Дві московки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
— Навіщо, бабо, так зарані вбралась в червоні чоботи? Ще й до середохрестя далеко, а до великодня й не видко!
Прийшла Ганна з ярмарку, злягла й не встала.
Марина коло неї і день, і ніч...
Опівночі смутно блищав каганець на столі, на перекинутому горняті в Ганниній хаті. То притухав гніт, і на йому насилу тліла неначе синя огнева горошина, то знов підіймав разом полум'я огневим язиком. Блисне каганець, і кінець стола винирне смутна, задумана Марина. Знов блисне полум'я, знов виступить її широке чоло з чорними бровами, з'явиться тоненький ніс, очі, закриті довгими, густими віями. Потухає вогонь, смутна Марина знов увіходить помаленьку в темряву, зникають очі, зникають щоки; ледве мріє біле чоло та рука з засуканим рукавом десь неначе далеко. А в кутку, на полу, як блисне каганець, виходить, неначе з темної ночі, друга постать, страшна-страшенна! Спалив вогонь її лице, поїв її щоки, очі. Лице зчорніло, неначе землею припало, на губах посіла смага, очі запали десь глибоко, ніс загострився, не добро віщуючи... Лежить Ганна на старій дрантині, прикрита старою драною рядниною, не стогне й насилу дише... Коло неї на лаві череп'яний кухоль з водою — з одними ліками бідному чоловікові...
Марина ждала її смерті, бо на столі напоготові лежало дві воскові свічки.
Невеселу думу думала Марина, дивлячись на ті свічі. Згадала вона свою минувшість і ненароком кинула думкою і на своє будуще. І стало перед думкою Марининою життя не уквітчаним, втішним боком, як колись воно ставало перед нею; обернулось життя до неї другим, темним, неприбраним, буденним боком. І в голові Марининій зароїлись роєм невеселі думки — про лихо, про горе, про нужду та слабість...
«А хто ж мене догляне, — думала Марина, — борони боже якої недуги або бідності. Хто ж постелить мені постіль, обмочить водою мої смажні уста, нагодує хлібом? Хто ж наготує на смерть мені свічку, покличе на сповідь священика?»
Не маком заквітчана, не барвінком повита, не весела, танцюриста, в червоному намисті стала перед нею доля, а побита холодом та голодом, укрита латками, з убогими торбами на плечах, в драній свитині, з плакучими очима — стала перед нею її доля.
Хилиться Маринина голова ще нижче, нижче падають на очі довгі чорні вії, вкриваючи щоки. По білому чолі так і ходять хвилею, так і снують невеселі думки одна одну зганяючи, одна другу доганяючи. А по руці тихо скотилася горошиною на стіл сльоза, покинувши за собою слідком мокру смужку.
Несуть Ганну в домовині з старих дощок у чужій сорочці, що принесли добрі сусіди, в хустці, що вийняла Марина з своєї скрині. За домовиною Марина плаче та побивається йдучи, мов рідну матір ховає. Оплакувала вона і свою подругу, і разом саму себе, свою долю. З Мариною йдуть дві-три сусіди з дітьми, бо вмре багатир, збереться увесь мир, а вмре харпак — тільки піп та дяк. За Ганною навіть піп не йшов: бо поховати бог-мало за що! Тільки один дяк Ничипір виспівував... А надворі блищало ясне, весняне, веселе сонечко, віяв тихий теплий вітрець, пахло весною, молодою, свіжою травою. Над порушеною ріллею мигало невеличке марево, весело щебетав жайворонок. Погукували плугатарі, поганяючи воли в плузі.
Поховали Ганну саме коло її свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила травою та чебрецем. Забули про їх горе швидко навіть близькі сусіди. На могилках пасуться вівці з ягнятами та часом вибрикують малі пастушки, граючи на сопілках. Кругом кладовища — то зеленіє жито, аж очі бере в себе, то шумить золотим колосом пшениця. А влітку, у жнива, там чути пісню безталанного женця, що заробляє шостий сніп, поливаючи потом та слізьми чужу ниву. І спокійніше й лучче безталанним під землею лежати та землю держати, ніж було жити й горювати на землі...
