Три мушкетери - Дюма Александр (список книг TXT) 📗

— А коли б це й справді був допит? — спитав кардинал. — Не таких людей, як ви, допитували, пане Атосе, і вони відповідали.

— Ось чому, ваша світлосте, я й сказав вашому високопреосвященству, що ви маєте право запитувати нас, а ми готові відповідати.

— Що це за лист, якого ви почали читати, пане Арамісе, а потім сховали?

— Це лист од жінки, ваша світлосте.

— О, я розумію, — сказав кардинал, — про такі листи не годиться багато говорити. Але їх можна показувати духівникові, а, як вам відомо, мене посвячено в духовний сан.

— Ваша світлосте, — незворушно мовив Атос, і його спокій був тим страшніший, що, відповідаючи в такий спосіб, мушкетер важив головою, — цей лист од жінки, але він не підписаний ні Маріон Делорм, ні пані Д'Егійон [220].

Кардинал зблід як смерть; очі його спалахнули зловісним огнем. Він обернувся, ніби для того, щоб оддати наказ Каюзакові та Ля Удиньєрові. Атос уловив цей рух; він ступив крок до мушкетів, з яких не зводили очей і його друзі, зовсім не схильні дозволити себе арештувати. На боці кардинала, разом з ним самим, було троє; мушкетерів з їхніми слугами було семеро. Кардинал зрозумів: гра буде тим більш нерівною, що Атос зі своїми товаришами й справді про щось таємно домовлялися. І він удався до одного з тих несподіваних поворотів, що їх завжди тримав напоготові. Його обличчя засяяло усмішкою.

— Ну, гаразд, гаразд! — сказав кардинал. — Ви хоробрі молоді люди, горді при світлі дня, віддані в мороці ночі. Немає нічого поганого в тому, щоб оберігати себе, коли вмієш добре оберігати інших. Панове, я не забув тієї ночі, коли ви охороняли мене по дорозі до «Червоного Голубника». Коли б на тій дорозі, по якій я маю їхати зараз, мені загрожувала небезпека, я попросив би вас супроводити мене. Але тут усе спокійно; тож лишайтеся на місці, допивайте ваше вино, закінчуйте гру й дочитуйте свого листа. Прощавайте, панове!

Він сів на коня, якого підвів йому Каюзак, попрощався з мушкетерами помахом руки і помчав уперед.

Четверо друзів стояли нерухомо, мовчки дивлячись кардиналові вслід, аж поки він зник з очей.

Тоді вони перезирнулися.

Всі були пригнічені, бо розуміли, що хоч його високопреосвященство й попрощався привітно, він поїхав страшенно розлючений.

Тільки Атос усміхався своєю владною, зневажливою усмішкою. Коли кардинал од'їхав так далеко, що не міг уже ні чути, ні бачити їх, Портос, якому не терпілося зірвати на комусь гнів, вигукнув:

— Цей Грімо надто пізно схаменувся!

Грімо хотів було щось сказати на своє виправдання. Атос підняв палець, і Грімо промовчав.

— Чи віддали б ви листа, Арамісе? — спитав Д'Артаньян.

— Я б зробив ось що, — відповів Араміс своїм мелодійним голосом. — Коли б він зажадав, щоб я віддав листа, я однією рукою вручив би його, а другою проколов би кардинала шпагою наскрізь.

— Саме цього я й боявся, — мовив Атос — Ось чому я втрутився у вашу розмову з кардиналом. Правду кажучи, він наражається на велику небезпеку, заходячи в такі розмови з озброєними людьми. Можна подумати, що йому доводиться мати справу тільки з жінками та дітьми.

— Мій любий Атосе, — зауважив Д'Артаньян, — я в захопленні від вас, але, кінець кінцем, ми все-таки трохи винні.

— Чому б то? — обурено вигукнув Атос — Кому належить повітря, яким ми дихаємо? Цей океан, на який ми дивимось? Пісок, на якому ми лежимо? Кому належить лист од вашої коханої? Хіба кардиналові? Присягаюся честю — цей дивак гадає, що він володар світу. Ви стояли перед ним занімілий, приголомшений, розчавлений; можна було подумати, що ворота Бастилії вже зачинилися за вами й що величезна Медуза [221] от-от оберне вас на каміння. Скажіть, хіба бути закоханим означає бути змовником? Ви закохані в жінку, яку кардинал кинув до в'язниці, і хочете визволити її з його рук. Це партія, яку ви граєте з його високопреосвященством; ваш лист — ваш козир. Навіщо ж ви хочете показати партнерові ваші карти? Цього ніхто не робить. Хай він їх відгадує, щасти йому! А ми відгадуватимемо його гру!

