На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Галушківський сидів як невинний.
- А свідкам же хто звелів так казати?
Галушківський стиснув плечима.
- Свідчили як хотіли.
Спокійні відмови Галушківського, його невинний вигляд укупі з словами, що з їх було виразно видко, як він одурив суд, поставивши брехливих свідків,- усе це обурювало Гордія і йому так і хотілося зараз же крикнути:
- Геть відціль!
Але він здержавсь і тільки спитавсь:
- У якому становищу тепер діло?
- Окономія має вже сполнительний лист од суда і може повсякчас оддати його судебному приставу, щоб той зіськав.
- Давно?
- Місяців скільки...
Видима була річ, що Галушківський придержував того "листа" доти, поки довідається, яка людина його новий хазяїн.
- Ось що,- сказав суворо Гордій,- я бажаю се діло цілком зупинити. Всі документи до його зараз вийміть з конторських паперів і віддайте мені. А на луці тепер хто хазяйнує?
- Поки - мужики.
- Хай і хазяйнують! Давайте папери!
Галушківський ані оком не змигнув і так, мовби все це було йому байдуже, пішов, витяг папери і подав їх Гордієві. Гордій побіжно глянув на їх, щоб упевнитися, що се те, чого йому треба, і положив коло себе.
- Ну, тепер давайте доглядати ті рахунки, що ми їх вчора не догляділи.
Почали проглядати. Як і завсігди у Галушківського, рахунки були цілком непомильні,- причепитися в їх не було до чого, - принаймні Гордій не знав, до чого. Але що були шахрайські, то се була річ певна, бо тисяча десятин чорноземлі, що нею заправляв Галушківський, давала досі дві з половиною тисячі рублів щороку. Гордій се розумів, але він ще не стільки знав господарство, щоб помітити, де і скільки Галушківський зменшує прибуток та побільшує трати. Сьогодні, як і перш, він лічив, рівняв рахунок до рахунку, але не до чого не міг долічитися. Галушківський і навзнаки не давав, що помічає Гордієві заходи. Так посиділи вони до обід. Зоставалося ще кільки рахунків. Гордієві не хотілося їх кидати, і він сказав Галушківському.
- Ідіть обідайте, а я додивлюсь це сам. Шахов не замикайте, - може, що треба буде.
Галушківський мовчки вклонився і пішов укупі з контор. ником обідати. Гордій зоставсь над рахунками сам, поспішаючись, щоб не дуже загаяти обід. Але не додивився він ще й половини першого рахунку, як двері трошки відхилилися і крізь їх у хату вистромилась невеличка голова на тонкій шиї з прилизаним, присмальцьованим волоссям та з гострою борідкою. Це був економічний прикажчик, на прізвище Олійниченко.
- Що вам? - спитався Гордій, підводячи голову від паперів.
- Я до вашої милості, Гордію Васильовичу, - промовив Олійниченко і вступив у хату.
- Чого?
Олійниченко не відразу відмовив. Спершу він причинив добре за собою двері, далі озирнувсь по всіх кутках, чи нема де кого, а тоді вже підійшов ближче до столу і, зовсім схилившись до Гордія, стиха промовив:
- Зволите що провіряти?
- Еге ж. А що?
- Я, бачите, про те... Я, бачите, свої щоти маю...
- Як то - свої?
Олійниченко ще раз по хаті озирнувсь, а тоді сказав.
- Так... Управитель своє про робочих, а я своє. Він собі записує, скільки щодня робочих брато, а я всю зиму й весну - собі. Він собі - почому поденні, а я - собі...
- Покажіть.
Олійниченко поліз у пазуху, витяг з-під чумарки сувієй якихсь паперів і подав Гордієві. Вони пахли "махрою" і були добре висмальцьовані. Гордій розгорнув їх і почав переглядати. Це були досить порядні щоденні записи робочих, зовсім такі, як і в Галушківського. Гордій витяг з шафи управителя записи і прирівняв їх до цих. Різнація була чимала. Галушківський записував поденних мало не вдвоє, та й ціну їм становив більшу від тієї, що в Олійниченка. Гордій бачив, що коли рахунки не брехали і коли Галушківський з усім так поводився, як з цим, то половину того, що давала економія, він клав до власної кишені.
- А ви не помилялися? - спитався Гордій у Олійниченка.
- Боже мій! Чого б я помилявся?! - аж підскочив той.- Та ви тільки, Гордію Васильовичу, розпитайтесь у конторщика, - тільки на самоті,- так він вам і не таке ще скаже.
