Циклон - Гончар Олександр Терентійович (серия книг .txt) 📗
- Здрастуйте, чи не пустите переночувати?
Не одразу вона випросталась. Довго й люто вишарпувала сокиру, що застряла у вербовій корчомаці. А коли випросталась, Шаміль побачив немолоде вже обличчя, набрякле від напруги й морозу, і брови, насуплені неприязно.
- До старости ночувати, в сільуправу! Старостиха там для вас подушок наготувала!
І забубоніла, що без дозволу сільуправи тепер нікого не велено пускати на ночівлю, що людей тих.на дорогах тепер як мурашви, ходять, старцюють, щоночі добиваються в хату із своїми блохами, а вона ж не сонце - всіх не обігріє. Раніш пускала, а зараз годі, дуже це їй треба, щоб за якихось волоцюг та тягали її в управу, обкидали погрозами… Слова жінчині так і хльоскали Шаміля по обличчю, вганяли в сором. Бо хіба ж не правду вона каже? Хіба ж не жебрак, не волоцюга? Мало в людей своїх нещасть, ще й ти їм хочеш підкинути. Вона все бубоніла, виказувала, але далі можна було й не слухати, він обернувся й мовчки рушіїв із двору.
Вона догнала його край городу, аж біля калини, сердито шарпнула за сіряк:
- Це, по-вашому, вже ми й по люди? Ніч заходить, де ж ви будете? Під заячим кущем почувати?
- Хоч би й під кущем.
- Вертайсіь!
Постояв і, ігівен образи, таки вернувся. Відчинивши сінешні двері, жінка штовхнула його через поріг до хати, навстріч палаючому в печі полум'ю.
- Соломи внесу в'язку, та й спіть собі, хати не перележите. Тут щоночі кубляться такі квартиранти, як ви!
Хата в тумані сутінків. Біля дверей на табуретці відро води стоїть, недавно, мабуть, внесене - у воді ще й крига плаває. Із-за комина, з печі кашлянуло по-старечому, запитало:
- То ти, Мотре?
- Ночувальника знов собі маєте, - кинула на піч. - Та ще такий обидчивий… Не на нас обиджайтесь!
- А я не на вас.
Вказавши на лавку, буркнула ночувальникові:
- Лаштуйтесь тут, - і вийшла з хати.
Шаміль розсупонився, скинув сіряк, повісив у кочергах; там і торбу прилаштував, сам сів на лаві. Надворі знову загупала сокира. Як був, Шаміль підхопився, вискочив у самій гімнастьорці, вирвав у жінки сокиру з рук… Незабаром жінка вже готові дрівця підбирала.
Повернувшись до хати, непроханий ночувальник тепер сіл на лаві упевненіше. На коминку заблимав каганчик. Із-за нього з'явилася закуйовджена борода. Чиясь старість вивідливо вдивлялась у Шаміля. Звідки та куди йдеш, чоловіче, та що чувати в світах? Чи правда, що їх під Сталінградом відрізано? І що наші фронт проломили, полки сибіряків на зарятунок ідуть? І чи не чув, що з'явилася нібито в зарічанських краях якась дівчина невидюща? Вже й поліція за нею ганяється, а впіймати ніяк не можуть, дарма що зовсім незряча, молоком у Німеччині ошпарена…
Люди виявились як люди. Дали повечеряти. Вранці дали ще й поснідати. Віддарунку не вимагали. Одначе овес їм тут свій залишив з торбою у віддяку, сказавши, що не хоче мати зайвого тягара.
- Ви ж заходьте, як будете повертатись, - почув навздогін, пускаючись нарозвидні в дорогу.
Але вдруге не довелось йому почувати. Коли повертався звідти, де був, ще в протилежнім кінці села стривожені жінки попередили:
- Не йдіть у село! Там обшуки сьогодні, всі хати трусять!
Звернув навмання в низини, і вже знову йому заходила ніч. Йшов по замерзлому озеру, пристоював в очеретах. Чомусь це завжди сумно - бачити заметене снігом озеро. Кущиться бляклий, поламаний вітром очерет. Але біля кожного кущика - ямка: то хоч і бляклий, а знизу він дихає… Ще далі повмерзалп в кригу настовбурчеиі лозняки. Може, десь тут влаштуватись? Зривалось на хуртовину, надвечір'я скрадало обрії. Але тут було затишно. Сліди, собачі чи вовчі, мережились по снігу, хтось саньми проїхав, видно, брав звідси хмиз, - зосталось після коня мерзле груддя кізяків, чорніли огарки загаслого вогнища. Далі йти чи вкублитись отам під кущем? І зненацька здригнувся від оклику:
- Ти хто?
Нагла, непередбачена ситуація! Мисливен.ь з рушницею, з зайцем зів'ялим, обвислим при боці, нечутно з'явивсь із-за верболозу.
