Микита Братусь - Гончар Олександр Терентійович (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Звітує Степан Федорович про роботу станції, а насуплений авторитет, розвалившись за столом, раз у раз йому репліку:
- Ви киньте свої наукові терміни, ми знаємо, що ви нам задурманюєте ними голову! Розкажіть краще, які ви марнотратники!
Миронець вислухає і продовжує знову:
- Ось ми домоглися, що знищуємо шкідника розанову листокрутку на 98 процентів…
- Чекайте, - перебиває авторитет, - а в Америці ведеться щось у цьому напрямі?…
- Да…
- Так купіть у них за п'ять карбованців золотом книжку і не ведіть пустої роботи!…
Не витерпів я, підіймаю руку і - просто з зали:
- Ми знаємо станцію, знаємо багато цікавих і корисних їхніх робіт, хай доповість товариш Миронець… А ви, товаришу приїжджий, дайте йому змогу говорити. Кому не подобається - можна вийти провітритись…
Аудиторія теж загула обурено, підтримала мою пропозицію. Авторитет блимнув на мене вовком, а проте вмовк, і Миронець уже спокійно доповів про свої досліди, і його таки виявилося зверху.
А той “авторитет”? Був пізніше викритий як ворог народу, і відтоді його як корова язиком злизала.
Ось чому я кажу, що закони розвитку - велика річ. Завжди молодих інструктую:
- Стій міцно, юначе та молода дівчино, за правдиве, дій по велінню своєї совісті, відповідальної перед народом. Партія та народ - оце твій найвищий авторитет, твій компас, який тебе ніколи не підведе. В ньому твоя сила, щастя, багатство і неосяжні можливості.
Бо ще трапляються подекуди і в наші дні такі типи, що пробують досягти визнання в колективі не своєю щирою працьовитістю в інтересах народу, а різними сальто-мортале в залежності від погоди та ситуації. За моїми тривалими спостереженнями такі спритники рано чи пізно, а горять, як шведи. Бо в нас почесті не полюванням добуваються, у нас вони з землі ростуть, і мусиш трудодні у них повні вкладати, без фокусів. То там, за океаном, привілля всяким спритникам та пройдисвітам, що рідного батька продасть, аби тільки урвати собі так званого “місця під сонцем”. Нашій молоді не доводиться шукати місця під сонцем, - на нашій радянській землі, де б ти не став, всюди тобі сонця вистачить.
Такі думки виникають, коли оглянешся на пройдений шлях, коли станеш аналізувати - хто в нас має успіхи в житті, а хто безславно зникає з горизонту.
В нашому саду сьогодні людно, шумливо, радісно: саджаємо “Сталінське”. Радує мене оцей напружений трудовий гомін, оцей дзвінкий дівочий переклик, оцей мигтючий розкішний день!…
Коли зійти на саме тім'я нашого острова, то видно звідти територію, більшу, певне, за кілька бенілюксів, докупи взятих. На північ розкинулись плавні, наші південні, подніпровські ліси. Зараз вони ще голі, по груди плавають у сяючому розливі весняних вод. Над плавнями висять у чистому небі дужі орлани, засліплені весняним блиском природи, сяйвом безмежної повені… На південь - біліє наша Кавунівка та виселок червонопрапорців, бовваніють діючі рудники поміж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далі на південь - залягає відкритий степ, пішли за обрій щогли високовольтних ліній, побрели крізь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтікає їх. Бачу іноді - в тому текучому мареві начебто пишні оазиси-гаї зеленіють, і знаю, що незабаром зеленіти їм у степу наяву!
На самій вершині нашого острова, що твердинею звівся на межі плавнів і степу, стоїть легка альтанка, обвита рожами-мальвами, я сам спорудив її і люблю там іноді посидіти, як король у своєму королівстві, бо навкруги все оцими руками створено, бо сад же мій спускається довкола, по схилах острова, могутніми ярусами до самого низу.
Але зараз Микиті не всидіти у своєму зеніті - сила всякого клопоту в мене: саджаю деревця, приймаю відвідувачів на ходу, відпускаю саджанці… Так, відпускаю саджанці, і “Сталінське” своє відпускаю також! Недаром же я казав оце, що справедливість у нас торжествує неминуче.
