Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Уже пізно ввечері я приєднався до гостей. Я знайшов місіс Грем уже готовою до від’їзду, – вона саме прощалася з товариством. Я запропонував провести її додому, навіть благав про це. Містер Лоренс стояв поруч із нами, він з кимсь балакав. Він не дивився на нас, однак, почувши моє щире прохання, замовк на півслові, аби почути її відповідь, а потім знову заговорив, й на обличчі у нього відбилася втіха, бо відповідь була негативною.
Так, це була відмова, рішуча, проте не жорстока. Її неможливо було переконати в тому, що на тих вузьких безлюдних дорогах, якими вони йтимуть з Артуром, існувала якась небезпека. Було ще видно, та й навряд чи зустріла вона б когось по дорозі, а якби й зустріла, то люди у нашім краю спокійні й нездатні зашкодити, у чому вона була повністю переконана. Вона й слухати не хотіла, щоб хтось її супроводжував, хоча і Фергус пропонував їй свої послуги, а наша матуся просила дозволу послати з нею когось із наших наймитів.
Коли вона пішла, гості стали для мене порожнім місцем. Лоренс намагався залучити мене до розмови, але я урвав його і відійшов. Незабаром після цього товариство розійшлося. Коли Лоренс підійшов попрощатися зі мною, я не подав йому руки і вдав, ніби не чую, як він каже добраніч, поки він не повторив цього побажання вдруге, і вже потім, аби звільнитись від нього, я щось пробурмотів у відповідь і сердито кивнув.
– У чому справа, Маркгаме? – прошепотів він. Я люто і зневажливо зиркнув на нього.
– Ти гніваєшся, бо місіс Грем не дозволила тобі провести її додому? – запитав він із легкою усмішкою, яка довела мене майже до нестями.
– А яке твоє діло? – запитав я.
– Та ніякого, – відповів він, – от тільки… – Він глянув на мене й урочисто виголосив: – Тільки дозволь мені сказати тобі, Маркгаме, що, якщо ти маєш які-небудь плани стосовно тієї особи, то вони неодмінно проваляться; і мені сумно дивитись, як ти плекаєш даремні надії і витрачаєш сили, аби…
– Ти, лицеміре! – вигукнув я.
Він зблід і пішов, не сказавши більше ні слова. Я зачепив його за живе і був радий цьому.
Розділ X
Коли гості розійшлися, я дізнався, що підлий наклеп уже поширився поміж ними. Роза присягалася, що вона в це не вірила і нізащо не повірила б, матінка стверджувала те ж саме, хоча, боюся, не з такою вже й певністю. Схоже було, вона весь час про це думала, бо час від часу дратувала мене виразами на кшталт: «Господи, Господи, хто б міг таке подумати! – Гаразд! Я завжди вважала, що з нею щось не так. – От бачите, що буває, коли жінки вдають, ніби вони не такі, як усі». А одного разу це прозвучало так: «У мене відразу викликав підозру цей таємничий вигляд – я гадала, що з цього добра не буде; сумна, сумна справа, що й казати!»
– Але ж, мамо, ви сказали, що не вірите у ці байки, – зауважив Фергус.
– Та не вірю, любий мій, але ж диму без полум’я не буває. Певне, є якісь підстави для цих чуток.
– Підстави – це зло і віроломство світу, – сказав я, – а також той факт, що хтось бачив, ніби Лоренс раз чи двічі увечері йшов тією дорогою – і сільські плетухи сказали, що він ходить залицятися до цієї таємничої леді, а люди жадібно вхопились за ці чутки, аби зробити з них бозна-що.
– Добре, але ж, Гілберте, має бути щось у манері її поведінки, що підтримує такі чутки.
– Ви бачили щось таке у її поведінці?
– Ні, звичайно; але ж, ти знаєш, я завжди казала, що в ній було щось досить дивне.
Гадаю, це сталося того вечора, коли я зважився знову піти з візитом до Вілдфел-Холу. Одколи минула та вечірка, я щодня намагався зустрітися із пані Грем під час її прогулянок, та вона виходила гуляти в різний час (і, звичайно ж, робила це навмисне), тож я ночами не спав, вигадуючи привід для наступного візиту. Нарешті я вирішив, що розлука вже стала нестерпною, тож дістав із шафи стару книжку, що могла б зацікавити її, і подався до Вілдфел-Холу, не знаючи, щоправда, як вона мене прийме. Краще було б зустріти її у полі або в саду, – не подобалося мені стукати у двері, бачити похмуру Рейчел, а потім читати подив у очах пані Грем.
Проте вийшло не так, як мені хотілося. Пані Грем у саду не було, там тільки Артур грався з песиком. Я зазирнув через ворота і покликав його. Він попросив мене зайти, але я сказав йому, що не міг цього зробити без дозволу його матері.
– Я піду й попрошу її, – сказала дитина.
