Циклон - Гончар Олександр Терентійович (серия книг .txt) 📗
Мамаї - це Сергієве хоббі. Но всіх базарах та комісійних вишукує ті старі потріскані парсуни. Вважає їх найбільшим дивом давнього народного малярства. Міг би бути фахівцем-реставратором, якби зрадила йому кінокамера. Годинами ладен вистоювати в музеї, на самоті слухати того загадкового співрозмовника, що, владно розсівшись серед степу, мовби лукаво підморгує тобі, насміхається, або скаржиться, або запитує з своєю чаклунською таємничістю:
“Ось ти дивишся на мене, Сергію, а не знаєш, хто я і звідки…”
- Ні, краще Шаміля залишимо, яким він був насправді… У гімнастьорці ношеній-переношеній, що її Пріся латала… В постолах-шкуряках Решетняйової роботи. Якщо Шаміля й варто зобразити лицарем, то тільки сучасним… Він же катюшник, який тут спис?…
- Творчу дискусію про це ми ще продовжимо, а зараз - в дорогу. Сьогодні в нас культпохід.
Крем'яниста мокра стежка, в'ючись, веде нас у гори. Йдемо в обсерваторію. З давніх, з т и х літ знайомий там у мене астроном, з яким і Сергій хоче познайомитись.
Серед каміння біблійного, серед горіхових могутніх дерев та окультурених кущів глоду (і тут глід!) височать сріблясті півкулі обсерваторних бань-верхів.
- Аж куди забрався маврітанський стиль, - зауважує мій колега.-В цих оііуклостях. таки щось є. Вражають… Немов неземні дивовижні храми якісь…
Оце тут вона, дозорна вишка планети. Звідси людина намагається проникнути в глибини світобудови, звідціль чутливі антени ловлять таємничу, нерозшифровану мову пульсарів. У лобатих півкулях цих храмів зароджуються гіпотези. Деколи - зовсім не часто - з'являються відкриття… Об'єктом досліджень тут - ті самі зоряні безвісті, лише клаптик яких вам видно було в неволі крізь душник печери-цегельні. Паленою сажею досі вона тобі смердить. Вранці вискакували з печери схожі на сажотрусів, чорні, як сатана, страхітні подоби людей… Але й звідти ночами ви прагнули зірок, вели мову до неба, до світу, в якому ще стільки нерозгадапостей…
Сергій уважним операторським оком розглядає куполи обсерваторії. Тихо, ніде нікого, тільки оці сріблясті сторожкі півкулі.
- Дивний світ! Світ загадковостей… Тут би знімати натуру чогось фантастичного, якоїсь інопланетної цивілізації…
Обсерваторний люд, певне, ще спить: ніякого руху. Люди нічних вахт, вдень вони мають право на відпочинок. Нікому не дозволено їх турбувати. Та все ж, поблукавши трохи, на одній із алей зустріли якраз його, сивого астронома. Чолов'яга кремезної статури і, незважаючи на вік, підтягнутий, свіжолиций. Очі з живим блиском, дивно юні. Поздоровкавшись без церемоній, окинув прицінливим оком Сергієву дещо розвалькувату постать, що, занедбана господарем, вже почала набирати “тлустості”.
- Спортом, спортом треба займатись, - одразу ж зауважив професор. - Передчасно втрачаєтє форму, ще дівчата подумають, що лінтюх, а ви ж трудяга, я певен… У вас професія не для ледачих…
- Футболом займусь, - пообіцяв Сергій поблажливо. - Сьогодні ж записуюсь у дубль до нашої готельної команди. Центральним форвардом, не інакше!
- От і добре, - професор посміхнувсь. - Ходімте покажу вам свіжі знімки Марса, щойно одержав.
Під пахвою вони в нього, в товстій папці, ті марсіанські ландшафти. Пішли за ним. Сам відімкнув двері обсерваторії. Ввімкнув рубильник, дав світло. Угору по сходах. Кругле, просторо приміщення оперізує, голуба панель. Внутрішність високого купола в гарнім обличкуванні з темного дерева. Телескоп нагадує гармату. Сріблясте тіло його масивне. Але астроном одним натиском кнопки ввімкнув, заставив рухатись увесь пристрій, і телескоп поплив по колу, обертаючись легко, розумно якось. Рухається він, і астроном разом із сидінням робить розворот, і вже в горіти їй бані з'являється щілина неба… Сергій у захваті: весь цей рух, плавкий, шукаючий, по невидимій градусній сітці, створює настрій урочистості, священнодійства. Для астронома ж це будень.
