Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович (е книги TXT) 📗

- Або з мос­ту та в Дніпро, - ска­зав Пав­лусь. - Але, пхе! Це вже бу­де зовсім по-му­жицькій, - «з мос­ту та в во­ду!» Це ж так при­ка­зу­ють му­жи­ки ту­теч­ки на Ук­раїні. Умрім на вер­шині Монб­ла­на або Юнгф­рау, або на Рігі! Там близько до не­ба! Та­меч­ки ми вже бу­де­мо сли­ве в небі, за хма­ра­ми. Там лідни­ки та сніг, і ба­цил вже не­ма: не на­бе­ре­мо їх на той світ у не­бо!

- Ой гар­но! їдьмо ту­ди! - мо­ви­ла во­на.

- Далеко, сер­це моє! В ме­не всього який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців у ки­шені, бо як по­мер «мій банк», то в ме­не ста­ло по­рожньо в ки­ше­нях. Тро­хи шко­да мо­го «небіжчи­ка бан­ка», - ска­зав Пав­лусь.

- Та й у ме­не не­ма гро­шей. «Мій банк» дає ви­дав­цем усе, навіть ку­ха­реві. «Мій банк» - скна­ра. Та я про­дам по­тай од «сво­го бан­ка» ма­мині брильянти, та й поїде­мо вми­рать або на Монб­лан, або на скляні, па­хучі лідни­ки в Грен­ландії, бо там не­ма ба­цил.

- Коли ж і до Грен­ландії доб­ра бу­де про­маш­ка. Десь во­на, здається, ду­же да­ле­ко, - ска­зав Пав­лусь.

- Здається, аж за Авст­ралією, ту­ди десь ік по­лю­сові, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Да­ле­ко, ду­же да­ле­ко! Ту­ди тре­ба дов­го їха­ти, а вмер­ти за­раз мені страх як ба­жається! - ма­ри­ла Нас­ту­ся.

- Ми вмре­мо на Монб­лані й се­ред обе­ремків квіток! - крик­нув Пав­лусь. - Ми оце за­раз ум­ре­мо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Qu­el­le idee! Ли­са го­ра, це ж наш київський Монб­лан! І до не­ба близько!

- Невже! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся. - Я там ніко­ли не бу­ла!

- Високо, чор­том ви­со­ко! І там жи­вуть не лю­де, а ду­хи. Це ж Брок­кен наш! Там же вночі бен­ке­ту­ють ду­хи, справ­ля­ють ша­бас відьми!

- А де ж ми на­бе­ре­мо та на­гар­баємо стільки квіток, щоб учадіть в по­етич­но­му вес­ня­но­му ча­ду? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

- Ми на­бе­ре­мо їх у Аф­риці, бо те­пе­реч­ки там са­ме май! Ми їх пе­реп­ре­мо в од­ну мить че­рез ек­ва­тор і наб­гаємо цілі во­зи і всте­ли­мо всю Ли­су го­ру. Qu­el­le idee!

- А справді, зробім так! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Ти ще, сер­це, ме­не не знаєш га­разд. Я ска­жу та­ке сло­во, і всі квітки з Кап­лен­да й Транс­ва­аля так і пе­ре­ле­тять на днищі на Ли­су го­ру в од­ну мить! Я про­мов­лю од­не сло­во, і лю­де в місті вим­руть в од­ну го­ди­ну; ска­жу дру­ге сло­во - і во­ни по­ожи­ва­ють! В мені ве­ли­ка, нав­ди­во­ви­жу ве­ли­ка хо­вається си­ла!

- Невже! А я цьому не бу­ла й досі відо­ма, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- Еге ж пак! Не бу­ла відо­ма… Так знай же те­пе­реньки. Схо­чу тільки і од­ра­зу ста­ну Пе­ро­ном, роз­мов­ля­ти­му з пре­муд­рим Со­ло­мо­ном, по­ба­чу Савську кра­су­ню-ца­ри­цю, бу­ду з нею ко­хаться, цілу­ва­тись, - от що!

- Цьому я йму віри, бо раз спірит у Мар­селі вик­ли­кав тінь моєї ма­ми.

