Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (полные книги txt) 📗
Денис зiрвався на рiвнi ноги - i враз розвiявся ввесь той страх. Тiльки вiтер тихо шелестiв листом, колишучи вiти. Денис зiтхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, i знову сiв перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшнi.
А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбiйники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тодi тут не такий лiс був,- це вже його вирубано тепер. Був такий лiс, що й не долiзе нiхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме бiля цього дуба, й жили, тi розбiйники. То вдень у яру сидять, а вночi на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так i вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панiєю… вночi… I саме проз цей яр проїздили. А розбiйники й вискочили на їх. Пана ж убили, а панi отаман розбишацький, Чорний на прiзвище, собi взяв. Уже вона прохала-благала, щоб вiн її не брав, казала, що й викуп за себе пришле… Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при мiсячному сяєвi та й повiв її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далi й затихла. Як приведено її в яр, то була ще нiч, i отаман узяв її до себе в шатро. А розбiйники спати полягали, смiючися та заздрячи отамановi. Попрокидалися вдень - не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежить i кинджал стримить йому в грудях, а в другому кутку панi вдродлива мертва: сама себе зарiзала, отамана заколовши. Поховали розбiйники обох тут у яру, а собi вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як нiч, так i ходить мертва панi, ходить, i плаче, й проклинає за свою недолю розбiйникiв. I такий страх їх узяв, що вони покинули цей яр та й подалися кудись далеко. А панi, кажуть, щороку тiєї саме ночi, як зарiзалась, виходить з ями та й iде байраком. Тихо-тихо йде, вся в чорному, ледве чути її…
I йшло тихо, ледве чути. Але Денис це почув. Дух йому забило, полiзло догори волосся. Тупотить… Здалека ще чуть, як щось тупотить… Ось ближче… Ось уже й на прогайльовинi…
Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозумiти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває… Ось одно… двоє… Та це чоловiк з парою коней!..
Денисовi знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то вiн довiдається?
Пiдвiв чоловiк до дуба конi й почав мацати - до якої гiлки б краще прив'язати. Прив'язав одного, тодi Другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далi робити, i пiшов стежкою в той бiк, де був Денис, трохи навкоси вiд нього.
Втече! От зараз пiде, покриється, i Денис нiчого не знатиме, даремнi будуть усi заходи, знову нiчого вiн не довiдається про те, хто його ворог. I враз мов iмпетом що кинуло Дениса назустрiч невiдомому чоловiковi. Вискочив i став перед ним, лiвою рукою вхопив його за горло, а правою, держачи кийок посерединi, розмахнув i вдарив з усiєї сили в бiк. Чоловiк упав, i Денис опинився на ньому.
Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловiк. Вiдразу вивернувся з-пiд його, збив його пiд себе i пригнiтив колiном.
- _ А! Ти мене будеш бити! - захрипiв знайомий Денисовi голос.
- Роман! - скрикнув Денис.
I змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землi, пiд колiном, а той, нахилившися над їм, з рукою на горлi. Дивилися серед темряви хмарної ночi, силкуючися пiзнати знайомi риси.
I враз пiзнали…
Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тiльки на мить. Як звiр дикий, одним скоком, Роман зник у темрявi.
Денис пiдвiвся хитаючись. Груди в нього болiли вiд Романового колiна. А, проклятий! Як пригнiтив! Здоровий, як бугай!..
Денис увесь трусився - з напруження, зо злостi. Тепер вiн знає, хто конi бере. То догадурався, а тепер i побачив. А, злодiю, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!..
Денис повiдв'язував конi й повiв їх з яру…
Була ще нiч, як вiн уїхав у двiр до кума Терешка й постукав до його в темне вiконце:
- А вийди лиш, куме, сюди! Пiзнавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис i держав пару коней.
- А що це?
- Твої конi.
- Ой! Та ну?
- Дивись!
