Габрієла - Амаду Жоржи (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

— Так, сеньйоре. Беруть тих, хто має фах: мулярів, малярів, столярів. В Ільєусі будують багато будинків...

— Отож там лише така робота?

— Не тільки, є робота і на складах какао, і в доках.

— Що стосується мене,— сказав другий сертанежо [44] середніх років,— то я наймуся трелювати ліс. Кажуть, там можна непогано заробити.

— Колись можна було, зараз трохи важче.

— Я чув, що людину, котра вміє влучно стріляти, в місті теж зустрічають гостинно...— сказав негр Фагундес, лагідно провівши рукою по прикладові рушниці.

— Колись так було.

— А зараз?

— Як вам сказати, попит, звичайно, є...

У Клементе не було ніякого фаху. Він завжди працював на полі; садити, орати, гнути спину на жнивах — більше він не вмів нічого. Він ішов з єдиним наміром влаштуватися на яку-небудь плантацію,— адже йому доводилося стільки чути про людей, що тікали, як і він, із випаленого спекою сертану напівмертвими від голоду, а потім розбагатіли в цих краях. Так розповідали в сертані. Слава про Ільєус летіла світом, сліпі, під акомпанемент гітар, оспівували його достатки, комівояжери переповідали, буцімто в цих багатих краях, заселених хоробрими людьми, можна швидко влаштуватися, бо немає в світі сільськогосподарської культури, що давала б такий зиск, як какао.

Безліч переселенців прибувало із сертану, рятуючись від посухи. Вони залишали випалену землю, де гинула худоба і горіло збіжжя; ішли, пробираючись стежками, прорубаними в нетрях у південному напрямку. Немало їх гинуло в дорозі, не витримавши жаху тієї подорожі, інші помирали в районі дощів, де на них чигали тиф, пропасниця, віспа. Ті, що залишалися, брели змучені, напівживі від утоми, але їхні серця вперто билися, чекаючи останнього дня подорожі. Ще одне, нехай неймовірне, зусилля — і вони досягнуть багатого міста, де так легко влаштуватися, вони прийдуть в край какао, де вулиці встелено грошима.

Клементе ніс на плечах чимало вантажу. Окрім своїх речей — гармошки і півмішка хліба,— він ніс вузлик Габрієли. Біженці йшли повільно, бо серед них були й літні люди, та й молоді вже ледве тягнули ноги, рухаючись з останніх сил. Декотрі йшли мов сомнамбули, тримаючись тільки завдяки примарливій надії.

Лише Габрієла, здавалося, не відчувала всіх злигоднів дороги, її ноги легко ступали стежкою, нерідко щойно прорубаною в нетрях величезним кривим ножем. Для неї немовби й не існувало каміння, переплутаних ліан. Курява доріг каатинги вкрила обличчя Габрієли таким товстим шаром, що риси його важко було вгадати, і кіс вже не можна було розчесати уламком гребеня — стільки було в них пилюки. Вона скидалася зараз на божевільну, що бреде дорогою в невідомість. Та Клементе знав, якою вона була насправді, він пам'ятав усе її тіло: і кінчики пальців, і шкіру на грудях. Коли їхні групи зустрілись на початку подорожі, обличчя Габрієли і її ноги ще не були вкриті курявою, а пишні, духм'яні коси були зав'язані тугим вузлом на потилиці. Але й тепер, незважаючи на бруд, що вкривав її, він уявляв її такою, якою побачив вперше,— струнка, усміхнена, вона стояла, прихилившись до дерева, і їла соковиту гуяву [45].

— По тобі не видно, що мандруєш здалека...

Вона розсміялася.

— Вже небагато залишилось. Скоро доберемося. Аж не віриться, що все вже позаду.

— Ти радий?

— Не зовсім.

— Чому? — вона підвела очі на суворе обличчя чоловіка.— Хіба ти йшов у таку важку дорогу не для того, щоб знайти роботу на плантаціях какао і заробити грошей? Адже в тебе тільки й мови про це?

— Ти сама знаєш чому,— гнівно пробурмотів він.— Я міг би йти цією дорогою все життя. Для мене немає значення...

В її сміхові почулася якась гіркота, але не сум. Габрієла покірно, немов примирившись з долею, сказала:

— Все має свій кінець — і хороше, і погане.

Гнів, шалений гнів вирував у ньому. Він знову, стримуючись, повторив запитання, яке вже не раз ставив їй на стежках і в безсонні ночі:

— Отже, ти не хочеш іти зі мною в ліси? Працювати вдвох на плантаціях, садити какао? Ми скоро б купили землю і почали б нове життя.

