Оповiдання - Вовчок Марко (книги бесплатно txt) 📗
— Що се таке?
А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: "Знала я, знала!"
Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.
Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
— Ти, молодице, вiльностi шукаєш?
А вона:
— Я.
— Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще — негарно буде!
Та й пiшли.
Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї — не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!
I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.
V
Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:
— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.
А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?
— Та все менi, — каже, — давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волi!..
VI
А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: "Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє", та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.
VII
Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
— Що тобi, Насте? — питаю.
А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.
— Що тобi?
Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти. — Хiба в їх горя немає, в тих людей!
— То що — горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, — i головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
— Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi їй говорити!
— Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:
— Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!
— А що я тобi казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!
— Панi, — кажу, — панi!
А вона в дверi.
VIII
— От, — крикне панi, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
— Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!
— Може, собi роблю? — каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. — Може, собi заробила що?
— Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажiть дякувати!
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
— Нехай буде!
Гляну я — панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину — блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.
— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! — зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. — Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня — княжна — мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
— Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, — i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..
IX
I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.
Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, - i все про якогось друга милого спiває: "Чому друг не любить, забуває, чому не буває…" Себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.
Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
— Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!
— Не надолужу, сестрице, не надолужу! — скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали — її нема. Удень її не бачили: робила при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!
I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питає:
— Де була, дочко?
А голос у самої, як струна перебита…
— Не питай мене, моя мати! Не питай! — одкаже їй Настя. I задзвенiли слова її по хатi, як плач…
I почне Чайчиха:
— Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить — нiма, мов убита.
— Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує — нiма.
Х
На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона її за руку:
— Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
I вже так пiшлося: аби мати не догледiла — дочка втече. Як вже не просили, як не благали — нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували, — iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає.
Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, — не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх.
