидить, дивиться...

- Чого се ти до нас прийшла? - питає через скільки там часу.

- Найматися, - кажу їй, - коли наймете.

- Наймем! наймем! - аж скрикнула.

- Мати тебе щодня сподівається та виглядає. Уже скільки других було, то мати подержить з тиждень та й розщитає... «Коли б, - каже, - мені та дівчина, що у ярмарок з села приходила...»

- Так оце ж і я прийшла.

- А ти у селі служила де? - питає мене.

- Служила, - кажу їй. - Та що моя служба?!

- Як? - пита. - Хіба не заплачено тобі?

- Та мені ніхто й не платив ніколи, - кажу їй. - Я у дядька жила, на його дітей робила, - так, дурно, за те тільки, що він мені дядько, а я його племенниця...

Так сидимо собі, балакаємо... Коли двері скрип - аж і господиня, Мотря, іде.

- Здорова, - вітає мене, уступивши у хату, - а я тебе вже давно дожидаю.

- Здрастуйте, - одвітую їй, - оце ж уже і я прийшла.

- А що ж ти так пізно?

- Та не хотілося все якось кидати своїх. Думаю: свої - все ж не чужі; а воно ще гірше вийшло.