- Рахунки ці хай будуть у мене,- сказав Гордій Олійниченкові.- Але коли виявиться, що ваша неправда, то я вас не зоставлю більше в економії.
- Я за правду не боюсь! Мені не страшно! Ви тільки в конторщика розпитайтесь, Гордію Васильовичу! Він вам усе скаже - задріботів Олійниченко.- Та хіба саме це? Та, боже мій! Якби ви тільки знали, як він людей мучить. Він б'є їх нагаєм так, що кров виступає. Гордія мов що штрикнуло.
- Ви правду кажете?
- Та, боже мій! Та спитайтесь, Гордію Васильовичу, кого хочете! Та нема з тих, що в економії жили, чоловіка не битого. А позаторік хіба він не побив у полі чоловіка так, що той трохи не вмер: три тижні лежав хворий.
- Та чому ж він не жалівся?
- Еге, жалівся! Він бив його на самоті.
Олійниченко дедалі все насмілювався і розповідав такі управителеві вчинки, що коли всьому тому була правда, то Гордій не міг і дня держати Галушківського.
- Добре! Якщо цьому правда, то дякую вам, Олійниченку! - сказав Гордій і пустив прикажчика.
Другого дня Галушківський поїхав на поле, а Гордій зоставсь з конторником сам. Він без передмов сказав:
- Ці рахунки писано, щоб мені показувати, а де справжні рахунки, де написано, що справді трачено в економії?
Конторник не здивувався, бо запевне був у одній спілці з Олійниченком. Він сказав:
- Рахунки справжні є, але в управителя і він їх нікому не дає.
- Чому же ви мені цього не сказали? - спитавсь Гордій.
- Простіть, Гордію Васильовичу! - вклонився конторщик. - Ми люди під чужою волею. Ви сами знаєте - у мене сім'ї зо мною дев'ять душ, та все малеча. Хоча воно й правда була б, якби я вам сказав усе, та тільки буває, що й правду брехнею зроблять. Управитель велику силу мав за покійного Никодима Петровича... А що як мені не поймуть віри, його сила переважить,- де я тоді з своєю дрібнотою подінуся? Хоч з мосту та в воду!.. А тепер, як ви мене, Гордію Васильовичу, питатесь,- то мені не страшно вам і всю правду сказати.
- Кажіть усе, що знаєте! - звелів Гордій.
Конторник почав казати. Розказував здебільшого те ж таки, що й Олійниченко, але займав діло більш з боку рахункового. Витяг купу й своїх записів та іншого і показав Гордієві. Тут були і власною рукою Галушківського писані речі - такі що він, мабуть, забув про їх та й кинув, або конторник їх украв у його. Вони виразно свідчили, що Галушківський крав. Гордій спитавсь, як поводиться управитель з людьми. Конторник сказав те, що й Олійниченко.
Од конторника Гордій удавсь просто до наймитів та до інших, до яких міг, людей, що мали діло з економією. Всі наймити жалілися, що Галушківський б'ється та погано годує. Гордій звелів ключникові показати йому той харч, що видавано робітникам. Він був гнилий, сало часом з черв'яками. А в рахунках усе було записано за таку ціну, що за неї можна було мати все те найкраще.
Того ж дня Гордій звелів Галушківському здавати економію, а через тиждень його вже не було в Радівці.
Шукати управителя було тепер ніколи. Гордій зважився господарювати сам. Польове господарство добре знав Олійниченко. Гордій завів новий рахунковий лад у конторі, а сам увесь укинувсь у господарювання - то їздячи зранку й до вечора полями, то читаючи господарські книжки. На це в його йшов увесь час, і він мало про що інше міг думати, а вночі засипав як мертвий. Та був і радий цьому, бо так було спокійніше...
Тим часом і Демид мав клопоту не трохи. Школа, звісно, з весни замикалася, але з господарством було роботи багато. Демид се літо ще щиріше працював, почуваючи, що в праці знаходить спокій од багатьох турбот душевних. З Гордієм та з Ганною він бачився не часто, але Андрій мало не щонеділі приходив до його. Прийшовши одного разу, він усе чогось м'явся, видимо, бажаючи щось сказати, та не насмілюючись Нарешті сказав, що має про щось попрохати Демида, і після довгих передмов признавсь, що думає тут, у Костівці, сватати "одну дівчину", тільки не на цю, а аж на ту осінь.