Товариш Мелешко і товариш Зюзь, обидва тут як тут. Лідія Тарасівна якимось чином уже довела їм, що дозволи на відпуск саджанців зручніше буде оформляти не в конторі, а безпосередньо на острові, в саду, бо тепер, весною, мовляв, людям дорога кожна хвилина.
Мелешко підписує дозволи до коліна, накладає свій міністерський підпис розгонисте, по діагоналі (я вже боюсь, чи не розучився він писати прямо, через те що завжди йому, бідоласі, доводиться підмахувати папери лише по діагоналі!).
- До трясці вас розвелося, - вітає Мелешко моїх молодих клієнтів. - Ти їх навчи, Микито, яким кінцем саджанець треба в землю втикати, а то ще насадять уверх ногами… І не забудь Лисогорові відібрати… Сам знаєш - яких…
Дехто з клієнтів пробує ремствувати, вбачаючи в Мелешкових словах прояв тенденційності та приятелізму.
- Завтра будете мене вчити, а зараз витріть молоко на губах, - навалюється Мелешко на клієнтів. - Ви знаєте, хто такий Лисогор, що набираєтесь зухвальства відгукуватись про нього як про одного? Для вас він не один, вам ще треба звертатись до нього як до двох (тобто величати на “ви”). Коли деякі організми ще під стіл пішки ходили, Лисогор уже сад вам оцей закладав разом з нами!… І зараз Карпо там, у степу, на передньому краї проти суховіїв стоїть. Перший сорт Лисогорові, чуєш, товаришу Братусь? Не забувай, що Лисогорів сад і наші поля захищатиме!…
Виходять мої саджанці у широкий світ. Уже відпустив Павлові Плигунові, Аполлонові Комашці. Зараз відпускаю Зіні Снігирьовій і ще жду посланців з нашого Червонопрапорного рудника.
- Даю тобі саджанці, Зіно, з такою умовою, що через кілька років ти вже сама відпускатимеш їх іншим. - Всю Каховщину забезпечу, - обіцяє вона.
- Це твоє найкраще придане, дівчино, з ним не соромно вступати у нове життя… Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членів нашої великої сім'ї: з чим ти, друже, вступаєш у комунізм, у найсвітлішу еру людства? Оглянь, перевір себе і, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок!
- І це я також обіцяю зробити, Микито Івановичу, - сміється тугий качанчик.
Дивлюся на неї, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, і мимоволі… й сам посміхаюсь. Ще Іван Володимирович казав, що сад облагороджує і пом'якшує характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавішою до мене, ніж є. Ласка накопичується в душі, хлюпає через вінця до кожного. Правда, ми, садівники, теж буваємо люті й нещадні, коли шкідник насідає в маю, зазіхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладені досліди, на далекойдучі мрії. Праця садівника неспокійна, але почесна і самою своєю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирної людської діяльності, спрямованої до краси і достатку. Той, хто думає про авантюри та руйнації, - той садів не насаджуватиме. Навіщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру… А коли б на мене, то поруч з голубом іа віткою благородного лавра я зобразив би на емблемі миру молоденький саджанець… черешні, яблуньки або дубка. Не зазіхає він ні на кого, росте собі вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий… Одначе в ньому зібрана могутня сила - здатність розвиватися, рости, і цим він грізний для суховіїв, для чорних бур і для багатьох інших ворогів людини.
Відпускаючи саджанці, гомоню про це з своєю ученицею Зіною Снігирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слухає замислено, а потім, зітхнувши, каже, що цілком згодна зі мною.
Лідія Тарасівна повела товариша Зюзя до лимонарій, мені їх видно крізь дерева: зупинились біля третьої траншеї, бесідують. Вірніше, бесідує сама Лідія Тарасівна, щоразу показує кудись рукою, а довготелесий Зюзь стоїть над нею журавлем, похитує головою, неначе щось уперто й сердито клює Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобі на користь… Не знаю, чи й досі він мучиться цингою? Воював у Заполяр'ї, добув цинги. Зюзиха якось розповідала моїй Оришці, що встане чоловік вранці, а на подушці - кров… Діждуся лимона, дам і йому, хай закислить собі ясна. Дурний він! Може, Братусь тричі подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оці неспущені планом цитруси!
