Сестра - Вовчок Марко (полная версия книги TXT) 📗

Звела очi, аж про­тив ме­не, на ли­по­вiй лав­цi, ста­рий, ста­рий дiд. Очi йо­му нез­ря­чi, й та­ка в тих очах ти­ша та доб­рiсть, що я нi­ко­ли й не ба­чи­ла. Бо­ро­да бi­ла ниж­че по­яса ку­че­ря­виться; си­дить вiн у тiньку, тiльки ве­чiр­нiй про­мiнь со­няч­ний на­че чер­во­ним зо­ло­том йо­го об­си­пає.

Як по­чу­ла я та­кi сло­ва лас­ка­вi, аж за сер­це ме­не вхо­пи­ло. Сльози ри­ну­ли ме­нi з очей, а вiн прос­тяг ру­ку та й поб­ла­го­с­ло­вив ме­не. Ба­чу, й во­на увiй­шла: ста­ре­сенька, ма­ле­сенька, лед­ве од зем­лi вид­но, а ще чуй­ненька, го­вiр­ка.

- Оставайся в нас iз бо­гом, мо­ло­дич­ко, - ка­же. - Ти мо­ло­де­нька, то й ха­ту на­шу роз­ве­се­лиш, i вну­чеч­ку мою втi­шиш. Бi­жи ли­шень сю­ди, Ма­ру­сеч­ко, до нас! Хо­ди, не со­ром­ся!.. Та­ка вже в нас со­ром­ля­жа, мов зас­ва­та­на.

Взяла за руч­ку не­ве­лич­ку дiв­чин­ку, гар­неньку, чор­ня­ве­нь­ку, що все з-за две­рей блис­ко­тi­ла оче­ня­та­ми, та й уве­ла в ха­ту.

- Пожалуй же, Ма­ру­сенько, мо­ло­ди­цю, вкло­ни­ся й по­ша­нуй.

От во­но й вкло­ни­лось, i при­вi­та­ло ме­не че­пур­ненько. А я ду­маю со­бi: "Як-то те­пе­реиьки не­бо­жа­та мої ко­ха­нi? Чи зга­­ду­ють ме­не?"

Осталась. Жи­ву в їх мi­сяць, жи­ву й дру­гий; доб­ре ме­нi так, що го­дi! Так ме­не жа­лу­ють, як свою ди­ти­ну. Ото, бу­ло, впо­ра­юсь у ха­тi, по­обi­даємо та й по­сi­даємо усi в сад­ку пiд че­реш­нею. Па­но­тець ти­хенько со­бi си­дить та ду­має або мо­лит­ви шеп­че, а то псальми спi­ває - так хо­ро­ше, гос­по­ди! Ста­ренька й па­нi­мат­ка го­мо­нять то те, то iн­ше; я ко­ло їх ту­­люсь та слу­хаю. I вну­чеч­ка ка­чається по сад­ку бi­лим клу­боч­ком, i до нас прис­ко­чить, i знов у гу­ща­ви­нi зе­ле­нiй зник­не. Ти­хенько й лю­бенько день ми­не, що так, здається б, i вiк свiй звi­ку­вав. От же все ме­нi ту­га нев­си­пу­ща! Во­ни й роз­ва­жа­ють, i роз­го­во­рю­ють.

- Не су­муй, - ка­жуть, - то грiх ве­ли­кий. То ди­ти­на пла­че, бо нi­чо­го не ро­зу­мiє, а до­рос­ла, то по­вин­на со­бi ра­ду да­ти. Не­хай по­мис­лить, що, мо­же, тра­питься й доб­ре ще в свi­тi; а здо­ров'я втра­тиш - яке вже бу­де жит­тя! Го­дi, сер­це, пос­лу­хай нас, ста­рих! От пог­лянь, який гос­подь ве­чiр дав!

А со­неч­ко за­хо­дить. Рiч­ка те­че, як щи­ре зо­ло­то, мiж зе­ле­ни­ми бе­ре­га­ми; ку­че­ря­вi вер­би ку­па­ють у во­дi вi­ти; цвi­туть-проц­вi­та­ють ма­ки го­род­нi, i ви­со­ко­вер­хi ко­ноп­лi зе­ле­нi­ють; де ко­ло бi­лої хат­ки чер­во­нiє ряс­не ви­шен­ня чи ви­со­кий кущ ка­ли­ни стрi­ху пiд­пи­рає, зак­ри­ва­ючи всю бi­лу стi­ну; а ха­ти­на ж у розк­вiт­ло­му го­ро­дi, як у вi­ноч­ку, хо­вається. I зе­ле­но, й чер­во­но, i го­лу­бо, й бi­ло, й синьо, й ро­же­во ко­ло тої хат­ки… Ти­хо й теп­ло, i скрiзь чер­во­но - i на не­бi, i на згiр'ях, i на во­дi. Гос­по­ди!..