“Шуцман!” - першою була думка. Бо хто ж іще зараз має право полювати? І рукав оперезаний смужкою, як для трауру… Холодними змруженими скалками з-під вушанки незнайомець розглядає Шаміля. Має, видно, око пристріляне, - такого не обдуриш. Наскрізь пронизує тебе, бачить крізь сіряк, що там у тебе за пазухою, що і в душі. Здається, без допиту вгадав уже, хто ти е, і куди ходив, і з чим повертаєшся. Мовби роздягає тебе до цурки, і вже все він крізь тебе розгледів: барак твій, і товаришів, і отих металургів із селища, з якими ти ніч сьогодні провів, дивлячись, як вони біля плити, мов алхіміки, при лампі карбідній роблять радіодеталі та виливають ложки з білого пожмаканого металу…
- В мене документ є…
- Не треба. Зайдем в комендатуру, там з'ясується…
В літах уже, і обличчя без люті, нічим ніби й не потворне. Натоптуватий, з пузцем. Може, навіть сім'янин, жінку й дітей, мабуть, має вдома… Ждуть, що батько зайця принесе! Заполював таки нещасного вуханя: зів'яло повис, обтягує боки мисливцеві. Видно, меткий стрілець. І почувається, що в такого не відпросишся, такий не відпустить.
- Чи, може, відпустите? Ми тут не бачились. Кожен своєю дорогою…
- Розминутись? О ні, чоловіче, розминутись нема деі світ став тісний…
І рушницю звично зпяв із плеча:
- Рушай, рушай!
Через надвечірнє озеро йдуть. До того горба, на якому, розкинувшись, бовваніє село.
Ідете. Мовчки. Двоє вас, зовсім не знайомих, ніколи не стрічаних у житті, і нема на світі мови, на якій ви могли б порозумітись. Є тільки те, іцо розділяє вас, що лягає між вами непереходимою прірвою. Не знаєш навіть, де ти. Незнайоме все, очужіле. Саван снігів. Леза криги. Світ тісний?
Для добра став тісний, а для зла просторий? Як приведе, одразу ж тебе обшукають. Навіть і мертвого роздягнуть, знайдуть на тобі те, чого не мусять знайти! Тікати? Від його пострілу не втечеш. Отак в цей вечір і згинеш? На цьому скутому кригою озері, серед вилинялих, жалюгідно розхристаних кущів осоки?
Але в тім-то й річ, що Шаміль не збирався вмирати! Він зараз людина, яка не має права вмерти. Ще зоддалік, не доходячи горба, помітив темне гніздо ополонки. Ледь-ледь затягло її кригою. Старанно обминув її і поволі став дертись на гору. Чув позад себе натужне дихання мисливця. Була мить роздуму, ніби передсмертного. І враз всією звірячою пругкістю кинувся вниз, ударом цілого тіла садонув того під ноги. И насів. Рукавицю загнав у рота. Поволік. І шубовснуло, і пе стало. Знову була ополонка. Темно лиснилась, колихалась без зашерхлої криги вода.
Не під одним кущем ночував цієї ночі Шаміль. Коли, скоцюрбленого, замітало й топило у сон, він не давав собі потонути: зібравши всю волю, через силу виборсувався з-під снігу й далі шугав у колючу розвихрену темряву. Голками сікло навстріч, і ковтав голки. Здавалось, зовсім уже замерзає, скоцеліє під кущем, не в змозі підвестись, а таки підводивсь. Щось дужче за втому і виснагу підводило його, спонукало, підштовхувало, і він далі тягнувся до ніби недосяжного вже барака, до неволі своєї. Беззбройний і беззаконний. І хай, може, хтось згодом колотиме тобі очі нещастям твоїм, може, який-небудь Віхола у своїй засмальцьованій анонімці колись дорікне тобі твоєю неволею, тим, що не вмер… Власна совість тобі оборона. Ти знаєш, в ім'я чого зараз долаєш ці божевільні, вихрясті, аж ніби кругойдучі сніги. А чому не вмер? Не має права вмерти, і все!
Краю не було цій ночі. Незвична млість розморювала всього, ноги стопудові не витягти. Почував, як тіло вогнем горить, як туманяться очі. Зрозумів: починається гарячка. Темрява сліпила, робила його невидющим, але й тоді дівчина, ота осліплена полонянка, пливла у снігах попереду, вела, виводила його з нічпих хуртовинних блукань.
Добравсь до барака пізно вночі. Напівпритомного, ледь живого, хлопці втягли його через порїг до барака. Разом з радіодеталями в пазусі, з котушками, з листівками про Сталінград. Мерщій роздягли, взялись відтирати на нарах, а він горів, стогнав, бився в маячні сорокаградусній… Не чув Шаміль, як котрийсь із хлопців, що стягав перед тим із нього гімнастьорку, чимось вражений, гукнув, стоячи серед барака:
