Широкий шлях - Васильченко Степан Васильевич (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
- Страму вам немає - оддайте мiй товар!
Дяк по-злодiйському осмiхався, оглядаючись на всi боки:
- Халявки тобi дано за те, що ти читав у Малодiда по мертвому, а що тобi дають за те, то дохiд дякiвський, мiй! Второпав?
- Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловiк менi подарував, побачив, що я у вас другий рiк ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самi крадете.
Дяк вирвався з обiймiв свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:
- Ану, мовчи, тобi кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змiй!
- А ви - самi злодiй! Украли в мене...
Дяк кинувся на хлопця, як звiр, i, ще не добiгши, махнув, аж сам спiткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоцi.
Хлопець вирiвнявся, в очах блиснули гострi огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припiчку.
- Ану ще?
- Що? Мало? На тобi ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гостi.
- Та й нащо це? Краще - миром. По чарцi випиймо та й уся рахуба. Помирiться, поцiлуйтесь.
Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
- Пустiть!.. Сокрушу, акi... Який-небудь попихач... раб... Що вiн собi думає, що вiн розумнiший за мене. Що вiн чуб угору зачiсує, що вiн свiй драний капелюх перешив на панський лад, то думає - панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий i лiнивий! Мало я поров тебе рiзками... Пустiть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... нi, двiстi...
Тарас як зцiпив кулаки, так i стояв нерухомо, як камiнь. Здається, щось думав. Далi глибоко зiтхнув, вголос:
- Ну, пiдожди ти, чортiв дяче, ти мене будеш пам'ятати!
- Що, спалиш? Люди добрi, чуєте: вiн хоче мене спалити! Це розбiйник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Вiн усе може. Вiн свого дядька хотiв спалити. Бiдний чоловiк тепер не спить.
Шевченко хряснув дверима i вийшов iз хати. Перейшов сiни, зайшов у клас. У класi тхнуло мишами, житнiми сухарями. В темрявi видно було довгий незграбний стiл, ослiн коло нього, довгi лави пiд стiнами. Стiни оббитi малюнками iз бiблiйної iсторiї. В кутку - iкона: Христос благословляє дiтей. Перед iконою - лампада. Пiд iконою на залiзному гаку - пучок рiзок. Причуваються хлопцевi дзвiнкi голоси: бу-ки-аз-ба, вiди-аз-ва. Далi пронизуватий дитячий виск, виляски i угнивий, буркотливий бас: "Помнi день суботнiй..." Ой-ой-ой! Скiльки пережито!
Шевченко сiв край столу. Що вiн не буде тут i дня бiльше, - це вже вирiшено. Стоїть друге питання на черзi: як достойно оддячити тобi за науку, благий учителю i наставниче... Дивився у бите вiкно на зорi. Чекав. Знову чути було спiви, знову земля гула од танку, знову регiт... Далi рипнули дверi, ринуло п'яним смiхом i гомоном з хати... Знову дверi хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сiни, тихесенько прочинив дверi в хату. Догоряє каганець. В хатi тихо, тiльки чути рiзноманiтне хропiння. Один гiсть - пiд лавою, другий - на полу. Пан-хазяiн простягся на соломi коло печi. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кiлька рiзок, пiшов знову в дякову хату. Там поклав рiзки на столi, рушниками зав'язав дяковi ноги, потiм руки, далi взяв рiзки, поплював на руки i почав чесати, не дивлячись по чому - по руках, по ушах, по лицю, по колiнах.
Голосно, чiтко, божественним голосом, причитував:
- "Помнi день... суботнiй... єже... святити... його".
- Пробi! Рятуйте!
Дяк засiпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хатi, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцiю, хлопець плюнув i кинув побитi рiзки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець i вийшов iз школи.
Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справдi спалити тебе тiльки. В селi всi вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далi звернув на узгiн, пiшов мiж темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе соннi жита, нiби хтось, пiдкравшись, здирав iз них укривало. Глянув убiк - палав уже край неба. Виднiлась рясними садами в туманi Лисянка. З садiв висунули голови, як сторожа, тополi. Як свати в рушниках, блиснули на церквi хрести.
Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мрiяв: "Буду пильнувати, за рiк, за два вийду на маляра, а там..." Роса пече босi ноги, скринька рiже плече... Не чує...
Не так воно було, як думав Тарас. Замiсть того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велiв йому дрова рубати, носити воду, дiтей глядiти. Тарас не знав, що в усiх ремiсникiв так велося, що учень мусив рокiв два-три одробити йому за хатнього наймита, а тодi вже хазяїн почне вчити його свого ремества.
Днiв зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:
- А коли ви почнете мене вчить малювати?
- Швидкий ти хлопець, так уже i вчи. Спершу ти менi послужи за науку рокiв три, а тодi вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тодi чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.
Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра - пiшов до другого в село Тарасiвку. "Цьому хоч i робить буду, то принаймнi маляр, кажуть, на всю округу..." Аж i тут Тарасовi не пощастило. Славний маляр подивився Тарасовi на лiву долоню i рiшуче промовив:
- Нi, хлопче, я не вiзьму тебе за учня. Серце Тарасовi стиснуло:
- Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звелiли. Приймiть!
- I не проси - не прийму.
- Та чому ж не приймете?
- А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тiльки маляра - не буде навiть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долi. Нiчому ти не здатний. Iди в старцi.
Мов по головi чим ударив вiн хлопця цими словами.
"Невже справдi ледащо з мене?" - аж на душi похололо.
Пiшов Тарас смутний, приголомшений. Iде, плаче:
"Що менi тепер робити на свiтi? До кого звернутися за порадою? Пiду топитись!" - Глянув навкруги: жаль свiту ясного... - "Буду хоч як жити, аби жити. Сонце всiм свiтить рiвно".
I пiшло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вiвцi. Сам сяде з книжкою в ровi, а вiвцi - в спаш. Довiдались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: iди, будемо коло землi хазяйнувати. - Воли стоять у плузi, а погонич - у бур'янi хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирiзує...
- Нi, не буде й хлiбороба з тебе. I хлопець нiби не дурний, тiльки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!
Велять одно робити, а вiн сiв малювати хату, спiває. Не вийшло з Тараса i стельмаха.
- Нi, коли ледащо зародиться, то так ледащом i зостанеться. - Почали всi, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидiв у школi та й усе.
Тiльки нiяк Тарасовi було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився iз рукава кулаком i знову заторохтiв.
- Нi, в школу нема повороту. Радять знову, - iди, он пiп наймита шукає, це якраз для тебе служба, пiп такого й шукає: або дурного, або калiкуватого, або ледачого - аби дешевого.
Думає Тарас: "Ну що ж, ледащовi хочеться теж жити в свiтi", - i пiшов до попа за кухонного попихача.
- Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пiшов Тарас, похилившись. "Нехай! Так i треба ледащовi". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очi, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очi - соромився. "Наобiщав усячини, а сам пiшов до попа в наймити". Далi перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.
