На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

- Чим тут винні наші белетристи?

- Бо вони мене дурять. Вони описують мені мужика не такого, який він є справді, а іншого, повитого поезією. Такого мужика тільки й знаєш, такого тільки й любиш, а як роздивишся на справжнього!..

Гордій махнув рукою і хотів устати, але Демид припинив його питанням:

- Ну, та що ж справжній?

- А справжній живе диким способом, пхається в пани, нівечить свою мову, одежу, звичаї... ламає найелементарнішу мораль!..

- Се тільки показує, як багато треба нам працювати задля того, щоб усе це повернути на краще. Треба...

- Ат, треба! - перепинив його одразу Гордій, мало не срикнувши.- А нащо треба?

- Як, нащо? - хотів був сказати Демид, але Гордієві не треба було відмови.

- Еге, нащо треба? - ще раз запитався він.- Адже, праважучи, все це брехня. Я сиджу оце з тобою і базікаю про народ, про просвіту, про інтелігенцію, а там у душі повсякчасне питання: нащо? Це все нісенітниця! Ні, ти мене не розумієш. Я бачу. Але ж ти не можеш мене розуміти тим, що не знаєш, що щоб я не робив, щоб я не казав, думки в мене завсігди одно: нащо це все? Бачиш: не просвітна чи яка інша діяльність - нісенітниця, а нісенітниця єсть усе те, що ми робимо. Усе, і твоє теж! Ну, ти сидиш у школі, лічиш, освічуєш народ,- ну, а нащо це все?

Гордій скочив і нервово заходив по стежці.

- На те,- відмовив Демид,- що я бажаю цьому народові добра, що я хочу, щоб ці люди були щасливіші - більше любили та менше злували. І ще на те, що я люблю свій край і хочу щоб він зробився дужий та щасливий. На те, що я люблю Україну.

Гордій одразу повернувсь назад і став перед Демидом коло столика.

- Україна! - скрикнув він.- І я колись любив її, моливсь на неї! Але ж слухай: ти вмреш і що тобі тоді Україна! Хіба ти її понесеш із собою в труну? Не кажи мені, що вмирають одиниці, а народ живе! Що мені, тій одиниці, з того, що народ житиме і тоді, як мене їстиме гробаччя? Та й її ж колись із'їсть. Ну, нехай вона зробиться величною й славною - що з того? Чи не був пишний Єгипет? Чи не вславилась по світах красою й розумом Греція? Чи не панував могучий і блискучий Рим? І що ж од їх зосталося? Нікчемні недогризки. І що зостанеться від України? І що зостанеться від усіх людських Україн? І що зостанеться від усіх людей, од усієї землі?

- Ну, ти зазираєш на мільйони років наперед.

- Та як же інакше? Зрозумій же ти, що в усьому цьому нема мети! Зрозумій же ти таку річ! Людина робить, і бідкається, і силкується придбати собі найбільше щастя, але ж це щастя скінчиться смертю, і все повернеться в ніщо. Народ дбає про свою культуру, силу - про своє щастя, але ж він умре і все повернеться в ніщо. Людськість колотиться, відколи світ стоїть, теж за своїм щастям, але ж і вона вмре і все повернеться в ніщо. І навіть земля, що на їй людськість живе,- вмре, і навіть, кажуть, уся світова система завалиться. Що мені до того, що це зробиться через мільйони років, коли я знаю, що все, цілком усе, що я почав би робити, повернеться в ніщо, бо його присуджено до знищення, до смерті? Як я можу щось робити, коли я знаю, що все, що я зроблю, веде тільки до смерті, до знищення! Скажи!

Гордієве обличчя зблідло, губи нервово тіпались, очі палали.

- А почому ти знаєш,- спитався Демид,- що все справді так, що вся людська діяльність кінчається тим актом, що ми звемо смертю?

- Бо не бачу нічого, опріче цього акту!

- То що? Людям теж здавалося, що на тому місці, де є планета Нептун, нема нічого, аж потім виявилось, що таки є.

- Ну, а тут же що є? Чим воно усе це кінчається?

- А ти знаєш, чим воно починається? - спитав Демид.

- Я не знаю нічого, всі ми нічого не знаємо! Де це? У "Фаусті", [7] здається, сказано.

Демид похитав головою.

- Як ж ти можеш так безапеляційно рішати питання, коли ти нічого не знаєш?

- Але ж ніхто нічого не знає. Про твого Нептуна, так там хоч математичні пророкування були, хтось там вирахував, що мусить він конче бути. А тут...