- Сей…свiт - як ма­кiв цвiт; як-то на тiм бу­де! -ка­же, бу­ло, ста­ра, по­хи­ту­ючи го­ло­вою.

- Боже мiй, бо­же! - про­мо­вить па­нi­мат­ка сти­ха. А па­но­тець пiд­ве­де тем­нi очi вго­ру.

- Слава гос­по­до­вi! - ре­че.

Одного дня ра­ненько йду з во­дою, ко­ли на­зуст­рiч ме­нi чо­ло­вiк. Гля­ну­ла, - та се ж Тро­хим Ри­бець, iз на­шо­го се­ла! Бо­же мiй! Ма­ло ко­ро­мис­ла не впус­ти­ла, i сло­ва не про­мов­лю - зра­дi­ла. А вiн:

- Так се справ­дi ви тут? Ми чу­ли, та вi­ри не йня­ли. Брат ваш ду­же за ва­ми жу­риться. Iдеш у Дем'янiв­ку (а я, бач­те, за ко­ле­са­ми), мо­же, сест­ру по­ба­чиш, - ка­же ме­нi, - то ска­жи, що зас­му­ти­ла во­на ме­не сильне, i про­шу я її ми­лою про­сьбою, щоб до нас вер­ну­лась.

- Та чи здо­ро­вi ж во­ни там? - пи­таю пла­чу­чи. - А дi­точ­ки як? Ма­буть, за­бу­ли ме­не?

- Де вже за­бу­ли! I до­сi пла­чуть, що ви їх по­ки­ну­ли. Що ж маю ва­шо­му бра­то­вi ка­за­ти?

- Кажiть йо­му, що ду­же ме­не жал­ко i но­го, i дi­ток, i сер­це моє в'яне… а вже до йо­го не вер­нусь! Шко­да ме­не вмов­ля­ти, а си­лу­ва­ти - тож не знаю, хто ме­не при­си­лує.

- А тут же вам доб­ре?

- Так-то доб­ре, що й ска­за­ти не мож­на! - та й роз­по­вi­даю йо­му, де я слу­жу.

- Зайдiть ли­шень, - ка­жу, - то я не­бо­жа­там яко­го гос­тин­ця дам. Ска­же­те: тiт­ка прис­ла­ла.

От там узя­ла кiлька гро­ше­нят, то те ку­пи­ла, то те, - шлю їм. Про­вод­жу то­го чо­ло­вi­ка за се­ло та пла­чу-пла­чу!

- Скажiть, що я їх до са­мої смер­тi ко­ха­ти­му, а зга­дую що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни. Ку­ди не гля­ну, що не за­го­во­рю, то все їх зга­даю!

- Та доб­ре ж, доб­ре. Чо­му не ска­за­ти? Ска­жу. Про­ща­вай­те! Не­хай вам гос­подь по­ма­гає iз ва­ши­ми гос­по­да­ря­ми! Якi то лю­ди доб­ря­чi! При­вi­та­ли ме­не, заїжджо­го, як сiм'яни­на. От лю­ди!

- Так-то вже їм бог дав, що всi їм лю­бi й ми­лi, - ка­жу йо­му.

- То вже прав­да, що бо­жi лю­ди! - од­ка­зує чо­ло­вiк, ра­дi­ючи.

Провела йо­го за се­ло, то­го чо­ло­вi­ка, по­поп­ла­ка­ла… Ми­ну­ло з тиж­день. У су­бо­ту бi­лю ха­ту, ко­ли бi­жить моя Ма­ру­сенька:

- До вас гос­тi наїха­ли!

- Якi? - пи­таю, а са­му як ог­нем об­хо­пи­ло.

- Та там який­сь чо­ло­вiк, та­кий чор­ня­вий, ви­со­кий, i мо­ло­ди­ця гар­на, i дi­точ­ки з ни­ми. Пи­та­ються вас.

