Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

Ще бiльший сум об­няв Пет­ра. За ос­тан­нiй тиж­день вiн пе­ре­му­чив­ся так, що й пiз­на­ти йо­го не мож­на бу­ло. Ду­ма по ду­мi ми­на­ли в Пет­ро­вiй го­ло­вi, все чор­нi, неп­ри­вiт­нi ду­ми. Раз, се­ред но­чi, у йо­го про­май­ну­ло в го­ло­вi: приз­на­ти­ся? В ост­рог замк­нуть… Там з зло­дi­ями, з роз­бiй­ни­ка­ми… А хi­ба вiн сам не зло­дiй? Ну й не­хай у пу­та за­ку­ють, по­ве­дуть… А син? А Гор­пи­на? Що то­дi з си­ном бу­де?

- Що! А те­пер хi­ба кра­ще? Те­пер ме­нi жiн­ка - не жiн­ка, на­че й ди­ти­на - не моя ди­ти­на… Гiр­ше не бу­де, та хоч Гор­пи­нi мо­же по­лег­шає, як ме­не не ба­чи­ти­ме.

I що бiльше вiн ду­мав про це, то все дуж­че хо­тi­ло­ся йо­му все роз­ка­за­ти, крик­ну­ти: "Це я!…"

I в йо­го обер­том iш­ла го­ло­ва. Вiн хо­див зов­сiм як не­са­мо­ви­тий, i йо­го по­за­па­да­лi очi iно­дi так страш­но бли­ща­ли, що Гор­пи­на ча­сом ля­ка­лась йо­го.

I ось нас­тав час, на­ва­жив­ся вiн. Це бу­ло в не­дi­лю. Строк у па­на вiн уже ви­був i жив до­ма. Вiн ус­тав ра­но i мовч­ки по­чав справ­ля­ти­ся бi­ля ха­зяй­ст­ва.

- Хiба все ска­за­ти їй? - ду­мав вiн. - Нi, якось страш­но. Не­хай до­вi­дається са­ма, як уже зроб­ле­но бу­де.

I вiн веш­тав­ся на дво­рi, не'ввi­хо­див у ха­ту, бо йо­му тяж­ко бу­ло ба­чи­ти жiн­ку. Так-сяк пе­ре­був­ся до обiд. По обi­дi одягсь, гля­нув на Гор­пи­ну i зно­ву по­ду­мав: "Ска­за­ти?…" Во­на мовч­ки по­ра­лась бi­ля пе­чi i не ди­ви­лась на йо­го. Вiн од­вер­нувсь, пе­рех­рес­тивсь i пi­шов з ха­ти.

Горпину зди­ву­вав Пет­ро тим, що йду­чи по­мо­ливсь. Але во­на не зу­пи­ни­ла йо­го: їй тяж­ко бу­ло з ним роз­мов­ля­ти. Во­на й те­пер лю­би­ла йо­го, i тим-то ще тяж­че їй на сер­цi бу­ло то­дi, як во­на при­га­ду­ва­ла, що її чо­ло­вiк - зло­дiй.

Петро ти­хо йшов до во­лос­тi. Йо­го пе­рест­рi­ва­ли лю­ди, а вiн i не ба­чив їх,- так опа­ну­ва­ли йо­го дум­ки. А про­те вiн був якось надз­ви­чай­но спо­кiй­ний. Са­ме так, як то­дi, ко­ли вiн iшов крас­ти, са­ме так i те­пер який­сь див­ний спо­кiй об­няв йо­го.

Але ж як по­ба­чив ко­ло во­лос­тi гро­ма­ду, сер­це за­ко­ло­ти­ло­ся йо­му в гру­дях. Як вiн ска­же пе­ред гро­ма­дою? Хi­ба пi­дож­да­ти, по­ки ро­зiй­дуться, та ска­за­ти са­мо­му ста­рос­тi?

Тим ча­сом вiн наб­ли­жав­ся до гро­ма­ди. Вiн i сам не пам'ятав, як про­тов­пив­ся про­мiж лю­дей аж до рун­ду­ка. На рун­ду­цi сто­яв пи­сар, щось чи­тав. Пет­ро став жда­ти. Пи­са­рiв го­лос вiд­би­вавсь у ву­хах, але ж слiв зро­зу­мi­ти вiн не мiг. Та вiн i не сил­ку­вав­ся прис­лу­ха­тись до їх. Го­ло­ва йо­му па­ла­ла.

Що це? Гро­ма­да заг­вал­ту­ва­ла - це пи­сар до­чи­тав. Уже час.

Вiн зняв шап­ку й по­чав:

- Люди доб­рi!…

Громада тро­хи вщух­ла.

- Петро щось ка­же, слу­хай­те!

- Та чо­го там йо­му тре­ба?

- Та слу­хай­те вже, що чо­ло­вiк ка­же!

