Сестра Керрі - Драйзер Теодор (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Чікаго! Чікаго! — вигукнув провідник, з гуркотом розчиняючи двері.
Поїзд підлетів до залюдненої станції, сповненої гамору й гуркоту кипучого життя. Керрі присунула до себе свою убогу валізку і міцно стиснула в руці гаманець. Друе підвівся, звичним рухом ніг поправив штани і взявся за свою новеньку жовту валізу.
— Ваші родичі, мабуть, прийшли вас зустріти? — сказав він. — Дозвольте вашу валізу.
— О ні,— відповіла вона. — Краще не треба. Я б не хотіла, щоб сестра побачила мене з вами.
— Добре, — одразу ж погодився він. — Але я буду на всякий випадок поблизу, і якщо вона вас не зустріне, я одвезу вас до неї.
— Ви дуже ласкаві,— відповіла Керрі, почуваючи, що така увага до неї, в її незвичному становищі, заслуговує вдячності.
— Чікаго! — співуче гукнув провідник.
Поїзд повільно вповзав у сутінки критого вокзалу, де з обох боків стояли інші поїзди і вже починали спалахувати вогні. Пасажири всі вже повставали з місць і товпилися біля дверей.
— Ну, от ми й прибули, — сказав Друе, простуючи до дверей. — На все добре, до понеділка.
— На все добре, — відповіла вона, потискуючи простягнуту руку.
— Пам’ятайте ж, я почекаю, поки ви не знайдете сестри.
Вона, усміхаючись, подивилася йому в вічі.
В гурті пасажирів вони вийшли з вагона, і Друе удав, ніби не звертає на неї ніякої уваги. На пероні непоказна жінка з виснаженим обличчям, впізнавши Керрі, кинулась до неї.
— Це ти, сестричко Керрі,— заговорила вона, похапцем обіймаючи сестру.
Керрі одразу відчула, що їй бракує ніжної уваги, яка допіру її оточувала. Серед метушні, галасу й нових вражень вона ніби відчула холодний дотик дійсності. Зникли світлі й радісні видіння, зник весь світ розваг. Від сестри так і повіяло похмурим і важким трудівничим життям.
— Ну, як же там усі вдома? — розпитувала сестра. — Як батько, мати?
Керрі відповідала, а сама дивилася в інший бік. В кінці перону, біля виходу до зали чекання й до міста, стояв Друе. Він теж озирався. Зауваживши, що вона бачить його і що з нею сестра, він обернувся, щоб іти, і всміхнувся до неї ледь помітно. Тільки Керрі побачила цю усмішку. І коли він пішов геть, вона відчула, ніби щось втратила. Коли ж він зовсім зник, їй стало дуже прикро. З сестрою вона почувала себе дуже самотньою — одним одна серед бурхливого, бездушного людського моря.
РОЗДІЛ II
Чим загрожують злидні. Граніт ї бронза
Мінні мешкала в Західному районі, на Ван-Б’юрен-стріт, населення якої складалося з сімей робітників і службовців, людей, що прибули і все прибували до міста безперервним потоком, який досягав за рік п’ятдесяти тисяч чоловік. Квартира містилася на третьому поверсі. Вікна передніх кімнат виходили на вулицю, де ввечері сяяли вітрини гастрономічних магазинів і де гралися діти. Керрі дуже сподобалося нове для неї дзеленчання дзвіночків конки, що наближалося і потім завмирало, віддаляючись. Коли Мінні привела її у вітальню, вона задивилась у вікно на освітлену вулицю, з цікавістю прислухаючись до всіх отих звуків, до руху, до приглушеного гамору величезного міста, що простяглося на багато миль навкруги.
Після перших привітань місіс Гансон доручила Керрі доглянути дитину, а сама заходилася готувати вечерю. її чоловік обмежився двома-трьома запитаннями і одразу ж устромив очі у вечірню газету. Це був небалакучий чоловік; він народився в Америці, але батько його був швед. Гансон працював на бойні прибиральником вагонів-холодильників. Йому було цілком байдуже, тут сестра його дружини чи ні. Її зовнішність не справила на нього ніякого враження. Єдине, що він висловив з приводу її приїзду, — це міркування про можливість влаштуватися на роботу в Чікаго.
— Місто велике, — сказав він. — Десь улаштуєтесь за кілька днів. Роботу всі знаходять.
