Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

Містер Браунлоу всиновив Олівера. Оселившися з ним і своєю старою ключницею за милю від пасторського дому, де жили його любі друзі, він виконав єдине ще не здійснене бажання Оліверового люблячого серця і зібрав докупи невеличку громаду, життя якої настільки наближалося до ідеалу повного безхмарного щастя, наскільки це можливо в нашому недосконалому, мінливому світі.

Скоро після весілля молодої пари шановний лікар повернувся до Чертсі, де, позбавлений товариства своїх давніх друзів, він став би нудити світом, якби був схильний до цього за своєю вдачею, і перетворився б на буркуна, якби знав, як це зробити. Протягом двох-трьох місяців він обмежувався натяками, що місцеве повітря почало, мовляв, вадити його здоров'ю; потім, переконавшися, що це місце просто перестало йому подобатись, передав прак-. тику своєму помічникові, найняв невеличкий будиночок на околиці того села, де його молодий друг був пастором, і відразу ж видужав. Тут він завів садок та город, почав рибалити, освоїв теслярство та інші подібні ремесла, за які брався з властивим йому завзяттям. У всіх цих ділах він прославився серед місцевого люду як найвищий авторитет.

Ще до свого переїзду лікар зблизився з містером Грімвігом, і на його дружні почуття цей ексцентричний джентльмен відповів йому щирою приязню. Отож кілька разів на рік містер Грімвіг приїздить до нього в гості. І під час кожного свого візиту містер Грімвіг працює в садку, рибалить, теслює, роблячи все це своїми, властивими тільки йому методами, але при цьому завжди запевняє, підтверджуючи запевнення своєю звичною клятвою, що його спосіб найправильніший. В неділю, розмовляючи з молодим священиком, він ніколи не проминає нагоди розкритикувати його проповідь, а потім щоразу каже під секретом містерові Лосберну, що, на його думку, проповідь чудова, але авторові про це знати не треба. Постійна й улюблена розвага містера Браунлоу — нагадати містерові Грімвігу його пророцтво відносно Олівера, пророцтво, яке він Вирік того вечора, коли вони сиділи, поклавши перед собою годинник і чекаючи повернення хлопця. Але містер Грімвіг уперто запевняє, що по суті він мав рацію, і на доказ своєї правоти нагадує, що Олівер таки й справді не повернувся. Навівши цей доказ, він весело сміється, і настрій у нього стає пречудовий.

Містер Ной Клейпол, одержавши від суду помилування ва те, що посвідчив проти Фейгіна, і дійшовши висновку, що обране ним ремесло не таке безпечне, як йому б хотілося, деякий час не знав, де знайти собі діло, яке забезпечувало б йому добрий шмат хліба і водночас не надто обтяжувало б його роботою. Розміркувавши, він вибрав собі фах донощика, і це діло дає йому добрий заробіток. Працює він так: раз на тиждень під час церковної відправи він виходить на прогулянку в парі з своєю Шарлоттою, вдягненою дуже пристойно. Минаючи двері якого-небудь добросердого шинкаря, леді раптом зомліває, а джентльмен, випросивши чарочку бренді на три пенси, щоб привести її до тями, наступного дня доносить на шинкаря [58] і кладе собі в кишеню половину належного штрафу. Іноді зомліває сам містер Клейпол, але наслідок завжди буває той самий.

Містер і місіс Бамбл, позбавлені своїх посад, поступово дійшли до такого жалюгідного й злиденного стану, що їх довелося взяти в той самий робітний дім, де колись вони владарювали над іншими. Кажуть, містер Бамбл бідкається, що в своєму принизливому нещасному становищі він не має навіть духу дякувати за те, що його розлучили з дружиною.

