Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (книги регистрация онлайн .txt) 📗
– Молюсь Богу, щоб це була не вона! – зітхнувши, пробурмотіла матуся й пішла собі, а я впав на ліжко, лютий на неї за те, що вона позбавила мене останньої втіхи.
Ще ніколи я не переживав такої довгої безсонної ночі. Проте над ранок сум’яття моїх думок почало переростати у якісь гарячкові марення, і врешті я заснув. Та гірким було моє пробудження – я розплющив очі й утямив, що життя порожнє чи навіть гірше, ніж порожнє, бо переповнене мукою і стражданнями, я згадав, що мене ввели в оману, позбавили надії, моє кохання розтоптали, а моя подруга виявилася не янголом, а справжнісіньким дияволом. Краще б я й не засинав!
Був похмурий ранок, у вікно барабанив дощ. Попри кепську погоду я одягнувся і вийшов із дому – не для того, щоб заглянути на ферму, а щоб трохи остудити голову і на сніданок прийти з незворушним обличчям. Якщо я намокну, то це буде причиною, що пояснюватиме відсутність апетиту, якщо застуджуся, то цим можна буде пояснити похмурий настрій і пригніченість, які ще довго будуть відбиватися у мене на обличчі.
Розділ XIII
– Мій любий Гілберте, мені хочеться, щоб ти був люб’язнішим, – сказала за кілька днів моя матуся. – Ти кажеш, що з тобою все гаразд і не сталося нічого, що могло б засмутити тебе, і все ж я ніколи не бачила людини, яка б змінилася так, як ти за ці останні кілька днів. У тебе ні для кого немає доброго слова – ні для друзів, ані для незнайомців, ні для рівних, ні для нижчих від тебе. Мені хотілося б, аби ти трохи стримував це.
– Стримував? Що?
– Ну, свій дивний настрій. Ти не уявляєш, як це тебе псує. Я впевнена, що кращої вдачі, ніж та, що у тебе від природи, не існує, якби ти тільки чесно поводився: тож тут у тебе немає ніяких виправдань.
Поки вона висловлювала свій протест, я узяв книгу і, поклавши її перед собою, вдав, ніби читаю, – і виправдати себе я не міг, і помилки свої не хотів визнавати, та й узагалі нічого не хотілося мені казати. Проте матуся почала умовляти мене, а тоді погладила по голові; я вже почав був ставати слухняним хлопчиком, аж усе зіпсував мій брат. Він вигукнув:
– Не торкайтеся його, мамо! Він вкусить! Це справжній тигр у людській подобі. Я вже махнув на нього рукою – фактично, зрікся його та й годі. Днями він мало не проламав мені черепа, бо, щоб розважити його, я наспівував гарненьку мирну любовну пісеньку.
– О Гілберте! як ти міг? – вигукнула мати.
– Я звелів тобі припинити ґвалт, ти ж знаєш, Фергусе, – сказав я.
– Так, але коли я запевнив тебе, що мені зовсім не важко співати і перейшов до наступної строфи, гадаючи, що вона, можливо, сподобається тобі більше, ти ухопив мене за плече і так ударив об стіну, що я гадав, ніби одкусив собі язика, а довкруж усе заляпане моїм мозком; і коли я приклав руку до голови і побачив, що череп цілий, то подумав, що це просто диво. Ох, бідолахо ти! – зітхнувши, додав він. – Твоє серце розбите, а голова…
– Ану замовкни! – вигукнув я з такою люттю, що моя мати, перелякавшись за Фергуса, вхопила мене за руку і почала благати, щоб я не чіпав його, а він тим часом неквапливо вийшов із кімнати, тримаючи руки в кишенях та зухвало наспівуючи: «Чи ж винен я, що жінка та гарненька».
– Та не буду бруднити я об нього руки! – сказав я матері. – Просто не хочу мати з ним ніяких справ.
І раптом пригадав, що у мене була справа до Роберта Вілсона з приводу придбання одного поля, що межувало з моєю фермою – справа, яку я відкладав з дня на день, бо мене цікавило інше, та ще й не хотів зустрічатися з Джейн Вілсон та її матір’ю, бо хоч зараз і вірив їхнім пліткам про місіс Грем, та любити їх від того не став; не хотілося мені бачити й Елізу Мілворд. Проте сьогодні я вирішив зайнятися своїм ділом. Хоча я й не знаходив у цьому ніякої втіхи, та все ж таки воно не таке нудне, як неробство, – принаймні більш прибуткове. Хоч життя не обіцяло ніякої втіхи у моєму ремеслі, та не було нічого привабливого і поза його межами, тож надалі я впряжусь і гаруватиму, мов коняка, – працюватиму принаймні, а не лежатиму, мов колода, нарікаючи на свою долю.
