Чари - Вовчок Марко (читать полную версию книги .txt) 📗
Подивилась Хима, та аж серце в неї повернулось. «О, – каже, – саме зібравсь у неї дівич-вечір; я не спізнилась!»
Ввійшла в хату; її привітали, питають, звідкіль, частують; а вона одсунула кватирку, простягла серед хати руки та й рече:
– Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку вічного літали й щебетали!
Проказала вона сі слова чарівничі, – вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять. Так і полинули ряд по рядочку; Олена повела перед.
V
Що то плачу, що то гомону було та страху по селу! Нема дівчат! Згинули, мов їх земля поглинула! Тиміш ходить, з туги та з горя несподіваного місця не знайде; ходить із улиці в другу, аж стоїть Хима в воротях; глянув він та й згадав її віщування.
– Вража дівчино! – каже, – напророкувала мені лихо? Бодай же й ти не діждала довіку веселої години!
Вона подивилась йому вслід, і жаль її взяв, і всміхнулась! та й промовила:
– Побачимо!
Минув рік. Просить Тимоша стара мати:
– Сину мій, сину! Одружись, мій голубе! Що ти маєш у мене в’янути? Хоч і жаль, та не вернеться. Втіш мене, старую, нехай я свого віку доживу в радості, дякуючи Бога й тебе, моя дитино!
– Нене моя старая! Трудно мені оженитись! Не знайду я такої дружини, яка була в мене колись!
– Возьми Химу, сину: то добра дівчина, а мене як поважає! Нехай її Господь щастям і долею наділяє! І тебе вона щиро любить.
– Химу взяти, мамо! Та се мені перший ворог! Вона мені навіщувала мою недолю!
– О сину мій любий! Що те згадувати! Все Божа воля. Що дівчина з жалю вимовила, з того пригоди не станеться; так уже – не судилось!
Як почала то слізьми, то ласкою впадати коло його, то й умовила взяти Химу. Кажуть, вода й камінь довбає; так і се: турчать та турчать щодня, щогодини: оженись та оженись, пожалуй стару неньку, що тебе викохала, що своє здоров’я стратила, тебе доглядаючи. Козак згодився, посватав Химу та й одружився з нею.
Дождала стара невістки, не нарадується: яка ж то до неї щира та покірна! І вслужить їй що треба, і пожалує, і догодить, як рідна дитина. А вже коло Тимоша, то так і в’ється, так липне до його, з очей не спускає його, хоч він усе понурий і неласкавий. Хима на се не вважає, падає коло його, годить йому, як любій дитині; а як дождеться, що Тиміш усміхнеться, – Боже мій! Як сонце її освітить, і очі блищать, і личко почервоніє!
VI
Сидить він якось у садку і жінка коло його; сидить мовчки. Вона йому в вічі заглядає, а він голову спустив – сумує. Коли, чують, так щось щебече, так щебече, – дивляться, а над їх головою пташенята в’ються, та одна пташка нижче всіх кружляє над Тимошем. Він чує, як і крильцями паше йому на вид.
Жінка схопила його за руку.
– Устрель сю пташку, Тимоше! – каже, а сама побіліла.
– А нащо я маю безневинну щебетушечку стріляти?
– Устрель, Тимоше! Устрель, мій любий! – благає, стискаючи його за руку.
– Не буду стріляти, шкода й говорити!
– Не будеш? Тобі байдуже, що тебе жінка благає, бо жінка тобі нелюба.
Говорить, а сльози з очей скотились йому на руку та як огнем палять.
– О жінко! – каже Тиміш, – се в тебе десь огневі сльози!
– Бо гіркі, Тимоше! А чи мало я їх виплакала!
Та й почала знов благати, щоб устрелив пташку. Він таки не послухав.
– Іди, – каже, – іди собі, недобра людино, необачна!
Вона зірвалась і вийшла з саду.
А пташка все нижче та нижче над ним падає. Тиміш дивиться, і так йому чогось мила ся щебетушечка, що очей з неї не звів би; слухав би не наслухався її тихого та любого щебетання! Так-то чогось жаль його обняв: сльози так і ринули з очей. Припав він до землі та й зросив її слізьми.
Чує, щось високо шумить. Се чорний ворон; розбив пташенят і найкращу настигає. Вона, як стріла, летить, а ворон її крильми обгортає, як хмарою. Скочив Тиміш сам не свій, побіг, ухопив рушницю та й устрелив чорного ворона; так він і вдарився коло Тимоша в землю. Дивиться Тиміш – се не ворон, се його молода жінка; з-під лівої руки чорна кров дзюрчить, а правою держить його першу милу – неживу. Як була на дівич-вечір уквітчана й прибрана, так і лежить поперед його очима Олена, хороша й пишна, як квітка!
Олену поховали коло церкви під вишнею, та як поставили хрест, то злетілись дрібні пташенята, обсіли його, згори до самого низу, та жалібненько защебетали. І то щовесни прилітають і щебечуть над Оленою. Се її дружечки, що на дівич-вечорі в неї співали.
Тиміш недовго маявся по світу: нудьга його з’їла. Хата розвалилась, двір заріс бур’яном, і садок усох, і глибока криниця засипалась. Все мохом поросло та пилом припало.