Петровi пе­ре­хо­пи­ло дух, вiн лед­ве ди­хав.

- Люди доб­рi! Прос­тiть ме­не, бо я зло­дiй! Я вкрав з га­ма­зеї…

I те про­мо­вив­ши, вiн упав до нiг гро­ма­ди.

Громада лед­ве зро­зу­мi­ла, за вi­що Пет­ро зве се­бе зло­дiєм, бо нi­ко­му й на дум­ку не впа­ло, що з га­ма­зеї вкра­де­но. Пи­сар зве­лiв був ареш­ту­ва­ти Пет­ра, та гро­ма­да не да­ла:

- Це на­ше доб­ро, наш i суд, - гу­ка­ли лю­ди. Але гро­ма­да нi­чо­го не зро­би­ла Пет­ро­вi. Вiн наб­рав три пов­них мiш­ки хлi­ба й од­вiз у га­ма­зеї. I не­мов уд­ру­ге на свiт на­ро­див­ся то­дi. Гро­ма­да не ро­зу­мом, а якось сер­цем по­чу­ла, як Пет­ро мiг дiй­ти до та­ко­го дi­ла, i нiх­то бiльше не зга­ду­вав про йо­го.

Сам Пет­ро пот­ро­ху зас­по­коївся. I Гор­пи­на знов ста­ла йо­го Гор­пи­ною, та­кою, як i пер­ше бу­ла… I ста­ли во­ни зно­ву жи­ти, як жи­ли…

1884 р.

