Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗
Стежина була в’юнка й така вузенька, що дівчата мусили йти вервечкою, та все одно щік їм торкалися ялинові гілки. Попід деревами лежали оксамитові подушки моху, а далі, там, де ліс був рідший і нижчий, землю щедро всіяли дивовижні розсипи зелені.
— Які гарні «слонячі вуха», — вигукнула Діана. — І як багато — хочу нарвати букет.
— Як можна було дати таку жахливу назву цим прекрасним рослинам? — запитала Прісцилла.
— Мабуть, той, хто називав їх, зовсім не мав уяви — або ж мав її забагато, — відповіла Енн. — О, дівчата, гляньте на це!
«Це» виявилося невеличким лісовим ставком посеред сонячної галявинки там, де уривалася стежина. Влітку ставок висихав і заростав буйною соковитою папороттю, та зараз попід сонцем весело мерехтіла непорушна, ясна й рівна водна гладінь. Тендітні берізки зійшлися довкруж ставка, а дрібна папороть на березі слугувала йому за облямівку.
— Яка краса, — видихнула Джейн.
— Потанцюймо довкола, мов лісові німфи, — запропонувала Енн, ставлячи кошик на землю й простягаючи руки дівчатам.
Але танок не вдався, бо твань була грузька і Джейн загубила калоші.
— Не можна бути лісовою німфою в калошах, — підсумувала вона.
— Тоді мусимо бодай назвати це місце, перш ніж покинемо його, — мовила Енн, поступаючись невблаганній логіці фактів. — Нехай кожна запропонує ім’я, і кинемо жереб. Діано?
— Березовий Ставок, — миттю озвалася Діана.
— Кришталеве Озеро, — сказала Джейн.
Енн, стоячи позаду, очима благала Прісциллу про доречніше ім’я, і Прісцилла сягнула висот фантазії, мовивши «Мерехтлива Гладінь». Сама ж Енн зупинилася на «Свічаді Фей».
Усі пропоновані назви було записано на смужках березової кори олівцем, що знайшовся в кишені практичної панни Джейн, — і складено в капелюшок Енн. Прісцилла заплющила очі й витягла одну з них.
— Кришталеве Озеро, — урочисто мовила Джейн. Енн, коли й подумала, як підступно позбиткувалася з неї доля, усе ж ні словом про це не обмовилась.
Пройшовши дальнім підліском, дівчата опинилися на порослій молодою зеленню луці пана Сайласа Слоуна. За нею починалася нова стежина, що звертала в ліс — і, порадившись, вони вирішили оглянути її теж. Винагородою стала їм ціла низка дивовижних несподіванок. Спершу, минаючи луку, вони опинилися в шатрі з квітучих диких вишень, що поспліталися гілками. Дівчата скинули капелюшки й заквітчали коси м’яким ніжно-білим цвітом. Тоді стежина пірнула праворуч, у сосновий ліс — такий густий і темний, що блукали вони мовби в сутінках і не бачили над собою ані клаптика неба, ані сонячного промінчика.
— Тут живуть лихі лісові ельфи, — прошепотіла Енн. — Вони злі й підступні, але нам не зашкодять, бо навесні їм не дозволено кривдити інших. Онде з-за тієї старої сосни один із них зиркає на нас, а на оцім великім мухоморі їх щойно сидів цілий гурт, ви помітили? Добрі феї живуть завжди в сонячних місцинах.
— Я б хотіла, щоб феї існували насправді, — мовила Джейн, — і могли виконати три бажання… чи бодай одне, це було б так чудово. А що б ви попросили у феї, дівчата? Я так хотіла би стати заможною, вродливою й розумною.
— А я — високою і стрункою, — озвалася Діана.
— А я хочу бути знаменитою, — відповіла Прісцилла.
Енн подумала про свої коси, та відкинула це бажання як негідне.
— Я хочу, щоб була весна — постійно, в усіх серцях і в нашому житті.
— Це, — відказала Прісцилла, — однаково, що бажати світові стати раєм.
— Частиною раю. В інших його частинах будуть літо й осінь — і трошки зими, авжеж. Бо навіть на небесах мені часом хотілося б сліпучих засніжених полів і веселих візерунків з інею. А тобі, Джейн, хіба ні?
— Я… я не знаю, — розгубилася Джейн. Вона була хорошою дівчиною, ревною християнкою, що сумлінно й ретельно виконувала свій обов’язок і вірила всьому, чого її вчили. Та про небеса вона ніколи не думала більше, ніж від неї вимагали.
— Мінні-Мей питала мене, чи будемо ми на небесах щодня вдягати святкові сукні, — засміялася Діана.
— Ти сказала їй, що будемо? — поцікавилася Енн.
— Господи, звісно, ні. Я сказала, що там ми взагалі не будемо думати про сукні.