Габрієла відповіла лагідно, але рішуче:

— Я вже говорила тобі про свої наміри. Я залишуся в місті, не хочу більше жити в лісі. Наймуся куховаркою, пралею, прислугою... Я вже працювала в домі багатих і навчилася куховарити.

— Ти не досягнеш нічого. А коли б ти згодилася працювати зі мною, ми змогли б зібрати гроші і чогось таки досягти...

Габрієла не відповіла, перестрибуючи через вибоїни на дорозі. Нечесана, брудна, з пораненими ногами, ледве прикрита лахміттям, вона викликала глибоке співчуття. Клементе бачив її стрункою і прекрасною, з високими грудьми, з розкішними косами навколо витонченого, натхненного обличчя.

Клементе ще більше спохмурнів; як би йому хотілося, щоб вона назавжди лишилася з ним. Як же він житиме без її тепла? Коли на початку походу мандрівники зустрілися, він одразу помітив дівчину. Вона йшла з хворим дядьком, який зовсім вибився із сили і захлинався від кашлю. В перші дні Клементе здалеку стежив за нею, не наважуючись навіть наблизитись. А вона підходила то до одного, то до іншого, розмовляла з людьми, допомагала їм, втішала.

Ночами, в каатинзі, де безліч гадюк і де людину мимоволі полонить страх, Клементе брав гармошку, і звуки її розганяли самотність і тугу. Негр Фагундес розповідав про подвиги і пригоди бандитів — він був раніше зв'язаний з жагунсо і убивав людей. Фагундес пильно дивився на Габрієлу своїми уважними, лагідними очима і рвучко підхоплювався, коли вона прохала його сходити по воду.

Клементе грав для Габрієли, але не наважувався звернутися до неї. І ось одного вечора вона підійшла до нього своєю граціозною ходою і, блиснувши чудовими, чистими очима, розпочала розмову. Її дядько тривожно і важко дихав уві сні. Габрієла прихилилась до дерева. Негр Фагундес розповідав:

— З ним було п'ятеро солдатів — п'ятеро макак, яких ми порішили ножами, щоб не переводити патронів задарма...

В темряві моторошної ночі Клементе гостро відчував близькість Габрієли, але не мав сили навіть глянути на дерево, до якого вона прихилилася. Звуки гармошки затихли, голос Фагундеса лунко гримів у тиші. Габрієла прошепотіла:

— Грай, а то вони помітять.

Він заграв мелодію сертану, в горлі в нього застряв клубок, серце завмерло. Дівчина тихо заспівала. Стояла глуха ніч, догорало вугілля в багатті, коли вона лягла поруч з ним, немовби в цьому не було нічого незвичайного. Ніч була така темна, що вони майже не бачили одне одного.

Після тієї чарівної ночі Клементе жив під вічним страхом втратити її. Спершу він думав, що, раз так сталося, вона вже його не кине, піде з ним шукати долі в лісах краю какао. Але невдовзі він почав турбуватись. Вона поводилась так, ніби між ними нічого й не було, ніяк не вирізняла його з-поміж інших. Габрієла любила сміх, веселощі, жартувала навіть з негром Фагундесом, до всіх усміхалася, і ніхто ні в чому не міг їй відмовити. Але, коли надходила ніч, вона, уклавши спати дядька, приходила в далекий куток табору, де був Клементе, і лягала поруч, немовби протягом дня ні про що інше і гадки не мала.

Наступного дня, коли Клементе відчув, що звик до Габрієли ще більше, коли йому здавалося, що вона стала часткою його самого, він захотів поговорити з нею про плани на майбутнє, але вона розсміялася у відповідь і, мало не знущаючись з нього, пішла до дядька, що схуд до невпізнанності за останні дні.

Якось пополудні їм довелося зупинитися: дядькові Габрієли стало зовсім кепсько. Він харкав кров'ю і вже не міг рухатись. Негр Фагундес перекинув його через плече, немов мішок, і ніс частину дороги. Старий задихався, і Габрієла не відходила від нього. Він помер підвечір, коли горлом пішла кров. Урубу [46] закружляли над його трупом.

І ось Клементе побачив її сиротою, сумною, самотньою, безпомічною. Йому вперше здалося, що він зрозумів її: вона просто бідна дівчина, майже дівчинка, яку треба підтримати. Він підійшов до неї і довго говорив про свої плани. Йому багато доводилось чути про цей край какао, куди вони простують. Він знав людей, котрі вийшли із Сеари без жодного тостана, а десь за кілька років приїздили в гості з повними кишенями грошей. Так буде і з ним. Він хоче корчувати ліс, садити какао, мати власну землю, пристойно заробляти. Аби лиш Габрієла пішла з ним, а коли там з'явиться падре, вони одружаться. Вона похитала головою, вона вже не усміхалася зверхньо, а лише промовила: