Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗

Небезпечне літо

Дивно було знову їхати до Іспанії. Я не сподівався, що мене будь-коли знову пустять до цієї країни, яку після батьківщини я люблю більш за всі країни на світі, та я й сам не поїхав би, поки хоч один з моїх іспанських друзів ще сидів у в'язниці. Але навесні 1953 року, коли ми зібралися до Африки, у мене виникла думка заїхати дорогою до Іспанії; я порадився на Кубі з кількома приятелями, що воювали під час громадянської війни в Іспанії на одному і на другому боці, і ми вирішили, що я з честю можу повернутися до Іспанії, якщо, не зрікаючись того, що написав, мовчатиму, не торкатимуся політики. Про візу питання не поставало. Американські туристи тепер візи не потребують.

У 1953 році жоден з моїх друзів уже не перебував у в'язниці, і я укладав плани, як повезу Мері, мою дружину, на ферію до Памплони, а звідти в Мадрід, щоб побувати в музеї Прадо, а потім, якщо нас до того часу ще не посадять, подивимося у Валенсії кориду перед тим, як відпливти до берегів Африки. Я знав, що Мері нічого не загрожує, оскільки в Іспанії раніше їй бувати не доводилось, а всі її знайомі належали до вибраних кіл. На випадок чого вони одразу ж поспішать їй на допомогу.

Не затримуючись у Парижі, ми швидко проїхали Францію і через Шартр, долину Луари й Бордо добралися до Біарріца, — там деякі знайомі з добірного товариства чекали на нас, щоб разом з нами перетнути кордон. Всі ми добре поїли і випили, і домовились у призначений час зустрітися у готелі в Андайї і далі їхати разом. Один із наших знайомих запасся листом від герцога Мігеля Прімо де Рівера, іспанського посла в Лондоні, немовби цей лист своєю чарівною силою міг визволити нас із будь-якої біди. Ця звістка мене трохи підбадьорила.

Серед мряки і під дощем ми добралися до готелю в Андайї. Сіро і мрячно було й наступного ранку, хмари нависали так низько, що приховували від ока іспанські гори. Потім ми рушили до кордону.

Прикордонний пост теж виглядав досить похмуро. Я пред'явив наші паспорти, і поліцейський інспектор довго вивчав мій паспорт, не дивлячись на мене. Звичайна іспанська манера, та від цього не легше.

— Ви не родич письменника Хемінгуея? — спитав інспектор, усе ще не дивлячись на мене, — Я з тої самої родини, — відповів я.

Він погортав паспорт, потім приглянувся до фотокартки.

— Ви Хемінгуей?

Я виструнчився майже по-військовому і заявив: "A sus ordenes", — що по-іспанському означає і «слухаю», і «до ваших послуг». Мені траплялося чути і бачити, як ці слова вимовлялися за всіляких обставин, і сподіваюсь, я зумів їх вимовити і відтінити голосом як належало в такому випадку.

У кожному разі, інспектор підвівся, подав руку і сказав:

— Я читав усі ваші книжки, і вони мені дуже подобаються. Зараз я поставлю штамп на ваших паперах і, якщо буде потрібно, допоможу вам на митниці.

Так я знову потрапив до Іспанії, і мені навіть не вірилося, що це правда, і при кожній новій перевірці паперів — а їх ще в трьох місцях перевіряли, поки ми їхали вздовж річки Бідассоа, — я чекав, що ось тепер нас затримають, або відправлять назад. Але щоразу поліцейський, уважно і шанобливо проглянувши наші паспорти, махав рукою на знак того, що можна їхати. Нас було четверо — подружжя американців, веселий італієць з Венеції та шофер, також італієць, з Удіне, — і вирушили ми до Памплони на храм святого Ферміна. Джанфранко, наш італійський супутник, колишній роммелівський офіцер, якийсь час працював на Кубі і жив у нас на правах близького і улюбленого друга. Він нас зустрів з машиною в Гаврі. Водій Адамо мріяв з часом відкрити похоронне бюро. Згодом він здійснив мрію, отож, якщо вам доведеться померти в Удіне, ви станете його клієнтом. Ніхто ніколи не питав його, на чиєму боці вій воював у громадянську війну в Іспанії. Задля свого душевного спокою я тішив себе надією, що і на тому, і на другому. Враховуючи щиро леонардівську багатогранність, що виявилася в ньому при ближчому знайомстві, можна було вважати це цілком імовірним. На одному боці він міг битися за свої переконання, на другому — за свою батьківщину чи за місто Удіне, а якби існував ще й третій бік, знайшлося б, за що битися і на третьому: за господа бога, або за фірму «Ланчія», або за торгівлю похоронним причандаллям — адже все це було однаково дороге його серцю. І ми були дорогі його серцю, а також уся жіноча половина роду людського. Якщо хоч десята частка його подвигів не була вигадкою, Казанова у порівнянні з Адамо це просто такий собі італійський Генрі Джеймс, а Дон-Жуан взагалі нічого не вартий. Якщо ви, як я, любите подорожувати весело, подорожуйте з італійцями. Навряд чи можна було добрати кращих супутників, ніж ті двоє, що разом з нами сиділи в чудовій, витривалій «ланчії», яка бадьоро дерлася вгору обсадженим капітанами шляхом, залишивши внизу зелену долину Бідассоа; а, поки тривав підйом, туман довкола поступово рідшав, і я знав, що за Коль-де-Велате, коли ми виїдемо на гірське плато Наварри нас чекає ясне, безхмарне небо. Ця книжка задумана як оповідь про бій биків, але в той час я ставився до кориди досить байдуже, мені просто хотілося, щоб Мері й Джанфранко побачили це видовище. Мері їздила дивитися на Манолето, коли він востаннє виступав у Мексіці. Погода того дня була вітряна, бики нікуди не годилися, та Мері сподобалося, і я збагнув, що, раз така вбога корида справила на неї враження, то з неї вийде справжня шанувальниця бою биків. Кажуть, хто може прожити без кориди рік, той ціле життя без неї обійдеться. Це не зовсім так, проте доля правди тут є, а я чотирнадцять років не бачив бою биків, якщо не рахувати кориди в Мексіці. Щоправда, для мене ці роки багато в чому скидалися на тюремне ув'язнення, тільки не всередині в'язниці, а зовні.