- Ставимо координати, і телескоп, як бачите, наводиться автоматично… На потрібну нам ділянку неба.
- Він у вас як живий, - каже оператор. - Повертається так осмислено… І та щілина неба! Звідси його якось інакше сприймаєш… Все це доконче потрібне людині? Як по-вашому: дослідження галактик - це справді не менш важливо, ніж, скажімо, дослідження людського болю?
Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж ніби ображено. Нічого не відповів.
- Тоді дозвольте невігласу ще одне запитання з тих, які вже, мабуть, вам набридли…
- Чи життя є на інших планетах? - догадався професор.
- Так, життя. Не аміачне яке-небудь, а життя в нашому розумінні?
- Я теж хотів би знати, - професор замислився, поклавши руку на тіло телескопа.
Розглядали потім знімки Марса, добуті одним із космічних кораблів.
- Бачите, пустеля, - діловим тоном казав професор. - Де ті канали? Воронки, кратери, суцільні Каракуми, розбомблені метеоритами…
- То що ж - Земля тільки оазис у світовому безмежжі? - нахмурився Сергій.
- Не знаю, не знаю… Певен тільки, що рідкість вона і, як рідкість божественну, геніальну, маємо берегти її.
І ще доказував спектри, па яких вони мало розумілись, численні знімки неба: все темпе, в білих цяточках…
- Космос…
- Холодом віє від нього…
Сергій, ожвавінши, в подробицях розпитував про техніку фотографування, - це його зацікавило в погляду фахового.
- Як, скажімо, фотографувати Венеру, завжди окутану суцільними хмарами?
- Її важко фотографувати. Надто ж, коли проходить побіля Сонця: в цей момент вона “тоне” в яскравості сонячного ореолу. І тільки в таких ось місцях, в гірських умовах, де сонячний ореол ослаблений, вдається спостерігати ту загадкову красуню, бачити вузький її серп…
- Вдуматись тільки: людина, як весільну пару, фотографує планети у їх сонячнім вбранні, - заговорив оператор. - День у день досліджує й саме світило, розгадує його, батька фотосинтезу й самого життя… Магія, чудо часу і разом з тим… - Він помовчав, покудлав п'ятірною голову кудлату, потім знов, запалившись, звернувся до професора: - А сонячні бурі, як вп вважаєте, справді впливають па наші земні діла? Сонячний вітер, вибухи, оті самі “збурення…” Дуже вони позначаються па пашім житті в цілому й па самопочутті та поведінці окремих людей? І на якості наших фільмів, скажімо?
- Переживаємо рік Спокійного Сонця, - усміхнувся професор.
- А я й по помітив, - зізнався оператор. - Скоріш подумав би, що маємо рік Сонця Бурхливого…,
- Спокійне чи Бурхливе - різницю помітить не кожен. До того ж із Землі дедалі гірша видимість: багато куряви розвели.
- Так ось що заганяє вас сюди! -пожартував Сергій. - Від бур земних, від тайфунів та торнадо втікаєте на ці верхогір'я?
- Від пилюги цементної, від сажі ТЕЦів,-уточнив астроном. - Бo господарник, він утилітарист, часом далі свого носа не бачить… Дехто поводиться так, ніби на ньому кінчається життєвий цикл, і після нього життя припинить спін рух, і майбутнє не виставить ніяких оцінок. А воно я; буде, прийде. Людство не бездітне! Нащадки прийдуть і скажуть своє слово про нас: як ми жили? Що думали, що і як - головне: як! - робили…
Була пауза роздуму. Після того професор знов повернувся до своїх спектрів, галактик, спалахів та вибухів, і незвично було їм слухати людину, що оперує міріадами зірок, відстанями в мільйони світлових років… До того ж ті спектри, які він досліджує, вибухи, які бачить сьогодні, стались безліч мільйонів років тому, коли ще, може, й сама планета ііе народилась.
- А вам не сумно? - запитав оператор.
Професор не зрозумів:
- Чого?
- Що видимий світ, вами досліджуваний, - це, власне, відлетілий, давноминулий світ? Відгорілий у далях, у таких часових правічностях, що їх навіть багатій уяві нелегко збагнутії?
- Сумно буває від іншого, - довірливо мовив професор. - Що на людину, хай навіть могутнього інтелекту, навіть коли стане вона найближча до якихось важливих істин, неминуче насувається зима старості.
Сергій глянув на професора запитливо:
- Старість - це трагедія?
