Київські прохачі - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии TXT) 📗

Зійшовши на­низ з го­ри, Літос­танський по­чав кмітить за но­ме­ра­ми. Але до сто дру­го­го но­ме­ра вже бу­ло не­да­леч­ко. Дом­ки пішли не знать які. Усі йо­го мрії од­ра­зу згас­ли, не­на­че на їх хтось дмух­нув з усієї си­ли та й по­га­сив, як вітер світло. Він прикмітив но­мер до­ма, по­ка­за­ний в листі, і з ди­ва спи­нивсь.

«Домок дов­гий, не ду­же по­га­ний, але кру­гом йо­го ста­рий гар­ний са­док, не­на­че в якійсь дідицькій оселі. Хто ж жи­ве в цьому домі? Ет! Дур­но тільки бен­те­жив­ся та тур­бу­вавсь цілісінький день. Але… мо­же, тут жи­ве який­сь дідич».

Літостанський так обу­ривсь, що вже хотів вер­ну­тись до­до­му.

«Чи не Червінський оце вструг­нув мені оцю шту­ку, щоб насміятись з ме­не в кан­це­лярії?.. Але… лист пи­са­ний не йо­го ру­кою… Ма­буть, пся­юха, ко­гось наст­рен­чив на­пи­сать… Оце бу­де шту­ка, як я вше­ле­па­юсь в чи­юсь ха­ту неп­ро­ха­ний. На­те, мов­ляв, ме­не, бо ви до ме­не пи­са­ли. Але… тре­ба хоч роз­пи­тать…»

І цікавість пе­ре­ва­жи­ла всі мірку­ван­ня мо­ло­до­го хлоп­ця.

«Ет! За всі го­ло­ви! Піду та хоч заг­ля­ну в оцю дур­ну са­ди­бу та в ха­ту. Як­що не спо­су­диться, то я круть! та й по­вер­ну го­лоблі на­зад».

І він подз­во­нив ко­ло две­рей. Йо­му хтось од­чи­нив двері й хап­ком зслиз десь в од­ну мить. Він ски­нув пальто і всту­пив в ма­леньку чис­теньку світлич­ку. На ка­напі сиділа Га­лецька по­руч з Мокрієвською й ба­ла­ка­ли вдвох. Літос­танський пок­ло­нивсь до їх і витріщив з ди­ва очі: в йо­го май­ну­ла дум­ка про кра­су­ню-панію, ба­га­тир­ку, за кот­ру йо­му то­ро­чив Червінський ще не­дав­неч­ко.

«Ой, ли­шеч­ко! Тут си­дять якісь дві заг­нибіди, ніби дві шка­пи, такі за­худ­жені, що в їх аж кістки то­рох­тять! Од­на жов­та, як жов­ти­ло, а дру­га кис­ла, ще й скри­ви­лась, як се­ре­да на п'ятни­цю. Ой, вер­нусь на­зад!»

- Вибачайте! Це, пев­но, я не пот­ра­пив… не ту­ди зай­шов… Бу­вай­те здо­рові! Ви­ба­чай­те! я по­ми­ливсь! - мим­рив збен­те­же­ний хло­пець, за­пи­ку­ючись.

Але з кімна­ти рип­ну­ли двері. В світли­цю всту­пив су­хор­ля­вий Кміта, дос­то­ту, не­на­че цап плиг­нув че­рез пе­ре­лаз в ого­род.

- Ба ту­ди! ту­ди! Де вже пак не ту­ди! - гук­нув Кміта.

«Якийсь цап… в ца­пи­ною борідкою. От тобі мої мрії! Але цей цап щось мені по зна­ку».

- Ви ме­не, Лу­ко Ан­то­но­ви­чу, не впізна­ли? А я ж вчо­ра провів вас до самісіньких две­рей, як ви прос­ту­ва­ли че­рез май­дан в кан­це­лярію. То я на­пи­сав до вас лис­та й зап­ро­сив вас до се­бе на чай.

«Ну, чи вар­то ж бу­ло теліпа­тись на ці ли­бедські мо­чарі для цієї ца­пи­ної борідки?» - по­ду­мав Літос­танський і сто­яв на по­розі ні в сих, ні в тих. Ну та й німфи! Ще й з ца­пом в до­да­чу! Оце по­павсь з бух­ти-ба­рах­ти та з доб­ро­го ди­ва! Бий вас ко­цю­ба! Де ви взя­лись на моє ли­хо?»

- От і ве­ли­кий вам спа­сибі, що ви прий­шли до ме­не, спо­до­би­ли ме­не візи­том! - ска­зав Кміта й при тих сло­вах об­няв гос­тя й тричі цмок­нув йо­го в ус­та.

Літостанському зда­лось, що на йо­го сп'явся цап су­хи­ми ра­ко­ти­ця­ми й тричі лиз­нув йо­го по гу­бах ще й по­лос­ко­тав по шиї своєю пас­куд­ною борідкою. Йо­му ста­ло гид­ко й про­тив­но, бо він був гид­ли­вий зро­ду.

«Оце так ха­ле­па! Бо­ро­ни бо­же, як ще й ті за­худ­жені заг­нибіди ки­нуться обніма­ти та ли­зать ме­не! Од тих я ла­ден хоч і вип­ру­ча­тись, та й без со­ро­му каз­ка, про­жо­гом з ха­ти!» - по­ду­мав Літос­танський, сто­ячи біля по­ро­га.

- Я Де­нис Полікар­по­вич Кміта, - по­ре­ко­мен­ду­вавсь гос­по­дар Літос­тансько­му.

- То то ви пи­са­ли до ме­не лист? - якось не­са­мохіть спи­тав Літос­танський, - а я ду­мав…

- Ви ли­бонь ду­ма­ли, що Кміта, то якась мо­ло­де­сенька, гар­ненька па­нян­ка? Еге, так? - спи­тав Кміта, жар­ту­ючи. - То вже ви­нуй­те моє прізви­ще, яким, пев­но, ко­лись дав­но прод­раж­ни­ли наш рід добрі людці.

- Та, ска­за­ти вам по щирій правді, я нічо­го цього нe ду­мав, - обізвавсь якось зне­хо­тя Літос­танський.

- Сідайте ж, будьте лас­каві, та будьте моїм гос­тем, - про­сив гос­по­дар, - оце моя доб­ра знай­ома Ольга Се­менівна Га­лецька, капітан­ша, а це Лукія Нар­кисівна Мокрієвська, од­на з моїх по­жильців та сто­лов­ників, - знай­омив йо­го Кміта, - а вам ре­ко­мен­дую Лу­ку Ан­то­но­ви­ча Літос­тансько­го, що, ма­буть, си­дить в кан­це­лярії за тим самісіньким сто­лом, де ко­лись і я по­невірявсь та ли­ха на­би­равсь.

Галецька підве­лась і привіта­лась з гос­тем, Мокрієвська жва­во схо­пи­лась з місця й по-па­ничівській стис­ла й трус­ну­ла ру­ку, ще й очі за­ко­ти­ла під лоб.

«Які худі та замлілі оці обидві да­ми, - по­ду­мав Літос­танський, - чи во­ни ду­же нат­руд­жені, чи ду­же вбогі та за­хар­чо­вані? Пев­но, швач­ки».

- Я не­на­че десь вже ба­чив вас, десь стрічавсь з ва­ми. Щось ви мені ніби тро­хи по зна­ку… - го­во­рив Літос­танський, пог­ля­да­ючи на Мокрієвську. - Га­лецька спус­ти­ла очі до­до­лу й за­со­ро­ми­лась. Мокрієвська дрібненько за­ре­го­та­лась.

- Може, ми й стріча­лись десь в Києві, бо й ви мені по зна­ку, мо­же, тим, що ви нез­ви­чай­ний блон­дин, аж в вічі ки­даєтесь. Ма­буть, ми стріча­лись десь або в Царсько­му сад­ку на гу­лянці, або в те­атрі, або десь в церкві, мо­же, в мо­нас­тирі… а мо­же, й під мо­нас­ти­рем, - ска­за­ла Мокрієвська й знов дрібненько за­ре­го­та­лась і зир­ну­ла ка­ри­ми очи­ма на Кміту.

