Людина - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗
Iрина осталася одна, i її очi звернулись, як i передше, на краєвид. Тим разом уже не бачила нiчого. Так лише блукали її очi безцiльно, несупокiйно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу…
Що сталося з дiвчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вiрити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?..
Вона так i затопилась у важку задуму, одначе небавом вiдвернулась назад вiд вiкна. Висока, струнка стать мигнула попiд вiкна… Наче блискавка блиснула одна думка в головi молодої жiнки. Вона станула немов укопана на мiсцi i слiдила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди йде! I дiйсно. Олена йде туди, щоб побачитись iз Фельсом…
Вона йшла звiльна, щоб успокоїтись. Їй справдi дiялось, немов собацi, покаранiй за якусь провину. Вона паленiла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досi в ню вiрила. Вона вiдчувала, що з постановою статись його жiнкою утратила теє щось, що її оберiгало дотепер вiд усякої брехнi, вiд усякої неправди. Вона знала, що опiсля заживе лиш фiзичним життям. Однак вона не може собi iнакше порадити. Що про ню тепер думає Iрина? - гадала вона далi. - "Чи я його люблю?" - i вона усмiхнулася слабо: "най собi се думає". Лише до правдивої причини не смiла Iрина дiйти, нi за що в свiтi не смiла… Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…
Потiм стала думати про нього. Вона уявила собi його постать. Вона мусить у ньому вiднайти щось таке, що б її до нього притягало. Вона знає докладно, що вiн буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усмiх, котрий зраджує, що вiн ограничений, i котрого їй встидно… Лише чоло має вiн бiле, гарно сформоване, котре надає виказ [34] цiлiй статi, й сильно збудовану постать рiдкої краси. "Се ж дiйсно щось гарного - така сильна i здорова людина", - думає вона. Який вiн сильний!.. Тодi, наприклад, зняв її з вiзка так легесенько, наче б вона була легка, мов перо i (згадавши се, паленiє ще тепер), здiймаючи, притис її на хвильку до серця…
- Боже милий, що я дiю? - прошептала нараз i стала, немов укопана… - Iти? Iти! - вiдповiла опiсля наче не своїм голосом. I її уста усмiхнулись у несказаннiм огiрченню. Так, вона все до чогось придатна…
I знов думала про нього. Думала й вiрила в те, що його любов не зостанеться на ню без впливу. Любов має те в собi, що наколи походить вiд симпатичних осiб, викликає i в нас настрiй, подiбний до любовi…
Часто стрiчалась вона з ним i кождим разом умiла так зарядити [35], що з її родини не був нiхто присутнiй; а коли трафлялось, що Фельс появлявся iнодi дома в її родичiв, то ставала мовчазною й шукала заняття в пекарнi [36]. Здивований, споглядав тодi за нею. Його очi слiдили неустанно кождий її рух, однак, тут була Iринка та iншi; була й "наймолодша", котру радникова консеквентне придержувала в кiмнатi, i вiн бавився переважно з ними. Лише при його вiдходi з'являлася точно i позволяла, щоб вiн цiлував її руки при всiх…
Коли впали снiги i настала санна, приїздив вiн кождої недiлi i забирав усiх на прогульку. Тодi сидiла Iринка з наймолодшою сестрою разом, а вона бiля нього напередi. Або знов трафлялося, що вiн приїздив лише по ню саму й вiдвозив її у сусiднє село до жiнки тамошнього надлiсничого. Тодi пiд час їзди питав її щохвилi, як сидить i чи їй не зимно.
В остатнiм часi стратив багато зi своєї звичайної смiливостi супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела i опанувала його зовсiм. Коли вiн бувало розговориться про яку рiч, не передчуваючи, що говорить якраз проти її поглядiв, тодi спинявся на ньому гордий, холодний погляд Оленин i вiн мiшався.
- Чого говорите про речi, котрих добре не розумiєте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, i не думайте йти другим пiд лад!
- Тиранка з вас, панно Олено!
- Чого мене слухаєте? Не робiть сього, наколи вам неприємно.
- Чому ви до мене такi гострi? - питав з вимушеним усмiхом. - Завсiгди маєте щось на менi критикувати, а мене се болить.
- Я не хочу, щоб над вами хто глумився, - вiдповiла вона м'яким, перепрошуючим голосом. - Людям не слiд над собою насмiхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю, що ви лiпшi вiд других, то й представляюсь такою, яка власне єсьм.
Тодi вiн знов цiлував її руки.
- Ви мiй ангел-хоронитель! - говорив вiн рознiженим голосом i був би стерпiв, хоть би вона йому й ногу на карк поставила. Вона се вiдчувала, i її обгортала якась злослива вiдраза, їй було б приємнiше, наколи б вiн був їй противився; а так пiддався охотно її сiтям…
Раз небагато вже бракувало, щоби їй освiдчився, однак вона збила його з пантелику такими рiзкими словами, що очi його зайшли слiзьми, i вiн, ухопивши капелюх, забрався. В тiй хвилi, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тiй хвилi бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй пiд нiяким взглядом пiд пару, котрого не могла нi полюбити, нi поважати; котрого ограниченiсть її дражнила. Була отже до нього немилосердна i поводилася супроти нього в спосiб, котрого несправедливiсть помiчала лише опiсля.
При слiдуючiй стрiчi вiтала вона його зате привiтно i питала журливо, чи вiн не гнiвається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така "фатальна", а властиво - дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…
Настав Великдень.
Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарствi, де було треба, повисипала парубкiв та дiвчат до церкви, а сама пiшла на город. Сонце давно вийшло з-за лiсу, а раннє зарево поблiдло. Був се правдивий весняний поранок, iз своїм здоровим свiжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надiєю. Поодинокi звуки дзвона старої церкви долiтали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокiйнiй, тихiй природi…
"Великдень!" При тiм словi затремтiло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фiзичному болю.
Вона не могла бути весела. I чим їй тiшитись? Тепер жила хiба на те, щоби не вмерти. Навiть вiдживаюча природа не розiгнала її байдужностi. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла затомленi руки, неначе в глухiй розпуцi, до чола, згадала минувшiсть, подумала про будучнiсть i пiд ваготою думок немов угиналась…
Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сiльського двiрника [37] i, як iнодi жартом її прозивали, "стара штафета".
- Христос воскрес! - кликнула.
- Воiстину! - вiдповiла Олена. Стара затрималася.
- Не йдете до церкви, паннунцю?
- Пiду трохи згодом.
34
- Виказ - вираз.
35
- Зарядити - влаштувати.
36
- Пекарня - кухня.
37
- Двірник - староста.