- Одже ж ру­шай­мо мерщій в до­ро­гу, бо… бо… я вже знов по­чу­ваю, що більшаю, рос­ту. Моя го­ло­ва піднімається. Я вже от-от не­за­ба­ром до­торк­ну­ся го­ло­вою до стелі. Мої ру­ки дов­ша­ють, мої плечі шир­ша­ють. Я вже чер­ка­юсь пле­чи­ма об обидві суп­ро­ти­лежні стіни. Я стаю, знов стаю до­по­топ­ним іхтіозав­ром… Шия моя вже ста­ла дов­га, не­на­че в зеб­ри. А ти? - спи­тав Пав­лусь.

- І я не­на­че все більшаю та більшаю, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

- В ме­не знов не­на­че хтось ба­ри­ла­ми на­ли­ває ко­хан­ня. Я по­чу­ваю вдру­ге вже ве­ле­тенську лю­бов іхтіозаврів. Моє сер­це ста­ло та­ке завбільшки, як макітра па­ху­чих ва­ре­ників ко­хан­ня, та ще й у сме­тані. А ти?

- І моє сер­це вже ста­ло, як ба­рильце, - ска­за­ла Нас­ту­ся, - в ме­не ніби хтось на­ли­ває ко­хан­ня відра­ми, чер­па­ка­ми, дійни­ця­ми; на­ли­ває оде­ко­ло­ну, духів, шам­пансько­го. Я са­ма стаю не­на­че здо­ро­ве ба­ри­ло і от-от не­за­ба­ром лус­ну од ко­хан­ня: об­ручі на мені вже лу­щать.

- Моя Спідни­це! мерщій тікай­мо на Ли­су го­ру! Я вже знов став іхтіозав­ром. Шия моя роз­пи­рає сте­лю, плечі роз­пи­ра­ють стіни. Я вже спов­нив со­бою всю кімна­ту. Ой, не­за­ба­ром роз­ва­ляю со­бою увесь дім, бо не змішусь і в ціло­му домі. Тікай­мо на ши­ро­кий простір будлі-ку­ди, моя Пан­чо­хо ми­ла!

- Тікаймо на простір, бо й ме­не роз­пер­ло: ми вдвох тут не помісти­мось зро­ду-звіку! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Я вже стаю здо­ро­вою ко­пи­цею квіток, а сер­це в ме­не вже та­ке завбільшки, як ба­ри­ло. Я швид­ко ста­ну оже­ре­дом квіток.

- Тікаймо! Ой мені ли­хо! Чи ти ба­чиш, моя Спіднич­ко, крізь стіни? А я вже ба­чу крізь стіни, крізь до­ми, крізь му­ри. Он­деч­ки твій та­то те­бе шу­кає… йде сю­ди, пря­мує прос­то до нас ву­ли­цею. В йо­го за спи­ною теліпається гар­ма­та, а в ру­ках він пре здо­ро­ву гар­ма­ту, вже зовсім на­би­ту ку­ля­ми. Це ж він то­рох­не на ме­не з гар­ма­ти й одніме те­бе в ме­не, за­бе­ре те­бе в по­лон і за­ки­не в тюр­му в твер­дині… Я ввесь тру­шусь, ха­паю дри­жа­ки, не­на­че на лю­то­му мо­розі.

- Невже та­то прос­тує та­ки сю­ди?

- Сюди. Я все ба­чу, все знаю. Для ме­не ніби од­чи­ни­лись усі стіни, од­чи­ни­лась зем­ля, од­чи­ни­лось не­бо. Я ба­чу все підне­бес­ся.

- Ой ли­шеч­ко! Чи ти ба­чиш, он­деч­ки на ву­лиці збіглись усі мої тітки, всі ку­зин­ки! Це во­ни, пев­но, ме­не вже шу­ка­ють. Та яко­го їх ба­гацько! Та які во­ни люті та страшні! Ой! Тікай­мо! Ря­туй ме­не! Обо­ро­ни ме­не!..

І Нас­ту­ся крик­ну­ла ди­ким, страш­ним го­ло­сом.

- Цить, навіже­на, а то во­ни по­чу­ють. І батько твій по­чує. Ви­лазьмо в двері бо­ком. Мо­же, ще якось ви­су­не­мось. Та тікай­мо од їх на Ли­су го­ру, на Монб­лан, на той світ. Мерщій! - ска­зав Пав­лусь.

