Новобранець - Карпенко-Карий Иван Карпович (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Жінка Петрова, Ярина, зовсім пополотніла. Вона вже ходила важкою і скоро ждала родин. Петро слухав батька, і все нижче та нижче клонилась йому голова, ніби вона важча стала і не міг він вдержати її рівно. Всі мовчали.
- У волості нічим не порадували, - знову заговорив дід. - Кажуть, що у мене є ще старший син, Дем'ян; то через це ти не маєш вільготи.
Ярина тихо плакала, а Петро, низько похиливши голову, дивився в землю.
- На кого ж ти мене оставиш? - промовила Ярина. - Що я, бідна, буду робить з малою дитиною? Доле моя нещасливая! Голубе мій, Петре!..
Ярина голосно заплакала і припала головою до Петра. Петро здригнувся, йому важко було й гірко, що він нічого не міг сказати Ярині, не мав чим розважити її. Самого сльози душили, а він силкувався не показати цього. Петро тільки і сказав: "Орисю, не плач!" Та так же жалібно та ласкаво сказав, що Ярина зовсім розревілась і обняла його за шию.
- Годі, діти, будемо богу молиться... Він милосердний. Він утішить нас!.. Ходім у хату.
В хаті, як дозналась мати, піднявся такий плач, що Петро не витерпів, взяв шапку й вийшов надвір! Дуже йому жаль було старого батька й матері, бо вони без його повинні в старці піти, а ще більше жінки! Недавно побрались, не сьогодні-завтра родини і треба покидать!
"Не страшно мені ні війни, ні служби - нічого мені не страшно. Пішов би, як усі, вислужився б; та як подумаю про батька, матір і жінку, то мов гадюка коло серця в'ється. Нащо було женитися?.."
Так думав Петро.
До Кузьми-Дем'яна ще було з місяць. Стара мати й жінка лагодили Петра в дорогу; кожний день плакали, а Петро молотив хліб, крив хату і сумував. Дід Грицько разів три був у городі, заходив до начальства, розпитував, радився з людьми, але скрізь сказали: нічого не поможе, треба йти у москалі. Одна ще надія зосталась - може, далекий жеребок витягне...
Та не витяг Петро далекого жеребка! Записали в москалі і пустили додому разом з другими. Через два тижні треба було їхать у город і зовсім попрощатися з селом і родиною.
Від горя та нудьги дід занедужав так, що думали, вже й богу душу оддасть. Одначе провалявся тільки з тиждень і піднявся якраз перед тим, як треба було їхать у город, везти сина.
Ще й сонце не сходило, як стара Марина вже піч витопила і снідать наварила. Повставали діти і, помолившись богу, зараз почали збираться в дорогу, в город. Оксана зав'язала в полотняну торбу чотири сорочки, штани, два рушники, клубок ниток, дратву й шило і поклала в мішок. П'ять кусків сала, три паляниці, пирогів більш десятка теж зав'язала в другу торбину і поклала в мішок.
- Здається, все, братику! - промовила Оксана до Петра. - Багато не набирайся, бо походом важко буде нести.
Ярина сиділа на лаві, як тінь. Вона стільки сліз виплакала за весь час, що тепер вже не плакала. Лице поблідло, аж зморщилось. Ясні очі мутні стали і, здавалось, без всякої надії дивились на Петра. "О злая доле! Навіщо ти нас з'єднала? Хіба на те, щоб, не давши й годочка пожить укупці, розлучити?"
Так думала Ярина.
Петро мовчав, й усі мовчали. Тяжке горе давило сім'ю. Тільки що діждала сім'я робітника, а тут тому робітникові прийшлося йти у москалі; то де вже там розмовлять? Всі думали свою думку. Мати сиділа на лаві й очей не спускала з Петра. Іван сумно дивився на збори: йому, як меншому, приходилось зоставаться на хазяйстві коло батька, а Оксана, сама менша, хоч і жаль їй було брата, якось менше печалувалась: сказано - дитина. Надворі чутно було гомін: то батько лагодився в дорогу і балакав з сусідом Дмитром.
- А що, діду, - каже Дмитро, - сина везете? Хіба вже пора?
- Та пора. Ще вчора треба було, та коли ж жалко й з двору вивозити. Невістка та стара упросили, щоб хоч один день ще побув.
- Що ж робить? Нічим же й не переміниш!
- Воно так, та тільки ти ще цього не знаєш. От як прийде черга которому з твоїх, тоді тільки побачиш, як-то воно тяжко... Та ще при моїй старості, коли на велику силу ноги волочиш. Зайди в хату, Дмитро!.. - І батько з Дмитром увійшли в хату.
- Давай, стара, снідать, та з богом і в дорогу, бо день тепер малий, то щоб не спізнитися, а ночі темні. Конячки достав у Данила; спасибі йому - дав.
Подали на стіл, що бог послав, поснідали. Іван пішов запрягать коняку.
- Ану, збирайся, поїдем! - сказав дід до жінки. - Та не плач, ще в городі наплачешся.
- Ви не журіться, скоро вернеться. Тепер служба недовга: незчуєтесь, як і перелетять ті п'ять літ! - утішав Дмитро.
- Хіба ж можна знати, чи вернеться він, чи там і зостанеться? Боже милий! Нащо ти діток тих даєш, коли з їх не поміч, а горе? Тільки що діждались парубка, оженили, і хазяйство пішло лучченько, а тут - на тобі! - іди в москалі! Одно те, що дитина, сердешна, горя там набереться, а друге - і нам горе без нього! - проговорила Марина.
Не можна ні написать, ні розказать, як вбивалась Ярина за чоловіком. В город їй їхать страшно було, бо ще, чого доброго, в дорозі щоб не заходилась родить.
- Годі, дітки, годі! - казав дід. - Скільки не плачте, не поможе. Треба їхать, щоб не спізниться.
От уже коні готові, от вже Петро попрощався з сім'єю, з товаришами, котрі надійшли, попрощався, сів на сани, ще раз зняв шапку, уклонився селянам, що проводжали його, рушили й поїхали.
- Петре, Петре, на кого ти мене покидаєш? - жалібно, мов стогнала, приговорювала Ярина. Іван і Оксана під руки повели її в хату.
Петро лицем сидів до села і очей не спускав з своєї хати і з тієї невеличкої купки людей, що стояла на горбку. Бог його зна, які думки були у нього на душі; але як сховалось село від очей, він тяжко зітхнув і обтер сльози.
Була вже зима. Санна дорога лежала гарна. Конячка жваво мчала сани. Петрові хотілось, щоб хоч довше їхать до города. Він часто вставав, ніби змерз, і йшов за саньми. Дорогою стріли ще кілька підвід з новобранцями: там були п'яненькі, голосно гомоніли, іноді підспівували. Петро трохи розважився... Аж тут і город показався. Як показався город, то й п'яненькі затихли, а що Петро, то навіть сумніший став, ніж з села виїхав. Село вп'ять стало у нього перед очима, і жінка заплакана, з тяжким горем на лиці, і сестра Оксана, й брат Іван... пораються коло хати. Іван дає скотові їсти... От жене на водопій... от поприв'язував худобу до ясел, повечеряв і пішов на досвітки. А на досвітках дівчата прядуть, шиють, розказують про всячину, сміються, співають. Усі свої, усі знають одне другого змалечку. І згадав Петро, як колись-то він гуляв з Яриною, як вони кохались, як на досвітки ходив, який щасливий був оженившись, як удвох з Яриною ждали сина - і сльози покотилися з очей... Горенько тяжке!
Тппрру! Приїхали на постоялий двір.
Що хоч роби, а додому треба їхать, бо з сином у москалі не приймуть. То так і наші: пожурились, поплакали, випили трохи на дорогу та й поїхали додому. А Петро зостався між новими товаришами, такими ж новобранцями, як і сам.
Усякого тут народу було. Були й такі, що радісно гопака садили, але більш таких, що нишком горювали.
- А що, братці, як вам здається московська каша? - питав новобранців один веселий дуже парубок Пилип. - Коли по правді сказать, так вона далеко лучче, ніж той борщ, яким нас годують в косовицю пани та купці. Я, братці, цілий свій вік у наймах, нема в мене ні батька, ні матері, ні братів - один собі. То гусей чужих пас, то свиней, а потім і справжнім робітником зробився, та все на чужій ниві. Так мені й байдуже. Горя скрізь доволі: де горювать, то горювать.
Пилип справді був такий безродний, як він казав. В селі, де він був перед набором, його всі любили. Пилип рідко коли журився, раз у раз був веселий, жартливий; з ним не скучно було: він і заспіва, і казки скаже, й приказку вставе, й потанцює. А вже жида ніколи не пропусте повз, щоб не вдіяв йому чого-небудь: підкрадеться ззаду й загавка достотнісінько як собака, так що жид мов навіжений кинеться вбік. Жид - лаяться а Пилип, ніби й не він, вже що-небудь друге робе, хоч, приміром, козака між хлопцями танцює. Жвавий був козак, і любили його всі, - з первого дня вже знали, що його звуть Пилипом.
