Кармелюк - Вовчок Марко (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Проспівав він та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже:
- Кармелю! Де, в кого ти навчився такої пісні?
Кармель іздригнувсь, почувши голос,- пізнав неньку й одказує їй:
- Сама ся пісня в мене склалась.
І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав, й дещо перейняти - тільки що не на веселі радощі сі пісні складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається.
Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст, може, за двадцять неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали під оболоками; по ночнім дощичку порох ледве знімавсь над шляхом, свіжість така округи, і широта, і благодать, що не надихаєшся. Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й цим ранком, ясненьким, ликуючим ранком усе-таки об тім самім співалося у його сумуючій, питаючій пісні,- усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті вбогі й скривджені уявлялися, як очима перебігав він квітучі поля округи.
Вже великий гай йому на дорозі, і шлях пішов тим гаєм. Величезні, посплічні, міцні дуби стоять, не шумлять і не шелестять, а поміж ними проквітають калинові кущі, проквітає рожа гаєва, а при самій землі росте трава густо і усяке зілля.
Кармель їде гаєм і співає, коли бачить - недалечке від шляху молода дівчина зрива якесь зілля й плаче гіркими слізьми. І у такій вона тузі була, й у такому смутку, що ледве чи оглянулася, почувши його пісню. А Кармель в один мет, як її забачив, скочив з воза і опинився коло дівчини.
- Добридень,- каже їй.
- Добридень! - одказала дівчина, глянула на його смутними очима, і вщухли сльози її: зроду-віку ще вона не бачила, не снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: «Чого ти, дівчино, плачеш?» А він дожида її слова одвітного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, якби приміг, і бачить він, що се вбога і гірка дівчина: її білі плечі сквозять крізь плохеньку сорочку, спідниця на ній вицвіла і уся в латках; на молодім личку нема рум’янцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, хороші очі впалі й смутні, і сльози по щічках, як зупинились, побачивши його, так краплями і дрижать. У руках дівчина держала зілля зібране.
- Чого ти, дівчино, плачеш? - спитав знов Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та хоч дочула вона, нічого не відказала, перестала дивитись на його, а утопила очі у гаєву гущу.
- Чия ти, дівчино? Де живеш? - пита Кармель.
- Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів,- одказала йому дівчина.
- Лихі, мабуть, люди ці Книші? - каже Кармель.
Дівчина на цеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.
Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере, - і усе Кармель питає її про життя та про биття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити, та яково сумно, почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати. Так сльози і ллються, так і котяться по личеньку біленькому. А Кармелю такеньки жаль дівчину, що хоч вмирати лягти!
- Не плач! Не плач! - говорить він до неї.
- Як же не плакати мені? - одказала дівчина.- Самі сльози ллються!
І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко було їй пере, і ним своє горе виплакати.
Потім дівчина каже:
- Час мені додому: хазяйка з зіллям дожида!
Дві слізки остатні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та смутно, хороші очі глянули ясно та щиро.
- Прощавайте! - промовила дівчина.
А Кармелю з нею прощаватися усе одно, що ніж гострий у серце; і просить він дівчину:
- Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по до розі!
Зирк! а віз його далеченько - воли звернули вбік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї, й поїхали.
Їдуть, мовчать та думають, їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинились у якімсь божім раї, в якімсь непевнім щастячку: на лиці живцем рум’янець зарум’янів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш б’ється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно убік село Лани, велике, багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац, над усім селом, на узгір’ячку, округи його квітники рябі, алеї темні. Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися, й тихий голос поспитав його:
- Чи ви знаєте сей будинок?
- Уперше бачу! - одказав Кармель.- Та багато-багато я бачив вже таких скрізь.
Уїжджають вони у саме село Лани, проїхали три вулиці, й дівчина устала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.
Їхав Кармель далі та все тільки оглядавсь на село Лани, жаліючи, що вже попрощавсь з дівчиною, та запевняючи себе, що знов з нею побачиться хутко; і до млина він приїхав - дівчина в його з думки не йшла, і почав він розпитувати мельника (мірошника), що то за такі люди Книші, і як вони живуть, і який в їх звичай. А мельник той був чоловік дуже понурий, дуже довгоусий і дуже високий і балакати не любив, а ще гірш не любив розказувати, й від його Кармель не довідавсь би зроду нічого, коли б не було мельникової дочки. Мельникова дочка любила балакати, а ще лучче любила вона розказувати, а ще лучче, мабуть, любила вона розпитувати - вона ж то і почала була питаннями, та від Кармеля не примогла жодного пуття доброго допитатися. Як народженець нічого не відає й тільки повертає очі до світу і ручиці простягає до світу, так само Кармель не турав ні про що, тільки усе питав про своє. Вбачаючи теє, мельникова дочка покинула сама питати та почала оповідати. Маненька вона була й прудкенька, немов пташка, та жодна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідавсь під неї Кармель, що Книш з Книшихою багатії люди, що в їх сім пар волів, держать вони дві корови, і пшениця у їх цього року гарно зійшла, і той рік теж усе поле в їх уродило; що дочка в їх заміж пішла, теж за багатого, і носить золоті очіпки; що в старих Книшів наймичка служить, Маруся, сирота, нема ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.
Може, довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоть врем’ям словечко було [промовив], він сидів, як німий, перед нею, і мельникова дочка знудилася б з тим безмовним гостем, мабуть, на кінці, бо покинула балакати, узяла шитво своє й сіла оддалік й заспівала. Пісня дзвінко співалася, шитво хутенько шилося, й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: «Нема в світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні молоденькі дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого хитливого: бач, очима раз у раз зиркає у воду - не може на себе надивитися, хвастлива!»
Мельникова дочка, справді, частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смугляве та рум’янеє з блискучими оченятами, та, може, що вона й не одним своїм личеньком любувала, бо, окрім його, вода оддавала весь зелений покіт узгір’я, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник ціни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь і, здається, забув увесь світ і все у світі. Так, може, не одним своїм личеньком любувала мельникова дочка, та мельник був, як вже казано, чоловік понурий - не можна його було нічим урезонити. і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців, яких вже смирних і пісних жінок і дівчат він не стрічав на віку. так не помоглося: зосталось таке в його переконання, що кожнісінька вдивляється у сім аж дзеркальців, - і зосталося те переконання немов гвоздем вбите. А мельникова дочка… Та мельникова дочка - бувай здорова! Не будемо вже тут знати, як ти заспіваєш далі і що зробиш далі: мельник кличе Кармеля, от складають муку на віз, іде розплата, і Кармель їде додому.