Я й не сха­ме­нусь - стою. Ко­ли ба­чу - брат у ха­ту з жiн­кою й з дiтьми. Бо­же мiй! Свi­те мiй! Так я й зом­лi­ла: од­но, що ра­дiсть ве­ли­ка - по­ба­чи­ла, а дру­ге - зга­да­ла своє го­ре й ли­хо. По­ча­ли ме­не всi про­си­ти: "їдь та їдь iз на­ми. Не пос­лу­хаєш нас iз жiн­кою (i во­на про­сить, тiльки са­ма не­ве­се­ла), то дi­ток на­ших пос­лу­хай: во­ни за то­бою щод­ня пла­чуть".

А дiт­ки як оче­пи­лись за шию ме­нi, то й не всту­па­ються, цi­лу­ють та про­сять: - їдьте з на­ми, тi­точ­ко на­ша ко­ха­на, їдьте!

- Нi, не поїду.

Вони й зап­ла­ка­ли, мої го­луб'ята; так слi­зоч­ки з очей i ка­по­тять.

Як при­па­ли во­ни, то не мож­на й од­хи­ли­ти од ме­не. Од­мов­ля­лась я, од­мов­ля­лась, та й му­си­ла пос­лу­ха­тись.

Пiшла, поп­ро­ща­лась iз гос­по­да­ря­ми, по­дя­ку­ва­ла їм за ми­лiсть i за лас­ку. Во­ни ра­дi­ють, хоч i жал­ко, що од­ход­жу од їх, та на ме­не ра­дi­ють, що бог ме­нi дав - iз­нов до бра­та iду, - у свою ха­ту. Про­во­ди­ли ме­не хлi­бом-сiл­лю, поб­ла­гос­ло­ви­ли, а Ма­ру­сеч­ка, то й пла­ка­ла за мною, що по­ки­даю її са­му.

Увiйшла я знов у ту ха­ту, що в нiй i рос­ла й дi­ву­ва­ла. Здається, що кож­ний ку­то­чок ве­се­ленько ме­нi всмi­хається, i я на­че по­мо­лод­ша­ла: з дiт­во­рою кру­чусь по дво­ри­щу та бi­гаю; то на ули­цю виг­ля­ну, то в са­док ки­нусь: се ж бо я й до­ма!.. Та не дов­го ра­ду­ва­лась.

Почала бра­то­ва ме­не знов до­пi­ка­ти. Уже те­пер i сту­пи­ти ме­нi не дасть; уже не­ма ме­нi й про­ми­тої во­ди: та те не доб­ре, та се не га­разд! Та на свою го­ло­ву прик­ли­ка­ли со­бi бi­ду! Як поч­не - бо­же, твоя во­ля! - що я й об'їла їх i об­пи­ла; та якось i про гро­шi мої зга­да­ла, що я їм по­зи­чи­ла: "Ти ду­маєш, ми то­бi гро­шi вин­нi? Iще з те­бе тре­ба б узя­ти: ти вже бiльш хлi­ба в нас з'їла, нiж тих гро­шей бу­ло!"

А я по­зи­чи­ла бра­то­вi всi до ко­пiєчки, що взя­ла за ху­до­бу, - а в ме­не бу­ли й во­ли хо­ро­шi не од­на па­ра, й ко­ро­ви, i ове­чок ота­ра ве­ла­ся, й ха­ту про­да­ла, - то всi, всi йо­му од­да­ла.

- Ну, - ка­жу, - ко­ли вже з'їла я свої гро­шi, то бог iз ва­ми! На­що ж ви ме­не вмов­ля­ли вер­ну­тись? Там ме­нi бу­ло доб­ре, як у рiд­но­го батька!

Вона за­тих­ла; ба­чить, що вже ду­же ме­не скрив­ди­ла, та, ма­буть, по­бо­ялась, щоб брат не сва­рив­ся.

Я та­ки то­го ж дня й пiш­ла од них не про­ща­ючись. Бра­та й до­ма то­дi не бу­ло. "Вже як там тяж­ко не бу­де, - ду­маю, - а вдру­ге не вер­нусь! Пi­ду свiт за очi, щоб ме­не й не знай­шли, i не про­си­ли!" Бо та­ке в ме­не сер­це хиб­ке, що й не встою, як знов про­си­ти­муть та мо­ли­ти­муть. I на­ду­ма­лась iти в Ки­їв.