Прийнявши таке рішення, із якоюсь похмурою покорою, якщо можна вжити такий термін, я попрямував до ферми Райкот, майже не сподіваючись застати о цій порі її власника, та гадаючи, що дізнаюся, де його можна знайти.
Він таки був відсутній, але його чекали з хвилини на хвилину, тож мене запросили до вітальні. Пані Вілсон поралася на кухні, але у вітальні – я жахнувся, увійшовши туди, – сиділи міс Вілсон і Еліза Мілворд Я вирішив бути холодним і ввічливим. Еліза, здавалося, теж прийняла таке рішення. Одколи минула та вечірка, ми більше не бачилися, та на її обличчі не видно було урази на мене – вона була спокійна і чемна. В її вигляді та манерах була навіть легкість і бадьорість, але в очах читалася лють, яка свідчила, що мені немає прощення, бо хоч вона й не сподівалася завоювати мене, та страшенно ненавиділа свою суперницю. Міс Вілсон була дуже привітна і ввічлива, й хоча я сам не був охочий до балачок, ці дві панни торохтіли, мов сороки. Еліза скористалася першою ж зручною паузою, аби запитати, чи я, бува, не бачив останнім часом місіс Грем, – поспиталася вона мовби поміж іншим, та скоса зиркнула на мене при цьому, вдаючи, ніби пускає мені бісики, бо насправді той погляд аж кипів од люті.
– Останнім часом не бачив, – відповів я недбало і відчув, як зашарівся, хоч щомога намагався бути незворушним.
– Як, ви вже стомилися від неї? А я гадала, що таке шляхетне створіння здатне було прихилити вас до себе хоча б на один рік!
– Я волів би не говорити про неї.
– Ах! Тоді ви нарешті переконались у своїй помилці – ви зрештою виявили, що ваше божество не таке вже незаплямоване…
– Я не хочу, щоб ви про неї говорили, міс Елізо.
– О, прошу вибачення! Бачу, стріли Купідона були надто гострими для вас: рани ще не загоїлися і спливають кров’ю на саму тільки згадки про кохану.
– Напевне, – втрутилася міс Вілсон, – містер Маркгам відчуває, що те ім’я не гідне згадки в присутності порядних жінок. Мене дивує, Елізо, що тобі спало на думку завести бесіду про цю нещасну особу – ти мала б знати, що розмова про неї буде прикра для будь-кого з нас.
Хіба можна було таке терпіти? Я підвівся і хотів був надіти капелюха та й піти собі звідціля, але подумав – і вчасно, до речі, – що цей безглуздий вчинок лише дасть їм привід покепкувати з мене, а причиною буде та, яку я вже визнав негідною своєї любові, хоча кохання ще не погасло у моєму серці й я не міг чути, як її ім’я ганьблять ці панни, – тож я просто підійшов до вікна і, глянувши надвір, сказав міс Вілсон, що її брата не видно, а потім додав, що часу геть немає і, може, краще буде заглянути завтра.
– О ні, – сказала вона, – якщо ви почекаєте хвилину, він обов’язково прийде; бо у нього справа в Л. (це було наше місто-ярмарок), і йому треба буде трохи підобідати перед поїздкою.
Тож я лишився, і містер Вілсон незабаром прийшов. Хоч і мало турбувало мене те поле, та я змусив себе зосередитися на цій оборудці, й ми швидко уклали угоду. Потім він пішов підобідати, а я з полегшенням покинув той дім і подався наглядати за жнивами.
Перетнувши лан, де жали пшеницю, я піднявся на пагорб, де було ще одне поле, – мені хотілося глянути, чи достигло вже збіжжя. Проте туди я не дійшов, бо побачив, як з пагорба спускаються пані Грем та її син. Вони побачили мене, і Артур вже побіг назустріч, та я обернувся і рішуче попрямував геть, бо вирішив ніколи не зустрічатися з його матір’ю; Артур гукав: «Зачекайте хвильку», та я знай крокував собі й не оглядався, аж він замовк або ж його погукала пані Грем. Принаймні коли за п’ять хвилин я озирнувся, то їх обох і близько вже не було.
Цей випадок страшенно схвилював і занепокоїв мене – напевне, стріли Купідона виявилися не лише гострими для мене, а ще й визубленими, тож так застряли у серці, що я не міг їх вирвати. Хоч як там було, а того дня почувавсь я геть пригніченим.
Розділ XIV
Наступного ранку я пригадав, що теж маю справу в Л., тож осідлав коня і відразу після сніданку вирушив у дорогу. Днина була похмура, сіялася мряка, та це не мало значення: все воно відповідало моєму настрою. Їхати я мав самотою, бо того дня ярмарку не було, а людей на тім шляху завжди траплялося мало.