За мовчазною угодою ще заздалегідь було вирішено, що вона знайде роботу і платитиме за харчі. Містер Гансон був чоловік статечний, ощадливий і вже сплатив кілька щомісячних внесків за дві ділянки землі у дальній частині Західного району. Він мріяв про те, що колись збудує на цій землі власний дім.
^Поки готувалася вечеря, Керрі встигла оглянути все помешкання. Вона була досить спостережлива, до того ж не позбавлена властивої жінкам інтуїції.
Вона відчула, що тут живуть убого й нудно. Шпалери на стінах неприємно вражали око. Підлогу вкривали солом’яні мати, а у вітальні був простелений тоненький клаптиковий килим. Меблі були грубі, нашвидку збиті, з тих, що продаються на виплат, і це одразу впадало в вічі.
Вона пішла до Мінні на кухню і сіла там, посадовивши дитину собі на коліна, але та заплакала. Тоді Керрі почала походжати з нею туди й сюди, наспівуючи якусь пісеньку. Це заважало Гансонові читати, і він підійшов і забрав у неї дитину. В цьому виявилася добра риса його вдачі: він був терпеливий і, видимо, ніжно любив свою дитину.
— Ну, ну, — примовляв він, походжаючи по кімнаті,— годі, годі,— і в його вимові виразно вчувався шведський акцент.
— Ти, мабуть, хочеш спершу оглянути місто? — мовила Мінні, коли вони сиділи за вечерею. — От ми в неділю поїдемо з тобою в Лінкольн-парк.
Керрі зауважила, що Гансон нічого на це не сказав, ніби думаючи про щось інше.
— Я, мабуть, завтра ж почну щось підшукувати, — відповіла вона. — Я ще маю п’ятницю й суботу, там побачимо. Де у вас ділова частина міста?
Мінні почала пояснювати, але тут у розмову втрутився її чоловік:
— Ось у цей бік, — промовив він, показуючи рукою, — на схід…
І він почав найдовшу в своєму житті промову про розташування Чікаго.
— Раджу вам навідатись до великих майстерень на Фран-клін-стріт та по той бік річки, — закінчив він. — Там працює багато дівчат. Та й додому вам звідти легше було б добиратися. Це не дуже далеко.
Керрі кивнула головою на знак згоди і почала розпитувати сестру про те, що є поблизу. Мінні відповідала притишеним голосом, та й знала вона небагато, а Гансон тим часом бавився з дитиною. Раптом він рвучко підвівся і віддав дитину дружині.
— Вставати мені рано, то я пішов спати, — мовив він і зник у маленькій темній спальні за вітальнею.
— Він працює далеко, на бойні,— пояснила Мінні,— і йому доводиться вставати о пів на шосту.
— А ти ж коли встаєш, щоб приготувати йому сніданок? — спитала Керрі.
— Та десь за двадцять хвилин до п’ятої.
Вони удвох закінчили денну роботу: Керрі помила посуд, а Мінні роздягла й поклала спати дитину. Кожен рух Мінні свідчив про давно набуту вправність, і Керрі догадувалась, що все сестрине життя минає в безнастанній праці.
Вона почала розуміти, що доведеться відмовитись від знайомства з Друе. Годі й думати про те, щоб він прийшов сюди. З того, як тримався Гансон, з покірливості Мінні та й з усієї атмосфери в сестриній квартирі вона бачила, що тут засуджується все, крім постійної і безперервної праці. Гансон щовечора сидить у вітальні й читає газету, лягає спати
о дев’ятій годині, а Мінні трохи пізніше — чого ж іншого можуть вони чекати від неї? Вона зрозуміла, що доведеться спочатку знайти роботу і забезпечити певне становище, пла-тячи за себе, тільки тоді можна буде подумати про будь-які знайомства. Її маленький флірт з Друе здавався тут чимсь незвичайним.
«Ні,— вирішила вона, — йому не можна сюди приходити».
Вона попросила в сестри чорнила й паперу. І те, і друге знайшлося на каміні в їдальні. О десятій годині сестра пішла спати. Тоді Керрі вийняла візитну картку Друе і написала:
«Я не можу запросити Вас сюди. Почекайте, поки я знову подам вам звістку. У моєї сестри надто тісно».
Вона не знала, що б іще додати. їй хотілося якось згадати про те, як вони разом їхали в поїзді, але не вистачило сміливості. Керрі обмежилася тим, що незграбно подякувала за його люб’язність, потім завагалася знов, як підписатись. Кінець кінцем вона вирішила була обмежитися холодним «з пошаною», але одразу ж передумала й написала «щиро віддана Вам».
