Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

Взяла гро­шi й да­ла бi­ле­та. Там па­ни ще роз­дя­га­ються, ну а я со­бi був у чу­мар­чи­нi, то так прос­то й пi­шов у ту за­лу, - не пи­тав­ся й ку­ди, бо ме­нi вже роз­ка­за­но, де по­вер­та­ти. Як увiй­шов, то тут уже - не бу­ду бре­ха­ти - та­ки ста­ло ме­нi ду­же мо­то­рош­но. Ха­та та­ка здо­ро­ва, як клу­ня, та де! ще бi­ль­ша!… та вся бли­щить, - ну, не­зис­ти­но ще дуж­че, як у церк­вi!… А пов­нi­сiнько стiльцiв нас­тав­ля­но… на­род веш­тає­ть­ся, та все па­ни та па­нi, - якi си­дять, якi хо­дять… Зро­ду-звi­ку не ба­чив та­ко­го, - як­би не на­мi­рив­ся йти, то, ма­буть би, вер­нув­ся, а то що ду­же вже за­тяв­ся.

- Держись цуп­ко! - знов ка­жу со­бi та все по­су­ва­юся, та все по­су­ва­юся по­ма­лу про­мiж па­на­ми та про­мiж стiльця­ми, до сво­го пер­во­го ря­ду цi­ля­ючи… Та ще тi па­нiї з дов­ги­ми хвос­та­ми, - ну їй же ти бо­го­вi моєму, - од­нiй так у той во­лок уп­лу­тав­ся, як па­ру­бок у гар­бу­зин­ня, - ма­ло не впав… Щось ме­нi за це й ска­за­но, та не ро­зiб­рав… Див­ляться на ме­не всi та ди­ву­ються, од­на­че пус­ка­ють… По­ма­лу про­тю­пав я до то­го пер­во­го ря­ду, знай­шов свiй сьомий но­мер та й сiв. Бi­ля ме­не нi­ко­го не­ма, - тiльки геть-геть двоє яких­ся так, як я, у пер­во­му ря­дi си­дять. Сид­жу, мов­чу й не ози­ра­юся. Див­лю­ся на тi здо­ро­вен­нi пат­ре­ти, що по стi­нах, та на той хор­топ­лян, що гра­ють на ньому… А по­зад ме­не усе ша­мо­та­­ються па­ни, усе ша­мо­та­ються, i вже чую, що щось, ма­буть, про ме­не го­мо­нять, бо раз у раз: "Смот­ри! Смот­ри!" Зи­р­нув я так тро­хи че­рез пле­че, - ко­ли па­ни куп­ка­ми поз­би­ва­ли­ся, го­мо­нять та на ме­не по­ка­зу­ють. А це, ба­чу, один наб­ли­жається до пер­во­го мо­го ря­ду, крут­нув­ся ра­зiв зо два та й став ко­ло ме­не.

- Мужичок, - ка­же, - ти не ту­ди по­пав.

- Нi, ту­ди, - ось у ме­не й бi­лет є, - вiд­ка­зую, а сам со­бi ду­маю: точ­нi­сiнько, як i на ма­ши­нi.

- То що, що бi­лет, - ка­же, - то дар­ма, а мож­на тут си­дi­ти тi­льки то­му, хто в панськiй оде­жi, а в му­жи­чiй - нi.

- Хiба, - до­вод­жу, - оде­жа слу­хає? Ад­же лю­ди!

- Та лю­ди - лю­ди, та тiльки не в та­кiй оде­жi. Це дво­ря­н­ське соб­ра­нiє, так му­жи­кам не го­диться.

Дошкулив вiн ме­не. Стри­вай же ти, ду­маю, - заг­ну й я то­бi кар­люч­ку. Та й пи­таю:

- А хi­ба, - ка­жу, - па­ни тут щось по­га­не ро­би­ти­муть, що не мож­на й ди­ви­тись на нього?

А вiн со­бi круть та й по­бiг од ме­не, нi­чо­го не ска­зав­ши. Бi­жи! Ко­ли тро­хи зго­дом ту­по­тить знов щось до ме­не, - здається, той ла­кей, що оде­жу з па­нiв iз­нi­мав.

