Викуп - Вовчок Марко (читать книги без регистрации .TXT) 📗

Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.

Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, ходу, - примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.

- Що се, - кажу, - пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?

- Якого там кулика ви видумали, дядьку! - пробурчав.

- Може, притомився, хлопче?

- Ні, - одрізав та й знов іде мовчки.

- Да що ж се, - кажу, - пане Якове? перше гнав, нівроку тобі, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати?

Тут якраз зійшли ми на горбок, так - невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці - село як на долоні.

- Оддишемо, - кажу.

Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця - і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!

Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.

- Годі вже, ходім! - заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, - вже пізно. - А сам аж побілів.

- Оце мені лихо! - кажу я.

- Яке вам лихо, дядьку?

- Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?

Він за шапку.

- Гроші єсть, - каже.

- І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!

Ані пари з уст.

- Переночуємо вже, - кажу, - разом зо мною у старого Кохана.

- Як їх ласка, - каже.

Закипів же й я тоді.

- Да ти, - кажу, - Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, як попівна на бенкеті? Як ти мені зараз не висповідаєшся - я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич - не піду!

От він тоді й почав.

- Що ж мені, - каже, - дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?

- Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.

- А як пані не схоче?

- А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, - кажу, - не траплялись, не знаю таких.

- Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!

- Дарма, - кажу, - що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому...

- Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.

- Ну, побачимо, як буде, - кажу, - недалеко вже. І хата його он біліє!

Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.

Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках - ну, дівчина!.. як зірочка!

Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. «Ай, дядьку! - каже, - що се ви!»

А се, бачте, не я, а Яків... ледве каганця з рук не вибив.

- Марто, ясочко моя! - шепче.

Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.

- Е, дочко, - каже старий, - любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! - І пропустив її в двері.

Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.

Кохан... Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами - дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом - громада й примічає... Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, - високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме - і далі йде. Оженивсь він із Оксаною - Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!

Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.

- Так-то воно, брате, - каже Кохан.

- Так-то, брате, - кажу й я йому.

Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.

- Іще чарочку, свате! - просять.

- Дорога дальня, - каже Коханиха, - і холодний вітер віє; мабуть, притомились.

- Е, паніматко, кажу, до любої небоги нема далекої дороги, - та й випив другу.

Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?

Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.

- Хвалити Бога, - каже Яків.

Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.

- Гроші, - каже.

Яків знов поклонивсь.

- Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!

Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає - не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.

- З Богом, - кажу, - завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.

- З Богом, - каже старий, - попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні - воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!

А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!

- А нема, нема козаків! Нема, що й казати! - стиха приказує жінка, хитаючи головою.

Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе.

- Чим же він не козак, - кажу я старим. - Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!

Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.

- Так як же се буде, пане-брате? - питаю.

- А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.

- А як, враже зілля, багацько схоче?

- Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.

- Ну, спасибі, брате! - кажу я. - Щирий ти козак, як я бачу! - Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.

Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як заговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.