КНЯЗЬ ІГОР

Давно се діялось, років 700 то­му. В усій землі нашій тоді не такі по­ряд­ки бу­ли. Мен­ше лю­дей бу­ло, мен­ше сіл і го­родів. Та хоч і не ба­га­то го­родів бу­ло, але ж усі се­ла й землі до сих го­родів тяг­ли. І до яко­го го­ро­да на­ле­жа­ли ті землі й се­ла, той го­род ни­ми во­ло­дав і по­ря­док там да­вав. У го­роді бо зби­ра­ли­ся земські лю­де і ра­ду ра­ди­ли про всякі свої гро­мадські спра­ви. А суд вер­ши­ти, зем­лю бо­ро­ни­ти й ору­ду­ва­ти нею му­сив князь, хо­ча іноді, у важ­ли­вих спра­вах, ра­див­ся він з вічем (з ра­дою) і з своїм військом. А над усіма кня­зя­ми най­стар­ший був ве­ли­кий князь Київський. Та­кий був зви­чай і лад; та тільки ж самі князі не ду­же сей лад і зви­чай ша­ну­ва­ли. Хоч і ро­дичі во­ни проміж се­бе бу­ли, та зазд­ри­ли один од­но­му, один у од­но­го землі одніма­ли і вби­ва­ли один од­но­го; а то в чужій землі, щоб помс­ти­тись над кня­зем, йо­го лю­дей, ні в чо­му не­по­вин­них, ру­ба­ли і сікли, се­ла й го­ро­ди їх па­ли­ли й плюнд­ру­ва­ли. Бу­ва­ли іноді й між ни­ми такі князі, що про до­лю рідно­го краю дба­ли, як ось би Во­ло­ди­мир Мо­но­мах. Та та­ких бу­ло ма­ло, а то най­більше князі тільки й зна­ли, що поміж се­бе гриз­лись. А щоб од­нос­тай­но ста­ти про­ти во­ро­га за всю зем­лю - то­го у них не бу­ло. А во­рогів у той час, про який ми опо­відаємо, бу­ло не тро­хи. Най­лютішим во­ро­гом бу­ли дикі по­ловці. Здо­бич­ницький на­род. Жив він по сте­пах ши­ро­ких у шат­рах і на од­но­му місці не сидів, а то ту­ди, то сю­ди пе­ре­хо­див, - то ко­ням кра­щої паші ви­шу­ку­ючи, то роз­би­шацькі нас­ко­ки на на­шу зем­лю роб­ля­чи. А чи­ни­ли во­ни нам біди не пот­ро­ху і час­то, набіга­ючи, край наш па­ли­ли й плюнд­ру­ва­ли і на­ших лю­дей до се­бе у бран, у не­во­лю за­би­ра­ли. Да­ва­ли їм одсіч наші князі, та тільки рідко умісно йшли на во­ро­га, а більше все по­одинці і че­рез те й ги­ну­ли час­то, а як умісним боєм ішли, то би­ли по­ловців тяж­ко. От­же в той час, про який на­ша оповідь бу­де, най­більше по­ловців ве­ли­кий князь Київський Свя­тос­лав не ми­лу­вав і не раз їх, і не два як вівці роз­го­нив. От і те­пер (р. 1184) зби­рається на по­ловців. Всі князі з ним укупі на невірних б'ють, тільки мо­ло­до­го кня­зя Нов­го­родсіверсько­го, Іго­ря Свя­тос­ла­во­ви­ча, там не­має. Пос­лав був і по нього ста­рий Свя­тос­лав, до умісно­го бою за рідну зем­лю з по­лов­ця­ми зак­ли­ка­ючи. Ско­ро ду­же вис­ту­пив у похід князь Свя­тос­лав, а тут ще й од­ли­га нас­тиг­ла - не­ма хо­ду за од­ли­гою та за гус­ти­ми ту­ма­на­ми сте­по­ви­ми. Зос­тавсь князь Ігор до­ма. А як до­чув­ся, що Свя­тос­лав по­бив по­ловців, усі їх шат­ра заб­рав і ба­га­то ко­ней і бранців привів, опа­ну­ва­ло і йо­го зав­зят­тя: - Що ж, - ка­же, - не князі ми, чи що? - Ходімо й ми здо­бу­де­мо собі чес­ти й сла­ви і по­ка­же­мо во­ро­гам, як на­шу рідну зем­лю зай­ма­ти. Ото ж і звелів він мо­ло­до­му си­нові своєму, Во­ло­ди­ми­рові, вес­ти до нього військо з Пу­тив­ля; звелів племінни­кові своєму поспіша­ти­ся з Рильська: вип­ро­хав собі на по­міч загін чернігівсько­го війська. А зро­бив­ши се, звістку шле до сво­го бра­та мен­шо­го, кня­зя Труб­чевсько­го Все­во­ло­да. Мо­ло­дий сей князь був, а ли­цар най­сла­ветніший: ку­ди ки­не своїм ор­ли­ним оком, де мах­не своєю ду­жою ру­кою, там во­рог тру­пом по­ле всти­лає або тікає, не ози­ра­ючись. Тяж­ко ду­жий і в бою хо­роб­рий був князь Все­во­лод, то й проз­ва­но йо­го за се Буй­ним Ту­ром. Шле йо­му Ігор та­ке сло­во: - Бра­те мій лю­бий! Годі вже нам до­ма сидіти. Чи не час нам по­ловців по­шар­па­ти, щоб во­ни на­шої землі не плюнд­ру­ва­ли? А зби­рай бо, бра­те, свої вірні во­яки та ру­шай­мо вкупі на во­ро­га! Не за­ба­рив­ся з відповіддю Буй-Тур Все­во­лод: оповіщає він лю­бо­го бра­та Іго­ря і шле йо­му та­ке сло­во: - Бра­те мій лю­бий, ко­ха­ний мій бра­те! Один ти в ме­не брат єди­ний - обид­ва ми однієї кро­ви, обид­ва Свя­тос­ла­во­вичі. То сідлай, бра­те Іго­рю, свої коні во­ро­ниї, а мої вже сід­лані го­тові біля Курсько­го сто­ять. І не пер­ва­ки ж мої ку­ря­не у во­яцьких спра­вах: під сур­ма­ми їх по­ви­ва­но, під шо­ло­ма­ми лелієно, од спи­са кінцем їх го­до­ва­но. І зна­ють во­ни всі до­ро­ги сте­повії, усі яри й бал­ки гли­бокії. Ту­го лу­ки свої во­ни по­на­тя­га­ли, шаблі по­гост­ри­ли. Са­ми ж во­ни, мов сіриї вов­ки, гу­ля­ють по­лем, собі чес­ти шу­ка­ючи, а кня­зеві сла­ви здо­бу­ва­ючи! Не за­ба­рив­ся й Ігор. Зібра­лись до нього і син йо­го, князь Пу­тивльський, Во­ло­ди­мир; і племінник Свя­тос­лав Оле­го­вич, князь Рильський, з своїм військом. При­й­шов і загін війська з Черніго­ва. Сам князь Ігор військо зібрав у своєму го­роді Нов­го­ро­дові-Сіверсько­му. Дру­жи­ну свою Ярос­лав­ну по­ки­нув він у Пу­тивлі, а сам в зо­ло­те стре­ме­но всту­пив, і ру­ши­ли всі у похід сте­пом. Їдуть. От уже й ма­лий Дінець блис­нув бист­рою хви­лею. Гля­нув Ігор на яс­не сон­це і ба­чить: вкри­ло­ся сон­це мов завісою чор­ною, тем­ря­ва впа­ла на ши­ро­кий степ, на хо­роб­ре військо. Іржуть коні й диб­ки ста­ють, во­ли ре­вуть у військо­во­му та­борі; навіть пта­хи, й ті бо­яз­ко сно­ви­га­ють по­над сте­пом. Хрес­титься пе­ре­ля­ка­не військо. І пи­тається Ігор у сво­го війська: - А що во­но, брат­тя, та­ке?