Прийшов:

- Мужичок, ус­та­вай, iди!

- Чого? - пи­таю.

- Нiдзя, тут только гос­по­дам мож­на, па­нам.

- Хто зап­ла­тив за бi­лет, той тут i пан, - од­ка­зую. - Я зап­ла­тив, то й си­дi­ти­му.

- Iди, бо ви­ве­дуть!

- Побачимо, - ка­жу. - Ви луч­че йдiть до сво­го дi­ла, - чо­го ви до ме­не при­че­пи­лись, як шевська смо­ла?

Побiг i цей тим слi­дом. Мо­же, вже й го­дi, i по­ки­нуть? - ду­маю со­бi. От­же не по­ки­ну­ли! Ба­чу, су­не до ме­не отой хва­та­льний, що по ба­за­рю хо­дить та пе­ре­ку­пок га­няє, аж за­са­пав­шись, аж стiльцi ва­ля, - так пос­пi­шається.

Прибiг та як за­ши­пить:

- Вон от­сю­да!

- Ваше бла­го­ро­дiє, - ка­жу, - ви на ме­не не кри­чiть, бо я гро­­шi вiд­дав так, як i па­ни.

- Взять йо­го!

Тут де не взя­лись отой са­мий ла­кей­чук та по­лi­цей­ський. Ухо­пи­ли ме­не та й ве­дуть. Iду, не опи­на­юся, бо ба­чу, що вже не по­мо­жеться. Ну й со­ром же бу­ло про­мiж то­го пансько­го на­тов­пу йти! А во­ни, ге­монськi, ще й смi­ються!…

Коли це якiсь па­ни­чi на­зуст­рiч:

- За що ви йо­го ве­де­те: вiн же має бi­лет.

- Не ва­ше дi­ло, не мi­шай­тесь у по­лi­цей­ськi дi­ла! - за­гар­чав хва­тальний.

Вивели ме­не в сi­ни, ка­же хва­тальний до сол­да­та:

- Забери йо­го в по­лi­цiю, - хай пе­ре­но­чує, а завт­ра я йо­му по-своєму роз­ка­жу, як у кон­цер­ти хо­ди­ти. Еч, хам­лю­га, ще й у пер­вий ряд!

Повiв ме­не сол­дат. Iде­мо ву­ли­цею - тем­но вже над­во­рi, лi­х­та­рi скрiзь пос­вi­ти­ли­ся.

Пройшли тро­хи мовч­ки.

- А ку­ди це ми йде­мо? - пи­та­юся.

- Хiба не чув? - од­ка­зує. - У по­лi­цiю йде­мо.

«А бо­дай би ти пi­шов кру­га-свi­та!» - ду­маю со­бi, а сам пи­таю:

- Так хi­ба це ви й справ­дi в по­лi­цiю ме­не ве­де­те?

- А ве­ду.

- А на­що?

- Бо зве­ле­но.

- А що ж у по­лi­цiї бу­де?

- Закину те­бе в тем­ну, то пе­ре­но­чуєш. Хi­ба не чув?

- Чув, - ка­жу. - А як пе­ре­но­чую, то що бу­де?

- А то­дi над­зи­ра­тель бу­де то­бi роз­ка­зу­ва­ти по-своєму.

- Що ж то во­но: по-своєму? - пи­таю.

- Хiба не знаєш?

- Не знаю.

- Ну, то завт­ра твоя мор­да зна­ти­ме. Як по­чув я те, то так ме­нi мов ок­ро­пом хто в об­лич­чя ли­нув, а да­лi й дух пе­ре­би­ло. Зро­ду ме­не не би­то, - хi­ба ко­ли ма­ти, як пус­ту­вав ма­лим, сторч ган­чiр­кою вда­ри­ла. Це вско­чив по са­мi ву­ха!

Ще по­мов­ча­ли. То­дi я й ка­жу:

- А що як­би я за­раз оце вiд вас та втiк?

- Який швид­кий! - од­ка­зує. - По­ма­лу, бо по­па зва­лиш.

- Ну, а як­би та­ки втiк? - зно­ву я на­ма­га­юся.

- То я б те­бе наз­дог­нав i мор­ду на­бив.

