Твори - Хвильовий Микола Григорович (чтение книг .TXT) 📗
Але друга причина витікає зі спадщини. Велика російська література є, перш за все (здається, так її характеризує і Брандес 60), література песимістична, певніше, пасивно-песимістична. В західноєвропейському письменстві оптимізму теж небагато було, але там песимізм завжди закликав суспільство до активності, до будівництва, до «невідомих обріїв». Він, цей песимізм, не тільки стимулював до боротьби, але в ньому суспільство находило і сенс життя. Російський пасивний песимізм виховував кадри «лишніх людей», попросту кажучи, паразитів, «мечтателей», людей без «определенных занятий», «нитиків», сіреньких людей «двадцятого числа». Російський песимізм породжував класичні гімназії, що з них виходили Рудіни 61 — високовчені і безпорадні в практичному житті. Російський песимізм породжував і дику бюрократичну машину, бо ж всі ці Івани Івановичі і Петри Петровичі, вилізши з-під мамашиної «класично-гімназіальної» спідниці і стакнувшись з суворим життям, шукали «20-го числа», щоб тягти свою «песимістичну лямку», розбавляючи її вином, «винтом», «стукалкою» і теософськими розмовами про велике призначення «Росії-Месії». Цей песимізм міг виникнути тільки в Росії, де кволий умираючий феодалізм не давав виходу з подвійної людської природи, принесеної капіталізмом, і затримував людське «я» в лабетах кволого християнського дуалізму, в лабетах християнізму. І справді: порівняйте кількох російських письменників і ви побачите, що для кожного,з них тоска «расєйської ширі» є та вісь, на яку накручуються всі інші мотиви. їхня справжня фізіономія, навіть для західника Тургенева, відбивається все-таки в дзеркалі сконденсованого слав’янофільства Костянтинів Леонтьєвих 62, в «мракобесії» Розанових 63. Абсолютизм зробив своє діло. Феодалізм визначив велику російську літературу. Під прапором пасивного християнського дуалізму пройшло московське мистецтво. Данте 64 робив підсумок середньовіччя, але він, на жаль, не дав прообраз російської літератури. Московський інтелігент і сьогодні тоскує за теологією Беатріче, за подорожником в рай, але він невдоволений Вергілієм — цим символом земної мудрості. Толстой, наприклад, відчував Руссо 65 не як антитезу до скептицизму — виступи останнього проти раціоналізму він добачав тільки проповідь за патріархальну демократію. Руссо для Толстого, перш за все, християнин, з його пасивним дуалізмом. Російська література, яка не бачила своєї справжньої буржуазії, не відчувала її оточення, не переживала пафосу капіталістичного будівництва і завжди спиралась на феодалізм, не могла утворити позитивного світовідношекня. Відціля її «расєйськая ширь» з «расєйською» тоскою, відціля і пасивний песимізм. Золотий вік західноєвропейської літератури проходить під прапором буржуазних революцій і буржуазного хазяйнування. Це був революційний час, і він ніс з собою оптимізм (чи то активний песимізм) молодого суспільства. Уже епоха енциклопедизму видвигала таких
парвеню, як Дідро 66« Золотий вік російської літератури робило кволе дворянство, яке й визначило світовідношення цього мистецтва. Але й за цим віком не приходив законний хазяїн держави, і російська література ‘пішла на спад. Таке довге хазяйнування пасивного християнського дуалізму як основного мотиву не могло не відбитись на психіці російської інтелігенції, не могло не утворити тієї химерної колізії, що їх ми спостерігаємо й сьогодні. Треба наздоганяти сьогоднішній день, а важкі традиції, як камені на шиї, тягнуть на дно мертвого дуалізму. Треба творити «героїчну епоху»^ а жидкобородий «богоискатель» тягне теософію, Єсенін і ниЗ-ка інших самозгубств — це як реакція. Етнографічна ромаіь тика (будь то іваново-пільняковська Рассея, чи то бульварна «Жанна Ней», чи то пролетарський сахарин карамельних Даш Ь/) — така романтика не спасає становища. Один з російських критиків порівнював колись романтизм з слов’янофільством. В сьогоднішній російській етнографічній романтиці та сама ідеалізація минулих Разіних і Пугачових зливається з почуттям «расєйського» патріотизму, з неясними мріями про майбутнє. Далі цього йти не можна. Треба шукати нової дороги. Велика російська література дійшла своєї межі/ і зупинилась на роздоріжжі.
І якою злою іронією на адресу тієї ж літератури звучать ці безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво. Волею історії вийде зовсім навпаки: російська література для свого відродження зможе знайти чарівний бальзам тільки під буйним живим деревом відродження молодих національних республік, в атмосфері весни колись пригноблених народів. Але це.трапиться тоді, коли національні генії України, Білорусії, Грузії і т. д. побідним тріумфальним кроком будуть іти по Західній Європі під грім фанфар, які розбуркають віковий сон жидкобородого «богоискателя», які навіки придушать в нім почуття великодержавницького шовінізму й примусять його поважати сусіда. Клин вибивають клином, а не проповіддю християнського соціалізму.
В статті проФонвізіна В. Бєлінський каже 69, що «росіяни є спадкоємці цілого світу, не тільки європейського життя, і спадкоємці по праву» що вони «не повинні й не можуть бути ані французами, ані англічанами, бо вони мусять бути росіянами». Так думає й сьогоднішній великодержавний інтелігент, і хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському. Справа, значить, зовсім не в тому, що ми гніваємось на Віссаріона: Бєлінський від того менший не стане,
коли його буде захищати Хвиля. Справа в тому, що традицій не жарт і вона давить сьогоднішню московську молодь. Коли Плеханов, присвячуючи статтю цьому самому Фонвізіну, без всяких застережень спирається на великий авторитет Бєлінського, коли, нарешті, жодний із нинішніх марксистів не посміє рішуче розвінчати месіанізм «неистового Виссариона», тоді нам залишається одне: вибивати клин клином* Тов. Сталін говорить70, що суть ленінізму це є «поєднання революційного розмаху з американською діловитістю». Дозвольте ж і нам бути практиками, і ні на хвилину не забуваючи про свою кінцеву хворобу великодержавництва, [пропуск.— Ред.] тими ліками, які прописала діловита історія. Розбити російський месіанізм — це значить не тільки одкрити семафор для експресу радісної творчості, що вітром свого руху починає справжню весну народів, але й звільнити московську молодь від вікових забобонів великодержадництва. Хвиля й Юринець наївно переконують себе, що Бєлінський вже ніколи не повернеться, що стара Росія вмерла, що і т. д., і т. п. Але це ж тільки псевдоінтернаціоналізм, який може заколихати недалеких людей і тих, хто бачить в російському месіанізмі розв’язку соціальних проблем, хто вище за все ставить не комуністичне суспільство, а єдність вітчизни Івана Калити. Будемо говорити конкретніш. Візьмемо хоч би того ж М. Горького. Здається, й «революційна демократія», і пролетарський письменник, і друг нашого вчителя — Леніна, і божок сьогоднішньої московської літературної інтелігенції і т„ д„, і т. п. Але поцікавтесь, як він думає в травні 1926 року. На пропозицію О. Слісаренка перекласти його повість «Мать» на українську мову, що її, цю повість, вид[авництво] «Книго-спілка» хотіло видати в скороченому тексті для молодняка, М . Горький — російський пролетарський письменник — відповів О. Слісаренкові — українському пролетарському письменникові — таким листом (приводимо дослівно):
«Уважаемый Алексей Андреевич, я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством^ в области данного наречия.
При старом режиме я — посильно — протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу. А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие — действуют как раз наоборот.
