Сердешна Оксана - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (онлайн книга без .TXT) 📗
Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно… «Ох, господи!» – крикнула, обернулась ік землі, заплакала навзрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!…»
– Та що ти таке? Чи недужа, чи що?
Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.
– Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,– сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.
– Убий мене, Петре!-крикнула Оксана -Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.
– Та хто се такий? Щось я тебе не пізнаю.
– Убий Оксану! Роздави її п'ятою…
– Оксано, се ти? – крикнув Петро і відступився від неї, зчепив руки і, дивуючись, дивиться на неї…
І як йому було пізнати Оксану? Він знав її дівкою здоровою, повновидою, рум'яною, веселою, жартовливою; сьогодні розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, бліде, замліле, аж почорніла на виду! Не одежа на ній, а старцеве лохмоття на ній, і голова покрита чорним-пречорним дірявим очіпком; лежить, не здужає устати і гірко плаче.
Добра Петрова душа! Кинувся до неї, підняв її, посадив і сам сів біля неї, розважав її, сам поплакав з нею, і як вона дуже випитувала про матір, чи жива вона і як живе, то він і розказав:
– Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б їй бог смерть послав! Ось що я тобі розкажу.
У той вечір, як ти… теє… то, як вже тебе не було, вона і не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздріла уранці, що тебе нема і що ти не почувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побігла до сусіди на пораду, на провідки… через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бідна твоя мати, і сказати не можна, як журилася, та усе ніхто не догадується, де ти дівалася. Ніхто не знав, щоб ти з ким із служазих любилася, а об копитанові й байдуже – ніхто й не думав. «Коли ж вона не за москалями побігла,– казали люди,– так або втопилася, абощо». Шукали і у ставку. Аж ось і вернувсь наш Кіндрат-таки; його підводу брали під салдатів, а він ночував у тім дворі у дядька, де й копитан на кватері стояв. Чує Кіндрат, що люди розказують, що копитан привіз з нашого села якусь дівку. Він, щоб подивитись, хто там така, чи не з дочок його хто, зирк у вікно… аж Оксана сидить у копитана на колінках і обніма його, й цілує, і веселенька, і весільні пісеньки собі ж приспівує… Правда ж сьому, Оксано? Було се?
Оксана похилила голову і втерла слізочки… Петро їй каже:
– Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив… Не плач, Оксано, і не соромся; я розказую, як він казав. Отто Кіндрат, вернувшись до Векли, та прямо їй і каже: «Не шукайте Оксани своєї: вона оттак і так, там і там…» Тут вже не знали, що з твоєю матір'ю і робити. Вона не заплакала, а тільки уся по-
Дерев'яніла… Стали її розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був і не відходив від неї.
Оксана хотіла щось сказати, дякуючи йому, та за слізьми не змогла.
– От мовчала-мовчала і усе дивиться так страшно на усіх, далі і заговорила таке, що й сказати не можна. То кричала, щоб ловили салдатів, що вкрали в неї душу, що вже в неї нема душі, що вже вона не чоловік, що вона колода, ні на що не потрібна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весілля, що вона йде за копитана, і почне пов'язувати собі на голову що-небудь замість скиндячок, та й зведе весільних пісеньок… «А як,– каже,– приведу собі доцю Оксаночку, гарну та прегарну…» Та разом з серцем і крикне: «То я її за ніжки та об лавку. Уб'ю, гадюку, уб'ю, змію!… Вона з мене кров виссала, вона…»-та тут вже таке понесе, що не хочу тобі й розказувати, бо й так дуже плачеш…
– Годі ж, годі! Перестань! – казав Петро.-Слухай, що далі тобі буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодиці, то знахурі відволодали її, прийшла вона до пам'яті… так що ж? Тут-то яке її лихо постигло! Тут і напали на неї наші п'явки! Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, і сина і приньмита нема й не буде, то землю її узяли у общественну і поділили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твій дідусь та його дідові та винен був п'ятдесят рублів, і об тім і бумагу читав перед громадою… а що громада зна? От і присудили ваш двір віддати писареві… от твоя мати і пішла у сусіди…
– Моя мати у сусідах? – крикнула Оксана, руки ламаючи.-Се я їй так наробила! -Та аж припала до землі, плачучи…
– Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла до Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!… Хотів уступитись за неї… «Не руш,– сказала мені Векла,– бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди… І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!…»
Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватись, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду,– каже,– просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».
Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона…»
Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!… Петре!… Ти не чоловік, ти янгол божий!… Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!… Що се ти здумав?… Чи достойна ж я того, щоб "ти й думав так? Як у твій чесний дом. що була богобоязлива сім'я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?…»
– Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна… ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру…
– Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім'ї й роду!… Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій…
– Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!…
– Ось де моя слава,-сказала Оксана, і вийняла платочок з своєю косою, і показала Петрові.– Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і кріпачкою. Буду ніч "і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене…
Що то вже довго уговорював її Петро, так вона нізащо не захотіла зробити по його думці, хоч зовсім бачила, що він дуже велике добро для неї і для матері робив. Не захотіла, щоб він її проводив через село і від сміху оборонив, нізащо не захотіла. «Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна!»
Пожалковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом…