— А я думаю, будемо… трошечки, — серйозно відповіла Енн. — Адже попереду буде ціла вічність, і важливішим справам це не зашкодить. Там ми носитимемо гарні сукні… чи ліпше буде сказати «убрання». Перші кілька століть я проведу в рожевому — бо навряд він швидко мені набридне. Я ж так люблю рожевий — а в цьому світі носити його не можу.
За лісом стежина пірнала вниз і вела до сонячної галявини, яку розтинав струмок із кладкою, а тоді — до пишного, налитого сяйвом букового гаю, де повітря бриніло, п’янке, мов ясне золоте вино, на деревах тріпотіло свіже зелене листя, а земля мінилася мозаїкою сонячних відблисків. Тут теж росли дикі вишні й молоді гнучкі сосни, і височів пагорб — такий стрімкий, аж дівчата задихалися, поки видерлись нагору, але там, на верхівці, чекала на них найприємніша несподіванка того дня.
Позаду них простягалися дальні поля ферм, що стояли вздовж верхньої дороги до Кармоді. Попереду, оточений буками і ялинами, відкритий з південного боку, лежав маленький клаптик землі, а на ньому сад — чи то радше колишній сад. Довкруж нього стояла напівзруйнована кам’яна стіна, поросла мохом і травою. Уздовж східного боку рядком росли білі, схожі на кучугури, садові вишні. Тут іще було знати сліди колишніх стежок і трояндових заростей посередині, та решту простору вкрили, ніби килимом, нарциси, жовті й білі, що в неземному щедрому своєму цвітінні ледь гойдалися на вітерці понад соковитим зеленим різнотрав’ям.
— Ох, яка краса! — вигукнули троє дівчат. Енн милувалася мовчки.
— Але звідки тут узявся цей сад? — вражено запитала Прісцилла.
— Це, мабуть, сад Естер Грей, — відповіла Діана. — Мама розповідала нам про нього, але я його ніколи не бачила, та й гадки не мала, що він досі є. Ти ж знаєш цю історію, Енн?
— Ні, хоч ім’я це, здається, десь чула.
— Мабуть, на цвинтарі бачила. Її поховали під тополями — знаєш, отой невеличкий сірий камінь, а на ньому вибиті ворота й напис — «Світлій пам’яті Естер Грей, що спочила двадцятидвохлітньою». Джордан Грей лежить поряд з нею, та в нього могила без надгробка. Дивно, що Марілла тобі не розповіла. Хоча то було тридцять років тому — цю історію вже забули.
— Ну, коли є історія — мусимо її почути, — сказала Енн. — Сядьмо тут, між нарцисів, і хай Діана все розповість. О, дівчата, їх тут сотні, сад укритий ними, ніби килимом з місячного й сонячного сяйва. Лиш задля цього відкриття варто було прийти сюди. Подумати тільки — я шість років прожила за якусь милю звідси, а жодного разу його не бачила. Розказуй, Діано.
— Колись давно, — почала Діана, — ця ферма належала старому панові Девіду Грею. Але він тут не жив — його дім був на місці теперішньої ферми Сайласа Слоуна. Він мав єдиного сина, Джордана, і якось той поїхав на заробітки до Бостона й там закохався в дівчину, Естер Мюррей. Естер працювала у великій крамниці, і їй це геть не подобалося. Вона виросла в селі й дуже хотіла знову колись там жити. А тоді Джордан попросив її руки, і вона сказала, що вийде за нього, коли тільки він забере її в тихе місце, де не буде нікого, крім полів і дерев. І він привіз її до Ейвонлі. Пані Лінд тоді ще заявила, що це страшенний ризик — брати кволу янкі, ще й до хатньої роботи невдатну, але мама каже, що вона була така красуня, і Джордан обожнював саму землю, по якій вона ступала. Отож, пан Грей переписав Джорданові цю ферму, поставив невеличкий будиночок — і там вони з Естер прожили чотири роки. Вона ніколи ніде не бувала, і до неї навряд чи хто й заходив, окрім мами та пані Лінд. Джордан насадив для неї цей сад, і вона його до нестями любила, майже весь час тут проводила. Господиня з неї таки була плохенька, зате із квітами вона давала раду. А тоді захворіла. Мама каже, що в неї, напевно, були сухоти ще задовго до приїзду сюди. У ліжку вона не лежала, та щодня дедалі слабшала. Джордан нікому не дозволив її доглядати. Усе робив сам, і мама каже, що був такий дбайливий і лагідний, як жінка. Щодня він кутав її в шаль і виносив до саду. Там вона й лежала на лавці, така щаслива. Кажуть, Естер просила Джордана щовечора молитися за неї, щоб смерть її застала в цьому ж саду. І Господь почув її молитву. Якось Джордан виніс її в сад, зірвав там усі троянди і вкрив дружину, — а вона всміхнулася йому… заплющила очі… і все, — тихо закінчила Діана, — отакий кінець.