— Слушно кажете, Атосе! — мовив Д'Артаньян. — Ваші слова справедливі.

— То не будемо більше згадувати про те, що сталося. Хай Араміс дочитує листа від кузини — з того місця, на якому кардинал його урвав.

Араміс вийняв листа з кишені, троє друзів присунулись до нього, а слуги знову схилилися над пляшкою.

— Ви прочитали лише кілька перших слів, — сказав Д'Артаньян, — краще послухаймо все спочатку.

— Гаразд, — відповів Араміс.

«Мій любий кузене, я, здається, наважусь поїхати до Бетюна, де моя сестра влаштувала нашу юну служницю до монастиря кармеліток. Бідолашна жінка упокорилася своїй долі; вона знає, що не може жити в іншому місці, не наражаючись на небезпеку занапастити свою душу.

А втім, коли наші сімейні справи влагодяться так, як ми сподіваємось, то цілком можливо, що вона наважиться накликати на себе прокляття й повернеться до тих, за ким побивається, тим паче, що про неї безнастанно думають, і вона знає про це. А тим часом вона не така вже й нещасна; єдине її бажання — отримати листа від свого коханого. Я знаю, що такі листи нелегко переправити за грати монастиря; але, попри все, як я уже довела вам, мій любий кузене, я не така невправна й візьмусь за це доручення. Моя сестра вдячна вам за вашу добру пам'ять про неї. Був час, коли вона дуже турбувалася; але тепер трохи заспокоїлась, надіславши туди свого повіреного, щоб там не скоїлося чогось непередбаченого.

Прощавайте, мій любий кузене, пишіть про себе якомога частіше, тобто щоразу, коли матимете певність, що ваш лист надійде до нас. Обіймаю вас.

Марі Мішон».

— О, чим я зможу віддячити вам, Арамісе? — вигукнув Д'Артаньян. — Люба Констанція! Нарешті я маю про неї звістку; вона жива, вона в монастирі, в безпеці, вона в Бетюні! Як ви гадаєте, Атосе, Бетюн — це де?

— В Лотарингії, за кілька льє від кордону з Ельзасом [222]; коли закінчиться облога, ми зможемо туди поїхати.

— Треба сподіватися — цього вже недовго чекати, — зауважив Портос — Сьогодні вранці повісили одного шпигуна, так він признався, що ла-рошельці їдять шкіру зі своїх черевиків. Певне, з'ївши шкіру, вони візьмуться до підошов… Я вже й не знаю, що вони їстимуть далі, хіба що одне одного.

— Бідолашні дурні! — сказав Атос — Можна подумати, що католицтво — не найзручніше й не найприємніше з усіх віросповідань! І все-таки, — докінчив він, — вони молодці… Але що це ви, хай йому чорт, робите, Арамісе? — вів далі Атос — Ви ховаєте листа до кишені?

— Авжеж, — озвався Д'Артаньян. — Атос має слушність: листа треба спалити. А втім, хтозна — може, ми його спалимо, а кардинал знає спосіб, як читати на попелі?

— Та вже ж напевно знає, — мовив Атос.

— Що ж ви хочете зробити з листом? — спитав Портос.

— Ходіть-но сюди, Грімо, — покликав Атос.

Грімо підвівся й підійшов.

— На знак покарання за те, що ви заговорили без дозволу, мій друже, ви мусите з'їсти цей аркуш паперу, а потім, в нагороду за послугу, яку нам зробите, вип'єте цю склянку вина. Ось спершу лист; розжуйте його як слід.

Грімо всміхнувся й, спрямувавши погляд на склянку, яку Атос налив по вінця, розжував папір і проковтнув його.

— Браво! Молодець, Грімо! — похвалив його Атос — А тепер беріть склянку; гаразд, можете не дякувати.

Грімо так само мовчки перехилив склянку бордоського.

— Ну, — повів Атос далі, — якщо тільки панові кардиналу не спаде на думку хитромудра ідея розпороти Грімо живіт, ми можемо бути більш-менш спокійні.

Тим часом його високопреосвященство продовжував свою меланхолійну прогулянку й бурмотів собі під ніс:

— Ні, таки треба, щоб ця четвірка стала моєю.

XXII. Перший день ув'язнення