«А щоб ти i в стар­цях щас­тя не мав за та­ке сло­во!» - ду­маю та й знов у ме­не сер­це ог­нем узя­лось. Та тре­ба тер­пi­ти, щоб не бу­ло гiр­ше. А вiн на ме­не ско­са по­зи­ра та:

- Не ос­та­вай­сь, не ос­та­вай­сь по­за­ду, - iди лиш по­пе­ре­ду!

- Та я, - ка­жу, - й не зос­та­юсь, а я так со­бi ду­маю: що як­би я вам кар­бо­ван­ця в ки­ше­ню вки­нув?

- То то­дi б, наз­дог­нав­ши, мор­ди не бив, а тiльки узяв за ши­яку та та­ки й по­тяг би у по­лi­цiю.

- А як­би два кар­бо­ван­цi, то, мо­же б, вам важ­ко бу­ло бiг­ти?

- Нi, не ду­же… Ти ба­гач, бi­ле­ти в пер­во­му ря­дi ку­пуєш.

- Отож, що ба­га­то вит­ра­тив­ся я, - ка­жу. - Нi, а як два з по­ло­ви­ною, то вже, ма­буть, за­ва­жуть, ма­буть, не пiд­бi­жи­те?

- Хто йо­го знає… А що ж я над­зи­ра­те­ле­вi ка­за­ти­му?

- Скажете, що втiк по тем­но­му, а ви за­че­пи­лись, упа­ли та й не наз­дог­на­ли.

- Хто йо­го знає… Да­вай три, то, мо­же, й важ­ко бу­де.

Виняв я три кар­бо­ван­цi та уки­нув йо­му в ру­ку. А ми дiй­шли са­ме до тем­нi­шої ву­лич­ки. Я й мет­нув­ся ту­ди, - бi­жу, аж зем­ля пi­до мною го­рить, аж дух ме­нi за­би­ває. Озир­нувсь, - уже йо­го в тем­но­му не до­ба­чу. То­дi за­вер­нув у дру­гу ву­ли­цю, чую - то­рох­тить… їде зво­щик. Пi­дож­дав та так на нього й ско­чив.

- На стан­цiю, та швид­ше! Чи вспiємо на поїзд?

- Поганятиму, то вспiємо.

- Так по­га­няй же!

Поки до стан­цiї, то все бо­яв­ся, що спiз­ню­ся, а як увi йшов у стан­цiю, то вже не знаю, як i бi­ле­та вхо­пив, як i у ва­гон ус­ко­чив. I що ж би ви ду­ма­ли? Аж по­ки поїзд ру­шив, то тру­сив­ся. Не страш­но ме­нi тих по­лi­цей­ських са­мих, та страш­но тiєї ганьби та зне­ва­ги. Отак я то­го пра­ва до­бу­вав­ся… та й не до­був­ся… Вер­нув­ши­ся до­до­му, то й жiн­цi дов­го не приз­на­вавсь. А да­лi та­ки й ска­зав. Во­на на ме­не мок­рим ряд­ном, що стiльки гро­шей пе­ре­вiв.

- Тобi, - ка­жу, - бай­ду­же, що з ме­не так наз­ну­ща­ли­ся, тi­ль­ки за гро­шi кло­по­чеш­ся!

- Так то­бi й тре­ба! - гри­має, - не ви­тi­вай аби­чо­го!

Ну, що ти їй ка­за­ти­меш? То, як їхав, так аж пла­ка­ла, а як цi­лий вер­нув­ся, так i бай­ду­же, - аби гро­шi! Та то б iще дар­ма, а то бi­да, що хоч я їй на­ка­зу­вав, щоб нi­ко­му анi­те­лень, од­на­че во­на та­ки роз­ка­за­ла про все своїй сест­рi Хо­ти­нi, а в тiєї язик як ло­па­тень, - так усi й до­вi­да­ли­ся. Смi­ються то­дi з ме­не: пансько­го пра­ва, - ка­жуть, - до­бу­вав­ся. А во­но й неп­рав­да: не пансько­го, а та­ки людсько­го. Та де во­но в нас є?

1902. XII. 5

м. Чер­нi­гiв