З того часу не збирались на вечорниці в Марининій хаті. Замовкли там веселі співи дівочі, жарти парубочі; не вигравали там троїсті музики, не цвіли чорнобривцями чорняві хлопці, не сяли зорями молоді дівчата. У хмарні осінні та зимові дні стояли там діди по кутках, дрімав кіт на печі, сумували стіни і плакали вікна, а з ранку до вечора хурчало Маринине веретено. І не раз, було, як гуде холодний вітер, порощить крупами, замітає дорогу снігом і дзвін сумно гуде понад селом, по долині, увечері в суботу Марина йде до церкви одним одна по цвинтарі, неначе тінь якогось мерця.
В церкві тільки піп та дяк. Тихо світяться свічки перед новим, гарним іконостасом. Маленька лампадка освічує, як живе, чудове лице святої Варвари з довгими косами. А зверху на іконостасі під золотим хрестом стоять навколішки два янголики, як два маленькі кучеряві хлопчики, поскладавши ручки. Один неначе задумався, похиливши кучеряву головку, а другий неначе осміхається, дивлячись вгору.
Марина стоїть в темному бабинці, молиться, б'є поклони та придивляється до святої Варвари, до святих янголят. І сама вона, було, незчується й не зоглядиться, як перескочить її думка з молитви на якісь чудові кучері, на якесь личко хороше... На Варварі квітки червоні, а коси по плечах. А Марина, і не думаючи, згадає свою дівочу красу, свою довгу косу. І полетять її думи десь далеко; забуде вона, що стоїть у церкві, згадає вона ті ночі ясні, весняні, ті вишні та верби... як її серце цвіло калиною, і як вона побачила вперше Василя, і як говорила з його сином Іваном, молодим, чорнявим. Чує Марина, як через сон, святі пісні, а на думку її навертаються ті чудові пісні, котрими вона виливала, виспівувала свою любов, своє кохання і своє безталання. Встають перед її очима веселі вечорниці, ті співи, жарти, троїсті музики. Брязне паламар ключами, а Марина тоді опам'ятається, тоді прокидається і згадує, що їй неначе снився якийсь чудовий сон...
«Господи милосердний! — думає, було, Марина. — Це ж мене, мабуть, нечистий спокушає, наводить на мене грішні думки».
І одхрещувалась, і одмолювалась, і одпльовувалась Марина од нечистого...
А тим часом марніє Маринине лице, линяють чорні брови. Перестали молоді хлопці моргати на Марину. Приходить час та пора; серце застигає й засипає, якось холоднішає. Не так часто згадує вона про веселі літа молоді, про очі ясні, брови чорні. Сидить Марина за гребенем, закручує хліб пучками та веретеном, а думки більше й частіше навертаються про Ганнине життя нещасливе, про ту пустку-хатину, де тепер заріс двір високим чорнобилем та кропивою, де широколистий лопух повиростав на призьбі й заглядав листом та реп'яхами в повибивані вікна, де в печі і на печі хазяйнують галки та ластівки. Тільки, було, як заспіває пісню про кохання козака молодого, дівчини чорнобривої, десь глибоко в утихомиреному серці засяє тепло й привітно одно личко, одні милі очі — то личко Василеве, то очі сина його Івася.
Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека сусіда, що прийшла з Києва до своїх родичів у гості.
— Я не знаю, як ви тут живете на селах, — почала лепетати прихожа московка. — Щоб я так нудилася світом над сим гребенем що божого дня, щоб я собі крутила пучки! Нехай мене бог боронить! Ти ж, Марино, не панщанна, ти московка, вольна. Знялася б з місця і полетіла, як та птиця, куди тільки душа забажає! В Києві вибирай хазяїнів яких хоч! Сердита хазяйка — кидаю, невгодна — тікаю; трапиться дурна — обдурюю. Вийдеш на базар, а там хазяйок більш, як наймичок. Робота в городі не робота, а гулянка. Спимо, доки сонце не підійде високо; не знаємо ні поля, ні того полоття, ні тих жнив. Скрізь весело!... Кидай, Марино, це село та мандруймо в Київ! Я тобі скрізь дороги покажу, по всіх усюдах, а як хочеш, то й сама знайдеш.
Заворушилось серце в Марини, забажала її душа щастя, волі, веселості. Схотілось їй втекти од нудьги, смутку, од голодної та холодної смерті, од Ганниної недолі. І виглянула ще раз до неї доля, маком уквітчана, барвінком повита, весела, танцюриста, в червоному намисті.
— Піду, — каже Марина, — втечу од лиха! Не з біса й я хитра! Не дамся я тому лиху...
Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала і помандрувала у Київ. Ввійшла вона туди, і з того часу як потонула у глибокому дніпровому нутрі.
