Широкий шлях - Васильченко Степан Васильевич (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
- Всi на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, - промовив сусiд.
- Що вийде? - жартом обiзвався батько, - розбiяка великий вийде - ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.
- Це той, що в панiв однiмає та надiляє бiдних?.. Починалася знову розмова про славетного розбiйника, що саме гримiв у той час на Подiллi. В селi затихало. Чути було iнколи дiвочий смiх на улицi. Коло хати i над хатою гули хрущi. Дiти спали.
Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.
I знову минає рiк...
Не любив хлопець сидiти в темнiй хатi, не любив сумних розмов про злиднi, про горе. Все, було, тiкає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом кутковi молодицi та баби, посiдають на призьбi, почнуть гомонiти. Сяде тута ж, коло матерi, бiгаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тiльки вiн не наслухається - все про тих же панiв та їх економiв: i як людей били - кого рiзками, кого канчуками, i як продавали людей, за собак мiняли, засилали в Сибiр, в москалi голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злиднi... Ясний надворi день. Ясно сонце свiтить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузi, а як усього того наслухається, - то й день йому стемнiє, отьмариться сонце, i дерево зажуриться - осмутнiє... Аж раптом заграє в ньому якась радiсна сила, буйна й непокiрна. Зiрве хлопця iз призьби, i помчить вiн круг майдану жеребчиком, iржучи й фицаючись... I весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далi бiжить до сусiдиного двору, од ворiт якого летить йому назустрiч, радiсно розставивши руки, вiрний i постiйний товариш хлопцiв, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустрiч, радiє, хвастає:
- Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? - показує крамну, безносу куклу, що тiтка принесла їй з панського двору. - Це моя дитина, а ти будеш кум.
А на другий день в бур'янi Шевченко будує з булиги та коров'якiв курiнь. Збудував курiнь, заплiв його ромашками та глухою м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пiсочком. Далi порозставляв у куренi черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сiв, дожидає гостей. А гiсть не за горами - за бур'яном на колодцi сидить Оксана в довгiй материнiй корсетцi, з безносою "дитиною" на руках. Дiждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитинi", пiшла до куреня. Незабаром гостi починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" - "Не можу! Не можу, хiба трiшечки! Ой, яка пекуча!" - "Закусiть, кумо, чим бог послав". Беруть iз порожнiх черепкiв, як iз мисок, махають руками, плямкають губами, нiби п'ють i їдять. Планово, церемонно. Далi заводять злободенну розмову:
- Як у вас в полi i в городi, кумасю? Чи обсiялись, чи обсадились?
- Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тiєю клятою панською роботою свiту не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? - Стиха: - Ви не чули - кажуть, у Шандри яконома вбили?
Тут iз бур'янiв виглянуло зо три червоних од хвилювання й цiкавостi дитячi завоженi личка; уважнi, таємничi. Радiсний вигук:
- Ось де вони! - I раптом гуртовий, добре зорганiзований спiв чи декламацiя:
У дбайливого господаря є запас i про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидвi жменi печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни.
А матерям пiд хатою все видно i все чути.
- От здружили - i водою не розiллєш.
- Де ви бачили, там - без Тараса i дихнути не може. Тiльки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу бiжить на вулицю. З язика в неї не зiходить Тарас.
- Мо' колись справдi сватами будемо.
- Рано загадувати. Хай ростуть здоровi.
Гукає:
- Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.
Оксана:
- Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.
Хлопець у бур'янi сам. Вже вечiр, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.
Дожидає. Видно ставок. Iз-за верб стиха влiз у воду мiсяць, почав полоскатись. Як запiзнiлий косар з пильного поля...
Було стемнiло, знову виднiє. Iз-за чиєїсь клунi визирає повний мiсяць. Вибравсь вище, мов пiдпалив бур'яни - засяяли. Свiтиться, як гадючi очi, люта кропива, синiм полум'ям палає гiркий полин, зелено висвiчує запiнена, скажена блекота. Високi будяки, як злодiї, з кiллям... Страшно й цiкаво... А що тут дiється пiзньої ночi? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак пiд голову, лiг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" - i чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана?
Сердито й лагiдно:
- Ось де вiн, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! - Катря.
А святами - до дiда. А тодi - до Оксани. У старого Iвана Шевченка, Тарасового дiда, святами завжди повно людей у хатi: дiд Iван грамотний, i в нього є велика книжка про святих мученикiв. Дiд Iван надiває олив'янi окуляри i починає повагом вичитувати про великi муки святої Варвари. Хто з бабiв слухає, хто куняє, чоловiки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вiкна й дверi поодчиненi, i знадвору чути веселий гомiн на уличцi. Тяжка й гiрка була та панська неволя, та не тiльки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом i спiвають, i жартують, i потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усiм. Чути у вiкно - на улицi регiт, раз за разом поривами. Дедалi дужче.
- Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, пiти послухати, що там вигадує старий дурень.
Кидає набiк мiнею, виходить iз хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гостi. Посеред майдану - гурт людей, старi, дiти, молодь, обступили кругом старця - то нiма тиша, то шалений регiт. Ближче - чути тихий глухий старечий голос сипав якiсь немiчнi жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзi, як живий вiтер. Додає словами, аж гуцається:
Кiнчив, витирає пiт полою.
- Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! - хтось iз старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осмiхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає слiпий. Певно, якi зiбралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашумiли струни... Залунав змiцнiлий голос. Урочисто, як святе письмо:
Всi старi обличчя розцвiли, очi засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого вiку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Сiч.
Мимохiть пiднiмались шапки на головах вгору i по-вовчому загорались очi. Зразу одчувалось, що тут пiд крiпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тiльки стряхнеться вона, то розiрве тi ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвiє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панiв тих - жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тiльки зараз - цить...