Я читав і чув від певних людей про негідні виверти, що ввійшли в практику з часів Манолето і потім укоренилися. Щоб зменшити ризик для матадора, бикові спилюють краєчки рогів, а потім обстругують і обточують для надання їм природного зигляду. Такі підпиляні роги чутливі, як пальці, на яких нігті зрізані до живого м'яса, і якщо бодай раз змусити бика ткнутися ними в бар'єр, він відчуває такий біль, що потім уникатиме будь-яких ударів рогами. Те саме стається, коли він буцне цупкий, негнучкий брезент попони, що править за панцир коням.

Крім того, коли роги у бика прикорочені, він втрачає чуття відстані, і матадорові легше ухилятися від нього. На скотарській фермі бики постійно б'ються між собою, і в цих іноді кривавих сутичках навчаються орудувати рогами, отож чим старший бик, тим більше у нього досвіду і вміння. І ось антрепренери, у яких завжди, крім матадорів-зірок, є ще цілий штат матадорів дрібніших, домагаються від скотарів, щоб ті вирощували так званих «напівбиків» — медіоторо. Медіоторо — це бичок, якому не більше трьох літ, він ще не навчився добре орудувати рогами. Пасовище для нього обирається ближче до води, щоб йому не довелося багато ходити і щоб ноги у нього не надто зміцніли. Годують його зерном, тому він швидко досягає потрібної ваги і на вигляд нічим не різниться від дорослого бика. Та насправді це лише напівбик, позбавлений справжньої сили, і матадор, якому не так уже й важко впоратися з ним, повинен навіть берегти його, щоб він не знеміг завчасу.

Проте й підпиляним рогом бик може смертельно покалічити людину. Немало матадорів були тяжко поранені в боях з биками, в яких роги були вкорочені. І все ж працювати з такими биками вдесятеро безпечніше, а убивати їх удесятеро легше.

Рядовий глядач нічого не помітить, він на рогах не розуміється і не зверне уваги на шершаву білуватість обструганого місця. Він бачить блискучі чорні краєчки рогів і навіть гадки не має, що ця чорнота і блиск штучні. З допомогою машинного мастила можна так обробити обструганий ріг, що він блищатиме не гірше від старого чобота, начищеного сідельною маззю; але досвідчений погляд зразу виявить обман, як призвичаєне око ювеліра виявляє гандж у діаманті, — лише з куди більшої відстані.

За часів Манолето, та й пізніше, існували незчисленні антрепренери, що водночас були і підрядчиками або ж були зв'язані з підрядчиками і зі скотарями, що поставляли биків. Ідеальним биком для своїх матадорів вони вважали медіоторо, і багато скотарів спеціально вирощували для них таких напівбиків у великій кількості. Відгодований зерном бик здається крупніший, ніж він є, але насправді це просто молодий бичок, котрого легко і роздрочити, і вгамувати. Про роги турбуватися нема чого. Роги можна вкоротити, а потім приголомшити публіку чудесами, які проробляє з таким биком матадор: ось він чекає його, стоячи до нього спиною; ось пропускає в себе під рукою, дивлячись не на нього, а на глядачів; ось стає на одне коліно перед розлюченою твариною і, приклавши лівий лікоть до вуха бика, ніби розмовляє з ним по телефону; ось гладить його ріг або, відкинувши мулету й шпагу, обводить публіку поглядом ярмаркового блазня, а бик, очамрілий, закривавлений, стоїть перед ним, ніби зачарований, — і публіка дивиться на весь цей балаган, вірячи, що відбувається відродження золотого віку тавромахії.