Конотопська відьма - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

Увійшли у церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церкві – нема пана Уласовича. Вже швидко і вийдуть, а його нема; от вона то почервоніє, як мак, то побіліє, як полотно; усе, сердешна, боїться, щоб він не ввійшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тільки що дочиталися до «во утриє ізбивах», аж шасть у двері: свашки, світилки, бояри, дружко, піддружий, старости; та усе не прості, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тільки поцмокай! Ще важніш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив [5], та оженившись на нашій дяківні, у нас у селі попом став. А за таким-то поїздом увійшов і молодий… Хто ж то такий? Олена так і затрусилася, як вздріла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщій тим реп'яхом, що відьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: «Причепись вп'ять». Олена після сього так і згоріла, та промеж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сіп! і каже: «Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суці, тут же очі видряпаю. То я було обожеволіла, а тепер умру, коли мене покинеш…» – «Та я ж за тим, панночко, і прийшов, щоб з тобою закон прийняти», – сказав пан судденко та й потяг її за руку до стільця, а вже піп був поєднаний. Не забарились, проспівали «лозу плодовиту», окрутили круг стільця, звеліли молодим поціловатись, вчистили з молодого півкопи та й відпустили додому, а самі зосталися то свічки гасити тощо.

XII

Смутний і невеселий ходить по хаті пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарніш, і виголившись чистесенько, і чуб підстригти любесенько. Ходить він по хаті, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутрені вінчатися з панною хорунжів-ною Йосиповною, як учора домовилися. Тільки що вдарили в дзвін до утрені, вже він і скочив, і розбудив пана писаря Пістряка, Ригоровича, що покликав його у старші бояри.

Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; і як вже була пора, то, одягнувши нові, кримських смушків кожухи, стали виходити.

– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновєнія. При-спі-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защіпкою глумляє-тесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сіни, – -так куман-дував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не відчиня.

– Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!…

– Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Двері суть на Празі, а праг на дверях. Востягніть лишень плямку…

– Та яка тут у чорта плямка? Стіна гола, а дверей катма. От сам подивись!

Кинувсь пан Пістряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей, та й плямки не налапа; сама стіна стала перед ними. Шука один, шука – аж употіє, свариться другий і перемінить його, стане скрізь обмацувати, – нема та й нема!

– Що за недобра мати? Де у гаспида подівалися двері? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всі дзвони передзвонили.

– Видіх двері, отверзающиїся сімо і овамо, і се не бі! – так гарчав Ригорович, аж патли на собі рвучи. Далі каже: – А що сотворімо, пане сотнику. Розверзім об'ятія і приступім на прикосновеніє, дондеже сотворимо совокуп-леніє.

– Та кажи мені просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а він ще письмом очі ковиря. Кажи-бо просто.

– Прикосновеніє, осязаніє, сиріч мацаніє. Дадіте вашу десницю у мою шуйцю, та й будемо разом мацаніє воспроізводити круг усії хати, чи не сокришася де двері во онім місці або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От і прийнялися мацати по стіні. Один іде ув один бік, а другий у другий: мац, мац! хап хап! «Чи є, Ригорович?» – «Ність! іщезоша, яко дим». – «Ходім дальш». Вп'ять пішли. «Чи обріли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! Морока, та й годі!…» Облапають усю хату, зійдуться вп'ять докупи… нема дверей та й нема. Вп'ять розійдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зійдуться… нема! Вже б раді хоч би віконце намацать, так і те кат його зна де ділося. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сів на долівці та давай уголос: «Вже досі і вутреня відійшла, а мене панна хорунжівна дожидалась-дожидалась та, може, вже і додому пішла. Ой, лелечко, лелечко!» А пан Пістряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями і тільки що хотів щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип двері!… шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що сама таку мару на них напустила і двері від них сховала. От і загомоніла на них:

– Чи ви подуріли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вінчатись? Але затого вийдуть з вутрені, і молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.

– Ох, тітусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсім біда.

– Смущеніє веліє учинися, – казав Ригорович, спідлоб'я приглядаючись на Зубиху. – Сія двер, з ню же про-ізведеніє сотворяєть увесь род чоловічеський, бисть погибшая; і се паки обрітеся, но како? Не вім!

– Розкажи ти, пане Микито, мені по-людськи, а його ніхто не второпа. Що тут вам за привиденіє було? – так питала Явдоха, буцімто і не знала нічого.

– Та тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його і розказати. Хтось було двері в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацовали-обмацовали; прийшлось було пробі кричати, а ти тут і ввійшла.

– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже відьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ги не потурай. Іди лишень з боярином швидше до церкви та й бери свою дівку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тільки бери ту, що стоїть на рундуку, біля куни, та у руках червону маківку держить. Гляди ж, не дуже вередуй і на Олену, хоч її і побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з маківкою твоя. Бач, прибігла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще зліша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе двері вкрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцімто вона і сліпа, і крива, і чиряковата, і коростява, і буцімто вона зовсім не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посміялася над нами. Вінчайся сміливо; а як прийдете від вінця, так я усе злеє відверну і її, стару суку, прожену. Біжіть же швидш. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дяківськи та й сказав сам собі: «Догадавсь!»

От наші хлопці, подяковавши Явдосі усяк за своє, мерщій пішли собі. Поки дійшли до церкви, аж вже усі повиходили, тільки самі попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свічечки міняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом і духу не зосталося. А Солоха стоїть собі на рундуку, біля куни, маківку у руках мне і жениха жде. Пан Микита на неї зирк! Так у нього у животі і похолонуло. Хороша краля!

Дививсь, сердешний, на неї, та, здохнувши важко, і каже:

– Що то за проява стоїть?

– Мню, – каже писар, – яко сія єсть єдиная із семядесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п'ята поганка і прочиї, їм же ність числа. Аз же мню…

– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?

– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, йосиповну, презелеліпную дівицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її їз'їдомою паршами паче усіх мерзо-стей усього лиця землі. Аз же мню, яко сіє єсть обаваніє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, єже устрої посміяння ради тресугубо-анахтемськи-проклятої відьми київської.

– Так що ж, пане писарю, брати?

– Та беріть, добродію. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокупленіє, а по совокупленії усякоє обаваніє іщезаєть, яко дим, і расточається, яко прах перстний.