Що ж до містера Джайлза і Брітлза, то вони й досі займають свої давні посади, хоч перший з них уже облисів, а другий (тобто хлопчина) зовсім посивів. Вони ночують у домі священика, але так рівномірно розподіляють свою увагу між його мешканцями й Олівером та містером Браунлоу й містером Лосберном, що місцевий люд і досі не може втямити, у кого вони, власне, на службі.

Юний Чарлз Бейтс, страшенно вражений Сайксовим злочином, заходився міркувати над тим, чи не є чесне життя найкращим життям. Дійшовши висновку, що це справді так, він поставив крапку на своєму минулому і вирішив спокутувати його в якій-небудь новій царині, Спочатку йому довелося тяжко, і він зазнав чимало злигоднів, але, відзначаючись безжурною вдачею й усвідомлюючи, що прагне до доброї мети, зрештою домігся успіху: попрацювавши наймитом у фермера і помічником f фурмана, зараз він найвеселіший молодий скотар у всьому Нортгемптоншірі.

А тепер рука, що пише ці рядки, наближаючись до кінця своєї роботи, починає тремтіти: вона охоче продовжила б нитку цих пригод.

Мені б хотілося ще трохи побути з деякими своїми героями, бо я з ними зжився і з радістю поділив би їхнє щастя, намагаючись його змалювати. Мені б хотілося показати Розу Мейлі у повному розквіті й чарах юної жіночості, показати, як вона випромінює на свою скромну життєву стежку тихе ніжне світло, що падає на всіх, хто йде з нею, і зігріває їхні серця. Мені б хотілося змалювати, як вона стала душею та радістю і гуртка, що збирався взимку біля каміна, і веселої компанії влітку. Мені б хотілося піти слідом за нею в поле гарячого літнього полудня і послухати тихі звуки її мелодійного голосу під час вечірньої прогулянки, коли все навколо тоне в місячному сяйві. Мені б хотілося бути свідком її милосердних добрих діл у селі і приємної невтомної праці вдома. Мені б хотілося змалювати те обопільне щастя, яке вони з сином її покійної сестри знайшли в любові одне до одного, як вони цілими годинами малюють у своїй уяві образи тих, що пішли від них навіки. Мені б хотілося ще раз побачити радісні личка діток, які туляться до її колін, послухати їхній веселий гомін, почути дзвінкий сміх і пригадати розчулені сльози, які виблискували на цих лагідних блакитних очах. Усе це і ще тисячу поглядів і усмішок, думок і слів мені б хотілося відтворити перед читачами.

Про те, як містер Браунлоу день у день збагачував розум свого названого сина новими скарбами знань, як він Дедалі більше прихилявся до нього в міру того, як розвивалися природні здібності хлопця і сходило насіння тих чеснот, які він хотів у ньому бачити. Про те, як він відкривав у ньому нові риси схожості з другом своєї молодості, що будили в ньому спогади, сумні і водночас солодкі й заспокійливі. Про те, як двоє сиріт, зазнавши злигоднів долі і навчені нею, виявляють милосердя до тих, хто його потребує, люблять одне одного і палко дякують тому, хто захистив і зберіг їх. Про все це не варто говорити.

Адже я сказав, що вони були справді щасливі, а без самовідданої любові до інших, сердечної доброти і вдячності тому, чий закон милосердя і чия велика властивість — благовоління до всього на землі, що дихає, — без цього осягнути щастя неможливо.

У вівтарі старої сільської церкви вмурована біла мармурова дошка, де поки що викарбувано одне лише слово: «Агнеса». В цьому склепі немає труни, і дай боже, щоб минуло багато-багато літ, перш ніж на ньому викарбують іще чиєсь ім'я! Але якщо душі померлих коли-небудь повертаються на землю, щоб відвідати місця, освячені любов'ю до тих, кого вони знали за життя, любов'ю, що триває й за могильним порогом, я вірю, що тінь Агнеси часом витає в цьому тихому місці. Я вірю, що вона приходить сюди, хоч за життя вона була слабким заблудлим створінням.

Кінець