Тонконоженко кинувсь до коней i хазяйським оком зараз же пiзнав їх, хоч i в темрявi.
- Та як же то? Нiчого не розберу.
- Замкни конi в повiтку, та ходiм у хату, то розкажу.
Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, i радiв поверненим коням, i трохи боявся: а що, як це знахаря розгнiває?.. А як Денис сказав, що вiн хоче направити врядника на Романа, то вiн i зовсiм перелякався:
- Ой куме, не роби цього! Хiба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та 'дже всi люди кажуть, що його не можна займати, бо як схоче, то таке поробить чоловiковi, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає i на товар моровицю.
Денис почав сперечатися. Адже тут нема нiякої нечистої сили. Певне, знахар у спiлцi з коноводами. Дiло звичайне, людське.
Та кум нiяк того не слухав. Нехай там i людське дiло, та знахар має нелюдську силу.
Щоб не сперечатися бiльше, Денис замовк. Вiн заночував у кума, а вранцi вернувся додому.
Було свято. Домаха пiшла до церкви. Мати поралась бiля печi, батько й Зiнько були в хатi.
- От, тату, викохали синочка-коновода! - озвався Денис до батька.
Старий мов здригнувся:
- Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?
- Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! - злiсно вiдповiв Денис, роздягаючися i сердито кидаючи чумарку на пiл.
- Не лютуй, а краще до ладу розкажи! - звелiв батько.
Денис почав розказувати. Вiн i поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довiдатись. А от тепер уже довiдавсь… I вiн поряду оповiдав усю подiю.
А старий Сиваш слухав, похилившись кiнець столу, про свою ганьбу вiд рiдного сина та й не помiчав за великим смутком, що пекучi сльози котилися йому по обличчю, по бородi й падали великими ясними краплями на спрацьованi почорнiлi руки.
Дожився! Хiба вiн того сподiвався, того дожидав? На старiсть йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усiма людьми i його, i ввесь рiд iзганьбив!.. Нiколи цього не було, щоб iз-помiж Сивашiв злодiї були. А отже…
Мати стояла бiля печi, прихилившися в кутку до рогачiв, та й собi втирала сльози. Зiнько сидiв такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сiм'ю.
А Денис усе оповiдав, не помiчаючи того нiчого, розпалений своїм оповiданням, згадкою про вiдбуту боротьбу. Вiн доказав i змовк, i всi мовчали. Тiльки материне хлипання чути було серед тишi. А Денис, незважаючи на те, правив своє:
- Цього не можна так попустити. Це вiн i далi буде все село грабувати та й нас. Я пiду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.
- Денисе, чи ти розуму не згубив? - понуро спитав батько.
- Чого б я розум iзгубив?.. А що.ж я - подарую йому троє коней, чи як?
- Ех ти, безсоромний, безсоромний! - гiрко й докiрливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтiв од недавнiх слiз.- Дак ти пiдеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сивашi злодiї?
- Та це ви через те так кажете, що ви вже старi, вам байдуже про хазяйство, а нам iз Зiньком треба своє добро берегти.
- А ти, Денисе, на мене не здавайсь! - озвався поважно, з притиском Зiнько.- Менi честь милiша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не пiду виказувати, самого себе ганьбити.
- Хi! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а вiн. Ну, як собi знаєте, коли такi добрi та багатi! А я того не подарую, бо менi нi з чого дарувати. Я зараз до врядника! - I вiн почав удягатися.
Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса i вчепилася за його:
- Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!
- Одчепiться, мамо! - сердито гарикнув Денис i вирвав у матерi свою руку.
- Облиш його, стара! - озвався батько.- Слухай ти! - загомонiв вiн до Дениса, i голос його задзвенiв так гостро, що той ураз спинився.- Я того тобi не дозволяю i велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрi, а не ти! Пiдеш казати - прокле-ну i сьогоднi ж викидаю тебе з усiма твоїми манатками з хати, щоб ти менi її не ганьбив! I нiчого не дам.