- І тут так саме. Був час, коли ніхто про Нептуна не пророкував; а ще давніше було так, що люди думали, мовби земля - то всесвітність, а все широке небо з міріадами світів, то тільки додатки до цього світу, каганці для землі. Щодо справи про життя й смерть нашу, ми стоїмо тепер саме в такому початковому періоді.

- Та зрозумій же ти, що ніхто нічого і не може знати.

- Тепер - еге. Але звідки ти знаєш, що минуть віки і становище не переміниться і таємничий Нептун, відповідь на наше питання, не виступить з темряви. І невже ти думаєш, що те, цо повстало, повстало без ніякої причини? Все, що ми бачимо круг себе, доводить нам, що без причини нічого не повстає, коли такий закон панує в частинах, то невже логічно буде думати, що ціле, світ, могло б повстати без причини?

- Себто: існує бог? - зло спитався Гордій.

- Існує бог! - одмовив Демид тихо.- Існує причина.

- Покажи мені його! - скрикнув Гордій, ставши проти Демида з стисненими кулаками.

- Я не можу тобі показати його самого,- я тільки показую, що він існує.

У Демида затремтів голос, обом їм перехоплювало дух.

- Існує! Коли він існує, так нехай скаже, навіщо він присудив усе до смерті! Хай покаже мені свою мету!

- Коли існує причина, існує й послідок, існує і мета!

- Яка?

- Не знаю, але певен, що мета ця - добро, і що прийде час, коли люди зрозуміють її, але зрозуміть не самими міркуваннями, а шляхом невтомної упертої праці.

- Ха-ха-ха! Існує мета! Що ж мені до того, коли ми її не знаємо? Мені треба знати її - тоді я тільки й можу спокійно жити, тоді тільки можу щось робити. А поки - все це іграшки, нісенітниця - всі ці школи, ліки, книжки! Все це нічого не варте!

Гордій зупинивсь і змовк на хвилину, а далі почав знову:

- Еге, не варте! Хоча, звісно, ти можеш сказати, що нітрохи не вартніше гризтися з мужиками... Але ж зло моє гризеться, зло! Ат, ну його к чорту! - скрикнув зненацька Гордій з невимовною лютістю і кинувся геть. Демид не спиняв його. Вибух цей і здивував і не здивував його. Він уже давно помічав, що з Гордієм робиться щось непевне, але не думав, щоб ті безвідрадісні думки так опанували його. Думав, що Гордій вернеться, але як проминуло кільки часу, то побачив, що той утік зовсім додому. Демид зостався в саду тихий і нерухомий, аж поки сонце, сідаючи за обрій, заграло йому на обличчі червоним одсвітом. Він підвівся. Великим огняним колом заходило сонце, цілуючи на прощання золотим промінням і землю, і води, дерева і квіти, людей всіх і Демида.

- Але ж воно встане і засяє знову! - думав Демид.- І хто ж після цього мене впевнить, що ми не встанемо знову після того, як зайдемо за обрій свого тутешнього життя?

І, заспокоєний з цієї думки, він вернувсь у хату.

Але Гордій не міг заспокоїтися. Літо з своїм клопотом щоденним пригасило було такі думки в його, але тепер, восени, він мав досить вільного часу, щоб думати, і стара мука знов запанувала у його в серці з нечуваною ще силою. Він ніколи не міг спокійно жити навмання, жити, не знаючи нащо, а тепер таке життя було йому й надто важке. Вага була така велика, що він навіть добирав усякого способу, щоб хоч як одурити себе. Починав впевняти себе, що важне не тіло, а дух і що тільки там треба шукати безсмертя. Упевняв себе, що добрі діла людські стають безсмертними, бо довіку впливають так чи інак на людськість. Або доводив, що безсмертя можливе тільки в довічній переміні індивідуумів і що він, Гордій, безсмертний у своєму потомстві. Але таких упевнень ставало хіба на кілька день, бо зараз же Гордій починав думати, що добрі діла, довіку невмирущі,- се тільки абстракція, а він хоче невмирущості як справді жива реальна істота, та що й добрі діла довіку жити не можуть, бо вмруть укупі з людськістю; так саме й син його буде зовсім не те, що він сам, і що він, Гордій, хоче безсмертя не як син його, а як він сам є; та хоч би навіть задовольнити і з життя в потомстві, то все ж таки умре й уся людськість. І доходило до того ж таки знов кінця - до загальної смерті, і всяка розумна мета в житті зникала; усе діло, за яке взявсь би, було цілком ні до чого, бо нащо його робити, коли він і все умре? І знов безнадійна, ще лютіша, ще гірша туга обхоплювала Гордія.