Іван Іванович - Хвильовий Микола Григорович (читать книги полностью .TXT) 📗
- Розуміється,- каже Марфа Галактіонівна.- Це тільки наші дикуни не додумуються до цього.
- Невже ще не додумались? - дивиться на дружину поверх окулярів товариш Жан і поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, череві.
Марфа Галактіонівна не любить відповідати на такі запитання і тому, заплющивши очі, лягає на канапу. Тоді на вікно сідає якась птичка (зовсім як канарейка) і каже: «чирик-чирик». Тоді ж куховарка Явдоха щось наспівує в кухні, але наспівує вона якусь зовсім незрозумілу пісню: з одного боку нібито мажорну, а з другого - нечебто дражнить («У народі ходить звістка, що на все ще буде чистка... Ось, тоді моя рука РСІ й партейная КаКа»). І товаришка Галакта думає: «Як дивно! Як незрозуміле, що простий народ і досі чимсь незадоволений і досі ніяк не перейде на справжній мажор... Ех, проклятая спадщина царизму!»
Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярів і, зиркнувши на кухонні двері, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:
- Ну, Галакточко... А... що там взагалі говорять про мене?
- Себто де говорять?
- Ну... взагалі. Так би мовити, і в партійних колах, і... взагалі де прийдеться.
Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернім поглядом і каже:
- Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робітник і зразковий партієць.
Іван Іванович протирає руки, йде до радіорупора і ніжно гладить його своєю долонею: він цілком задоволений з цієї інформації. Головне, щоб не вийшло тих чи інших непорозумінь. Хіба він не готовий піти на смерть за свою партію і за будування соціалізму, скажім? Таким чином, товаришка Галакта зовсім не даремно прислухається до різних розмов, що в них так чи інакше може фігурувати його незаплямоване ім'я.
- Галакточко,- каже Іван Іванович, виймаючи з бокової кишені картку.- Здається, завтра вносити на «друга дітей»?
- Чого ти так поспішаєш! - каже Марфа Галактіонівна.- Це вже буде зверхакуратність. Люди іноді не вносять по п'ять місяців, а ти не даєш і місяцю пройти.
Іван Іванович задоволене посміхається.
- І прекрасно! - говорить він.- Треба бути зразком для інших і особливо для несвідомої позапартійної маси.
- Воно, звичайно, так! - говорить Марфа Галактіонівна.- Але все-таки образливо, що цього маленького геройства ніколи й ніхто не помітить і не поставить тобі на плюс.
Мій герой рішуче махає своєю білосніжною рукою.
- І не треба! - махає він своєю білосніжною рукою.- Боже борони! Я зовсім не хочу, щоб мої безкорисливі вчинки помічали плюсами... Саме так і треба нести знам'я комунізму!
Іван Іванович іде до вікна, розчиняє його і задумливими очима дивиться в даль. Він дивиться туди, де кінчається город, де починаються тихі поля і м'яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізу, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму!
- Не треба! - уже майже несвідомо махає руками Іван Іванович в прекрасний горизонт і, поширюючи ніздрі, вбирає запах резеди з першої «робітничо-селянської» (так кваліфікує він першу клумбу) клумби.
Зворушлива самовідданість мого героя досягає в ці хвилини апогею. І хочеться перед такою самовідданістю посхиляти всі республіканські прапори і з почуттям задоволення промовити:
- Іване Івановичу! Воістину ви - зразкова людина нашої безпримірної епохи, і ваше ім'я, очевидно, буде фігурувати в пантеоні «Червоних дощок».
Бо й справді: хто ще так акуратно вносить членські внески, як мій герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентів його заробітку, але справа ж не в якості, а в кількості. А кількість тут воістину солідна: він і член «Друга дітей», і член «Повітрофлоту» та «Доброхіма», він член якогось клубу мало не політкаторжан (ще б пак: хіба це не мого героя хотіли колись вислати - при старому режимі - із одної губернії в другу?), він і член профспілки, він... і т. д. і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних.
Але мало того: він навіть Марфу Галактіонівну загітував на таке широке членство і, головне, на таку безкорисливість, коли нікому не відомо маленького геройства серед бурхливих подій нашого, як думає товариш Жан, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, «з голови до п'ят революційного города».
- Тек-с!- говорить нарешті, зідхаючи, Іван Іванович і сідає на канапу.- Коли хочеш, я буквально не розумію!
- Чого ти, Жане, не розумієш? - питає Марфа Галактіонівна.
- Та взагалі... З приводу, знаєш, будування соціалізму, Товаришка Галакта насторожується. Вона підходить до чоловіка і ніжно обіймає його.
- Невже і ти вже почав сумніватися? - говорить вона таємничим голосом і попередливо заглядає в другу кімнату: чи не зайшов хто?
- Що ти кажеш, голубонько! - нервово махає рукою мій герой.- За кого ти приймаєш мене? Я просто... не розумію цих... як би їх назвати... бузотерів! Ну, словом, наших супротивників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону Армію організовано? Організовано! Комінтерн єсть? Єсть! Профінтерн єсть? Єсть!..
Іван Іванович на момент зупиняється, виймає з кишені білосніжну хустку і протирає нею свої рогові окуляри.
- Але візьми далі! - каже він.- Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціалізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?.. Буквально нічого не розумію!
Марфа Галактіонівна хитренько примружує свої розумні очі.
- Чого їм треба?.. - каже вона.- Нічого їм не треба, а просто особисті рахунки!.. Позакулісна боротьба!
- Припустім... припустім! - раптом ще більше починає нервувутись Іван Іванович, і його баритональний бас дістає дискантових ноток.- Але коли виродження я можу простити рядовим членам партії, то... вождям (мій герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже мені характер: стань переді мною на коліна, проси мене, що хочеш роби зі мною, а я все-таки... не можу!
Іван Іванович бігає по кімнаті, розмахує руками і уперто дивиться на одну крапку на підлозі. І здається, що ця крапка не хто інший, як вищеназваний «вождь». І цей «вождь» стоїть на колінах і просить милости в Івана Івановича.
- Ну, добре,- говорить Марфа Галактіонівна.- Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце.
Але Іван Іванович не вгомоняється. Він іде до вікна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клумби, ловить слухом блакитний резонанс і, мало не переходячи в стан трансу, говорить:
- Серце!.. Що мені серце, коли справа йде про інтереси пролетаріату? Я не люблю похвалятись своєю самовідданістю, я не вискакую на партзібраннях та в газетках з красивими словами... Але дозволь мені хоч дома одвести душу і вилити те, що накипіло... Ти думаєш, мені мало накипіло?.. Ого!
Тут Іван Іванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: він сідає на канапу і просить води.
- Ах, Боже мій! - кидає схвильованим голосом Марфа Галактіонівна і біжить до графина.- Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лікарем?.. Знову прокляті дискусійщики!
- Не треба, голубонько! Не треба!.. - і Іван Іванович заплющує очі.- Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер і таку більшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокійно реагувати на партійне виродження.
Потім мій симпатичний герой іде до свого кабінету. Товаришка Галакта підходить до вікна і дивиться на свою зміну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби.
- Vous aimez les fleur, мадмуазель Люсі? - питає Марфа Галактіонівна.
- Соmmtnt donc, madame! - каже мадмуазель Люсі. Тоді хтось стукає в двері, і в кімнату йде Методій Кирилович - колега Івана Івановича. Методій Кирилович, як мишка: очі бігають, руки бігають і вся істота бігає. Товаришка Галакта каже, що їй Методій Кирилович подобається особливо своїми хитренько підкинутими бровами та розумною головою.
