Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Немов змучена, пiдняла Олена голову i з вiдверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крiсла, ще й очi закрила рукою. Боже! Дiйсно, чого ж вона ще хотiла? що оставалось їй ще хотiти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було їй ненависне. Отже, що ж їй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смiшним…
Стара дама завважила муки молодої дiвчини i, не змiняючи нi пози, нi тону, говорила далi:
- Дiйсно, Олено, в тiм взглядi не можу похваляти твого рiшення. Що задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!
Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеї думки, то пропаде, як тисячi перед i за нею. А того вона не хотiла.
- Що мучить тебе, моя дитино? - обiзвалась знов, бачучи, що Олена сидiла безмовно та нерухомо. - Невже ж тобi жаль твоїх поглядiв на життя, котрi ти, може, змiнити мусила б? Iди ж бо, iди! Яка ти собi там i поступова, а в тiм напрямi осталась ти все-таки iдеалiстка. Оглянься лиш у життю i скажи сама, чи подружжя, котрi лучились без любовi, в тисячних случаях не щасливiшi вiд таких, що справдi не раз лиш любов мали за пiдставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване "розумне подружжя", а ти замiсть того любуєшся в романтичних засадах i не хочеш у те вiрити, що ми не в силi кермувати нашою долею, що на те є вища сила. Правду сказавши, свiт висмiє тебе, довiдавшись, що через те вiдмовила К…, бо його не любила!..
- Свiт, Маргарето? - вiдказала гордо Олена, i згiрдливий усмiх промайнув по її лицi. - Та маса наших знакомих? Анi їх хвальба, анi їх догана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Менi просто неможливо розстатись iз думкою, що так, як воно є, є недобре; що наступить одначе хвиля, в котрiй правда смiло заволодiє; справедливiсть перестане бути якимось даром ласки, i настане час, коли жiнка не буде примушена жертвувати свою душу фiзичним потребам…
- От i маєш, Олено! Твої погляди про правду становлять власне причину твого терпiння. Се головне вони творять розлад, безталанну дисгармонiю в твоїй душi. Завернись, люба дiвчино! - казала вона серйозно. - Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собi сказати, що серед людей осталась ти одна-однiська!
- Годi мене вже урятувати, - вiдповiла молода дiвчина, сумно усмiхаючись. - Не в тiм змислi, в якому, було, задумали. Одначе, одному мушу заперечити. Мої погляди не такi iдеалiстичнi, як ви думаєте. Коли б була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi в частi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б я такою самотньою, якою єсьм дiйсно.
- Твоя уява надто роздразнена.
- То дайте поживу моїй душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначе нiколи не стояло виразнiше перед моєю душею, що єсьм "нiчо", єсьм якимось недокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долi! Що менi з самої волi? Що остається менi? Нiчого, Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi.
Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльше до себе:
- Нехай врештi все б'є на мене, я хочу до остатньої хвилини оставатись праведною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить…
- А за потреби життя забула, серце? - спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв.
- Моральна нужда а абсолютна бiднiсть - се одне й те саме. Наслiдки їх однаковi. Будьте ласкавi, - додала опiсля спiшно, - дати менi аркуш паперу. Хочу написати до нього.
Вона встала, перейшла звiльна кiмнату i станула врештi перед старою женщиною. Нiколи не видавалась вона їй такою поважною, однак нiколи й такою чужою.
- Се твоя невiдмiнна постанова?
- Невiдмiнна.
- I чи ти того свiдома, що запропащуєш сама свою будучину?
- Так, я того свiдома, що не брешу…
- Годi, бог з тобою, безталанна!..
Щось у годину пiзнiше покинула Олена стару товаришку. Надворi стало ще темнiше. Ледве що десь-не-десь блимали зорi, а по мiсяцi таки мчалися хмари. Лише вихор гудiв та свистiв безнастанно, та гнав тихими улицями…
Прощання обох женщин було холодне i нiме. Щось стануло мiж ними, що їх роз'єднало; вони обi се порозумiли…
Смiливо кинулась Олена в нiчну темряву. Сильний подув вiтру загасив свiтло в руках вдовицi, а дверi за молодою дiвчиною луснули сильно i замкнулись.
- Чого, властиво, вона хоче? - пробурмотiла стара нетерпеливо i вертала звiльна напомацки у свою свiтлицю. - Чи при умi вона?
Чаша горечi, яку довелося випити родинi Ляуфлерiв, не була ще повна. Новi, зовсiм незнанi чуднi звуки наповнили солодкою гармонiєю серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумiв вiн поезiю, в котрiй, зливалось мiсячне свiтло й соловейкове щебетання. Зрозумiв журчання чистих хвиль, зрозумiв золоту їх пiсню, казочну. Зрозумiв сумраку вечiрнього чародiйну силу. Вiн потонув у найнiжнiших чувствах… вiн, Герман-Євген-Сидор… любив. Одначе його любка (була се жидiвка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звукiв. Його просьбу, щоби стала його дружиною, вiдкинула вона рiшуче i холодно, його горя i розпуки не в силi описати нiяке слово людське; i вiн постановив зникнути iз сцени подiй. Сталось воно тим чином, що вiн вистрiлив собi в лоб…
Недовго по тiм усунено радника з служби… i гарнi, золотi часи, про котрi знав оповiдати вiн, його товаришi та добрi знакомi, - стали tempi passati! [24]
З чотирьох доньок була лиш найстарша i Iрина замужня. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера i проживала безжурно далеко вiд родичiв. Ледве що раз або два в рiк питала листовно, як живеться родинi. Тодi звичайно Олена вiдписувала їй точно й коротко. Обi сестри нiколи не годились з собою, а вiд часу, як найстарша вiддалась, вiдчужились ще бiльше. Тяжко приходилось тепер Оленi до неї i її мужа вiдсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко вiд мiста кiльканадцять фальчiв [25] поля з обiйстям, i теє хотiла тепер панi радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали iншого виходу з лихих обставин. Частина пенсiї, котру з ласки полишено радниковi, була така мала, що ледве вистарчила б на життя одному. Крiм того, були в них ще й довги i, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на iншi потреби. Довго треба було ждати на вiдповiдь, дуже довго, - аж i прийшла нарештi. Зять, хоч i неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи i заключив тверду, некорисну для них угоду, котру однак i Олена мусила пiдписати.
24
- Минулим часом (італ.).
25
- Фальча -щось біля десятини.