- Це мо­же буть. Але бу­ває, що од­на лю­ди­на з ли­ця, в очей, з брів ду­же схо­жа на дру­гу… - обізвавсь Кміта, за­мо­ту­ючи роз­мо­ву.

«Не тільки од­на лю­ди­на ча­сом ски­дається на дру­гу лю­ди­ну, але ча­сом і на якусь жи­во­ти­ну, як ти ски­нувсь на ца­па, - по­ду­мав Літос­танський. - Ну та й лю­ба бу­де роз­мо­ва в гос­тях в ци­ми ца­па­ми та за­хар­чо­ва­ни­ми заг­нибіда­ми. Тре­ба трош­ки по­сидіти для зви­чай­ності, та й за шап­ку, та навтіка­ча з світлиці! Ото на­ре­го­четься навісний Червінський, як я роз­ка­жу йо­му за свої по­ходінки по Ли­бедських мок­ра­чах!»

- Мене аж за­вид­ки бе­руть, що ви на службі. Вам, па­ни­чам, все-та­ки лег­ше й зручніше при­мос­титься десь на місці, ніж нам, ба­бам, - ска­за­ла Мокрієвська. - Чи не на­пи­та­ли б ви десь там в кан­це­ляріях і мені та Ользі Се­менівні яко­гось пи­сарсько­го місця? З ме­не ли­бонь вий­шов би доб­рий уря­до­вець або пи­сар, бо моя ру­ка в письмі ду­же гар­на.

Мокрієвська знов ве­се­ло й ко­кет­ко засміялась, аж дрібненьки­ми зу­ба­ми заб­ли­ща­ла, не­на­че вис­тав­ля­ла на­по­каз: ди­вись, мов­ляв, які в ме­не зуб­ки!

«Ще й за­ли­цян­ня на думці в оцієї заг­нибіди. Жар­тує та сміється, аж ви­лиці ви­пи­на­ються на су­хих що­ках. Ой, втічу! Нав­ряд, чи ви­дер­жу далі оцю нудьгу! Ще й до­ве­деться верз­ти комплімен­ти оцім ада­мо­вим го­ло­вам».

- Нечля нам лізти в уря­довці, Лукіє Нар­кисівно. Нам ко­ли б бог пос­лав якусь жіноцьку служ­бу, хоч нез­нач­ну, то ми й то­му бу­ли б раді, - ска­за­ла Га­лецька.

- Якби ж пак це за­ле­жа­лось од нас, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Хіба ви на­пи­туєте служ­бу? - спи­тав Літос­танський, обер­та­ючись до Га­лецької.

- Напитую, та нігде не знай­ду. Я не­дав­но ов­довіла та зос­та­лась без нічо­го, навіть без пенсії. Тре­ба на­пи­ту­ва­ти собі, ра­ди шмат­ка хліба, яку-не­будь служ­бу, - ска­за­ла Га­лецька.

Літостанський од­ра­зу став при­хильніший до удо­ви. Оповідан­ня за без­та­лан­не жит­тя взру­ши­ло йо­го доб­ре сер­це.

- А ви, Лу­ко Ан­то­но­ви­чу, та­ки на­пи­туй­те для ме­не місце в кан­це­ляріях, ко­ли ва­ша лас­ка. Я лад­на сісти за сто­ли, хоч би й за сто­ло­на­чальни­ка або й ви­ще, як­би це од ме­не за­ле­жа­лось. Ду­маєте, не спро­мог­лась би вес­ти спра­ву? Ой-ой-ой! По­ба­чи­ли б, який з ме­не вий­шов би пад­ко­ви­тий до діла сто­ло­на­чальник! - ска­за­ла Мокрієвська й знов за­ре­го­та­лась на всю світли­цю якось нерв­но, аж го­ло­ву за­ки­ну­ла на плечі.

Її, оче­ви­дяч­ки, дра­ту­вав гар­ний мо­ло­дий хло­пець своєю кра­сою, і во­на, своїм зви­чаєм, не вдер­жа­лась од за­ли­цян­ня. При­чеп­ли­ва Мокрієвська од­ра­зу ста­ла йо­му про­тив­на. Він змов­чав і не од­повів їй ані сло­веч­ка.