І він бо­ком, од­ним пле­чем, потім дру­гим ви­су­нув­ся в двері.

І во­на бо­ком ви­су­ну­лась у двері. І во­ни бігцем побігли на ву­ли­цю.

- Як же оце в світі бо­жо­му нас до­ве­зе зво­щик до го­ри, ко­ли ми такі здо­ро­вецькі? Ми роз­ва­ляємо во­за. Які коні зду­жа­ти­муть до­вез­ти нас? - спи­та­ла во­на.

- Цить! Он­деч­ки стоїть пар­ний зво­щик, а в йо­го в ху­ру зап­ря­жені два па­ристі й од­но­разні ма­мон­ти… Чи ти ба!.. Які си­лен­но здо­рові! Ці нас підве­зуть. Сідай­мо! Швид­ше, мерщій, бо он­деч­ки та­то вже близько з своїм цілим ар­се­на­лом.

І во­ни ско­чи­ли в фа­етон і мит­тю добігли до пе­реліска в су­гор­бах ко­ло Ли­сої го­ри над самісіньким Дніпром.

- Вставаймо ж тут та ходім швид­ше на го­ру, бо твої тітки посіда­ли вже на дни­ща й по­пе­ре­ки­да­ються не­за­ба­ром відьма­ми та й при­ли­нуть сю­ди на го­ру. Тоді ми про­па­ли. Он­де вже вер­ши­ни Ли­сої го­ри! Вже во­на біла. Це, пев­но, вночі ви­пав сніг. А які здо­ро­вецькі там лідни­ки в кри­ги, з снігу! Це Монб­лан, це Монб­лан!

- Слава бо­гу! Ба­ци­ли по­за­мер­за­ють. Ми не за­не­се­мо на собі на той світ цих ди­во­вищ. Шко­да тільки, що не бу­де тропічних квіток, щоб нам тим по­етич­ним ча­дом, як мос­том, пе­рей­ти в царст­во ра­юван­ня, в простір на не­бо.

- Будуть і квітки! Я вже ска­зав, щоб во­ни там бу­ли. Моє сло­во все­мо­гутнє. Для те­бе, тільки для те­бе я про­мо­вив це сло­во, сло­во все­мо­гутнього до­по­топ­но­го іхтіозав­ра.

Вони вий­шли на Ли­су го­ру, поб­рав­шись попід ру­ки. Во­на бу­ла бліда, не­на­че смерть, він страшніший од са­мої смерті.

- Чи ти ба, яке ди­во! Усі лідни­ки в квітках! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Яка ця­ця! яка кра­са! Які клум­би! Он клум­ба астр, фіалок, лев­коїв! А он­деч­ки гряд­ки геліотропів, нар­цизів, тюльпанів, да­тур, ту­бе­роз! А он­деч­ки на­низ по кручі, по снігу цвіте чер­во­ний мак, та все сму­га­ми до са­мо­го до­лу, до самісінько­го тобі бе­ре­га Дніпра! Яка ди­во­виж­на пиш­но­та! Гар­но, ніби це все у сні!

- Он ди­вись! Я тільки по­ду­мав, і вже на їх тру­ситься брильянто­ва ро­са, не­на­че тру­ситься по­рох або імжить сніжок.

- Бачу, ба­чу, моє сер­це!

І во­на вп'ялась своїми блис­ку­чи­ми бо­жевільни­ми очи­ма в йо­го дикі блис­кучі очі, пишні й со­лодкі в самій бо­жевільності.

- Я знов рос­ту од ко­хан­ня, - ска­зав по­шеп­ки Пав­лусь, на­си­лу одірвав­ши ус­та од її уст. - Я на­би­ра­юсь си­ли і ве­ли­кості іхтіозав­ра. Не­за­ба­ром го­ра ме­не не зне­се, не ви­дер­жить. Час мені пе­ре­хо­дить в не­бес­ний простір між пла­не­ти. Тут мені чо­гось тісно. Ти стаєш про­зо­ра. Я те­бе ба­чу наскрізь. Ба­чу твоє сер­це, та­ке завбільшки, як ба­рильце. В йо­му пов­но див­них аро­матів. То аро­мат тво­го ко­хан­ня. Не ви­дер­жу далі, вмру, от-от ум­ру.