Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Таячка — потаємниця, подруга, якій можна все довірити.
Хома Купрієнко
Автор єдиної збірки оповідань «Малороссийские повести и рассказы», виданої у Москві 1840 року. Про Купрієнка жодних біографічних відомостей нема. До збірки увійшло чотири оповідання. Оскільки ці твори ніколи більше не публікувалися, а їхній автор, безперечно, становить і для сьогоднішнього читача інтерес, в цій книжці подається більша частина збірки. Про своє літературне кредо Купрієнко висловився у короткій передмові: «Я пишу не для того, щоб мене хвалили або лаяли, ні!.. Овсі не для того!.. Я хочу, щоб і люди знали те, що я написав, — бо тут є багацько правди, і, може, не кожний чув про те, що я в моїй книжці розказав. А коли люди будуть мене лаяти і захочуть з мене посміятися, дак Бог з ними! Я тільки що в перший раз став писати, дак не зумів скомпонувати усього до ладу — як зумів, так і зробив! І вони хоч і будуть з мене сміятись, а я все-таки не перестану писати і незабаром налагоджу і другую книжку. Що хочте, те й товкуйте про мене!»
На жаль, Купрієнко своєї обіцянки не дотримав і більше нічого не видрукував. Не натрапляємо на його ім’я і в жодному з тих столичних журналів, які у той час публікували українську прозу. Можливо, він зневірився, наразившись на несправедливу критику В. Бєлінського, а може, рано помер. Його збірка присвячена Квітці-Основ’яненкові, який, напевно, і надихнув Купрієнка своєю творчістю до літературної діяльності. Оповідання публікуються за вищезгаданим виданням.
НЕДОБРИЙ ВІЩУН
І
Хто не бував у селі К…, той і дива не бачив! — «А що ж то за село?» — спитаєте ви, панове чтеці. Що за превелике, дак і кат його бери: душ набереться, приміром сказать, мабуть, що не до цілої тисячі. Да тут не до ліків, скільки у ньому суть душ, а от що я вам скажу: у сьому селі стільки відьом, що мені здається, більш чим на всьому білому світі; а скільки пакостів вони роблять бідним людям, котрі тутечка живуть!.. Мені як розказували люди сього села, дак у мене аж волосся дибом стало. От, коли вам завгодно, панове, дак я вам розкажу, що чув від людей сього села. Слухайте! Да тільки просим покорно не гніваться, що буває я не до ладу буду говорить.
У сьому селі недалеко від церкви колись-то стояла хата церковного старости Охріма Прокопенка, чоловіка дуже заможненького. Да як йому і не бути багатому: вже недаром був старостою. Худоби у нього було, що й зрахувати тяжко: коней мав, мабуть, мало що не з двадцять п’ятеро, три пари волів, ціле стадо овечок, були у нього й кури, гуси, були й індики; а що поля, поля було — дак і хто його зна скільки! Ось як весною, дак до нього люди у хату все рип та рип, і все ж то з просьбою: «Дядечку, голубчику! Чи не можна мені дати скільки небудь польця? А ми вже вас будемо послухати у всякім ділі. От настане літо, прийдемо чи жать, чи косить: ваше за нами не пропаде». Охрім, було, нікому не одказує і усякому, хто не попросить, дає поле з половини. А за сюю свою добрість він у таку славу увійшов, що всі люди на нього казали «ви», а не «ти», і вже шапку зніма кожний, як зустрінеться з ним. Було коли і засідатель прийде у село, дак у його зараз на квартирі й зостановиться, і, коли, бува, чай сідає пити, то й Охріма к собі позове і його напоїть. А він вже за се йому дякує: коли на празники засідатель приїде в село, то Охрім йому й суне в руку замість гостинця рублів сотню. Ну, що ж нашому Охрімові сотня! Зате він розговорує з засідателем, мов зо своїм братом, да ще, буває, і сидить з ним на одній лавці.
Була в Охріма жінка Вівця і дочка Оксеня. Що ж то за дочка гарная була, дак і цур її возьми! Було, як вийде на вулицю погулять, дак так біля неї парубоцтво аж кишить і не відступається. А вона, як хто, буває, захоче з нею трохи пожартувати, то зараз зачервоніється і крикне: «Геть, відступись! У тебе своя є пара, а я її не маю і не хочу мати!» От від неї і відступляться і давай до другої дівки приставати. А вона трохи погуяя та й піде зараз додому і почне пораться. І така була собі роботяща, що й не присяде, а все що-небудь робить. Оксені було сімнадцять літ, вже й женихів чимало знаходилось, та все їй не під натуру, а батько й мати здались на її волю і не приневолюють виходити заміж за того, хто їм, а не дочці покажеться луччим.
Чи правда ж, щоб у неї не було пари? Де то вже, щоб у дівки в сімнадцять літ не було ніякого любого! Ні… Вона любила Івана Настенка, отаманового сина. Нігде дітись: треба сказати, що пара була хоч куди. Було, як коли зійдуться вони на вулиці, так усяк позавидує і скаже: от пара, дак пара! Нехай їм Бог помага: коли б скорій весілля, і я б погуляв за здоров’я молодих!
Як вони спершу злюбилися — сього я не знаю, а що чув, те і вам, панове, розкажу, як зумію. У суботу, що перед клечальною неділею, Іван і Оксеня зговорилися, щоб ніччю зійтися їм у саду Оксениного батька, щоб на самоті поговорить між собою. Як сказали, так і зробили. Іван, повечерявши дома, надів білу свитку, підперезався красним поясом, на голову насунув шапку і пішов. Приходить у сад на те місце, на котрім, сказала Оксеня, вони будуть бачитися, сів під деревом і дожида Оксені. Невзабаром прийшла і Оксеня і як уздріла Івана, так і кинулася йому на шию і ну його цілувать:
— Здрастуй, мій сизий голубчику, мій соколику!
— Здорова, моя птешечко, моя Оксене! — обняв її Іван. — Коли б скорій діждатись нам осені, тоді б і весілля відбули і для нас би було спокійніш, а то щось мені на серці так тяжко і сни сняться престрашенні. Сьогодні мені снилось таке, що аж страшно казати: здається мені, що нас з тобою розлучають, і хто ж би ти думала, моя голубко?.. — тут Іван перехрестився. — Снилося, що ми були з тобою в лісі, і так над вечір верталися додому, і зійшли на велику дорогу, що в город. Ідем, здається, обнявшись, коли ж де не возьмись моя тітка Степанида, що за Редькою. Підбігла, ухватила тебе на руки і провалилася крізь землю. Тутечки я проснувся.
— Справді, — казала Оксеня, — сей сон віщує щось недобре-вона, кажуть люди, нехай Біг сохранить! — найпервійша відьма. Та ще ти казав, що вона сердиться на твого батька, Іване, дак тут що-небудь недобре.
— Еге ж, — каже Іван, — мені батько говорив, як я у нього спитав, чому він не живе в ладу, з тіткою і ні разу її не звав к собі, то він тільки сказав: цур їй! вона знається з нечистими!
Тільки що вимовив се Іван, як зашумить щось біля їх листям. Вони глядь — аж свиня превеликая, як корова, поуз їх так, мов вихор, пробігла. Іван і Оксеня кріпко злякались і тільки що перехрестилися та хотіли швидше іти додому, коли чують — щось шамотить, вони озирнулись, аж — жінка у білій сорочці так до них і швиндяє. Вони й обімліли. От підійшла до них і каже:
— Ти тут, Іване, зі своєю полюбовницею не думай, щоб вона була твоєю жінкою. Твій батько мене кріпко обидив. Зроблю ж і я тобі лихо, бо я вже поклялася відомстити вашому роду. Прощайте! — та з сим словом засміялась так страшно, що аж мороз подрав поза шкурою.
Ні живі ні мертві були Іван і Оксеня, сидячи під деревом. Вони не тямили, що перед ними діялось. Обоє трусилися, мов у лихоманці. А далі Іван трохи очнувся від страху, перехрестився та й каже:
— З нами Пресвятая Богородиця! Що се за ледащо нам приуздрілося? Вставай, Оксеню, та ходім мерщій додому.
От Іван, хоч і трусився, мов од крещенського морозу, а все таки обняв Оксеню і чимдуж з нею бігти з сего проклятого саду. Оксенина хата була недалеко, і вона, як порівнялася зі своїм двором, попрощалася з Іваном і хоч не хотіла з ним розставаться, та треба. У хаті ще світилось, бо великий наставав празник, дак усе зготовлялися.
— А що, стара, — казав Оксенин батько, упоравшись і роздягаючись, щоб лягати спати, — Оксеня наша щось забарилась у тітки.
Бо Оксеня сказала їм, що піде до тітки попрохати у неї к завтрьому доброго намиста. У неї хоч і було усяке намисто, було й добре, та се вона сказала, щоб одговоритися і піти у сад.