– Ні, Артуре, ти не повинен цього робити; але якщо вона вільна, то попроси її прийти сюди на хвильку. Скажи, що я хочу поговорити з нею.
Він побіг виконати моє прохання і швидко повернувся зі своєю матір’ю. Якою ж гарною була вона зі своїми темними пасмами кіс, які розвівав літній вітерець, із легким рум’янцем на щоках і обличчям, яке сяяло від усмішки. Любий Артуре, я в такому боргу перед тобою за всі ті зустрічі! Завдяки цій дитині я відразу позбувся ніяковості й страху. У любовних справах немає кращого посередника, ніж веселе, простодушне дитя – воно перекидає місток через непривітну безодню традицій, розтоплює кригу холодної стриманості й усуває всі формальності та погорду.
– Ну, містере Маркгам, у чому справа? – запитала молода матуся, вітаючи мене приємною усмішкою.
– Я хочу, аби ви поглянули на цю книгу і, якщо ваша ласка, взяли її і на дозвіллі прочитали. Я не вибачаюсь, що викликав вас із дому такого прегарного вечора, хоч це було заради не такої вже й важливої справи. – Скажіть, щоб він зайшов, мамо! – попросив Артур.
– Чи не бажаєте зайти? – запропонувала вона.
– Та звісно, бо хотілося б побачити, як ви порядкуєте в саду.
– І як зацвіли квіти, що їх передала ваша сестра, – додала вона, відчиняючи ворота.
Ми гуляли садом, розмовляли про квіти, дерева і про багато інших речей. Вечір був добрий, привітний, і такою ж була моя супутниця. Ніжність і любов зростали у моєму серці, та я не зважувався висловити їх, аж поки ми не зупинилися перед кущем прегарних руж, які подарувала їй моя сестра. Пані Грем зірвала напіврозкритого пуп’янка і попросила передати його Розі.
– А мені не можна залишити його собі? – запитав я.
– Ні; але ось вам інша ружа.
Замість того, аби спокійно взяти квітку, я затримав її руку в своїй і глянув їй у вічі. Вона дозволила мені потримати її якусь мить, і я помітив, як радісно спалахнули її очі, а щоки зашарілися, та наступної миті хмара страждання затьмарила їй чоло, щоки й вуста зблідли, наче мармур, – здавалося, вона переживає якийсь внутрішній конфлікт, бо, висмикнувши руку, відступила на крок від мене.
– А зараз, містере Маркгаме, – сказала вона з якимось відчайдушним спокоєм, – я мушу сказати вам відверто, що я з цим не миритимусь. Мені до вподоби ваша компанія, бо я тут сама, а бесіди з вами подобаються мені більше, ніж бесіди з будь-ким іншим; але якщо ви не можете бачити в мені подругу, що ставиться до вас, як мати або сестра, то я буду змушена попросити вас зараз піти і надалі дати мені спокій.
– Я буду вашим другом, або братом, або ким захочете, та дозвольте мені бачити вас і далі; але скажіть, чому я не можу бути ким-небудь більше?
Вона збентежено мовчала.
– Чи не є це результатом якоїсь необдуманої обітниці?
– Схоже на те, – відповіла вона. – Колись я, можливо, розповім вам про це, але зараз вам краще полишити мене; і ніколи, Гілберте, не ставте мене перед необхідністю повторювати те, що я вам щойно сказала! – гаряче додала вона, подаючи мені руку.
О, як солодко і мелодійно прозвучало моє ім’я в її устах!
– Не буду, – відповів я. – Але зараз ви пробачаєте мені?
– За умови, що таке ніколи не повториться.
– І я можу час від часу бачити вас?
– Якщо тільки не зловживатимете цим привілеєм.
– Я не даю порожніх обіцянок; втім, ви й самі в цьому переконаєтеся.
– Якщо спробуєте зловживати, нашій близькості настане кінець, от і все.
– А ви будете завжди називати мене Гілбертом? Це звучить по-сестринському і буде мені нагадуванням про нашу угоду.
Вона всміхнулася і знову запропонувала мені піти. Я вирішив, що краще буде послухатися її, тож вона знову ввійшла до будинку, а я почав спускатися з пагорба. Я вже йшов через поле, аж почув тупіт кінських копит. Роззирнувшись наокіл, я побачив вершника, що їхав шляхом поміж живоплотами. Хоча вже сутеніло, я впізнав його з першого погляду: то був містер Лоренс на своєму сірому поні. Я просто-таки перелетів через поле, перестрибнув кам’яну огорожу і помчав до нього. Побачивши мене, він потягнув свого коня за вудила і, здавалося, мав намір повернути назад, але, подумавши, вочевидь вирішив, що краще таки їхати туди, куди зібрався, – але в мене було інше на думці. Схопивши його коня за вуздечку, я вигукнув:
