Крилаті слова - Васильченко Степан Васильевич (книги бесплатно без онлайн txt) 📗
- Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! - тільки й чути раз по раз з колодок.
- Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
- Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
- Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,- жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір’ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.
- Андрійку, гов! - гукає дід.
- Чого-о? - одгукуюсь десь за повіткою.
- Скачи сюди, покажу диво!
- Дурите! (Ми з дідом товаришували).
- Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
- Ви, діду, кликали мене?
- Іди сюди! - Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.
Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:
- Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах зіходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церкві.
А далі вже я догадався та як крикну:
- Та це ж місяць зіходить!
Всі засміялись:
- А ти ж думав і справді діжа?
Що місяць, то місяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...
Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:
«Серед моря-моря - червона комора».
Другий - другу:
«Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні».
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...
Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.
КАЛИНА
Приїхав у гості до нас дядя з міста, мамин брат.
Сидить він у кімнаті коло маленького столу, пише ноти і разом стиха приспівує.
Невелика сестра наша, Таня, прибирає в кімнаті, слухає.
Дядя співає:
- Дядю,- питає його Таня,- а то вона тільки намастилася калиною?
Дядя засміявся.
- Буває й так,- каже він,- тільки у цій пісні не про таку дівчину співають.- Далі повернувся до неї, починає розповідати: - Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться - щось червоніє в лузі.
Один каже:
«Це калина спіє».
А другий каже:
«Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше».
Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна - ну, зовсім як калина.
З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: «Та дівчина, як калина».
- А то ще кажуть: «Дівчина, як повная рожа»,- пригадала Таня.
- Кажуть і так - різно, що кому личить.
- А мені що личить? - жартуючи, спитала Таня.
- Тобі? - подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька.- А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик...
Сказав дядя і сам засміявся.
СОН
Сон кучерявий, пелехатий, легусінький, як пух...
Мені і досі здається, що його бачив очима.
Це було вночі, коли всі в хаті спали. Я був тоді невеликий хлопчик, а наш Петько ще лежав у колисці. На той час він нездужав. Ніч була ясна й видна, тихая. Чогось я пробудився серед ночі та й не сплю, впало мені в вічі, що поверх мене на рядні якогось гілля понакидано. А то - тінь од ясеня, що росте в нашому городчику під вікном. Чудно мені чогось. Озирнешся по хаті - хата ніби не наша: не наша, та й годі, хоч буди тата або маму. Аж ось у колисці заквилила зо сну дитина. Дитина заплакала, і зараз же за тим мамина невсипуща рука загойдала в темряві колиску. Мені зразу здалося, ніби темрява в хаті розсунулась, стало радісно і спокійно: мама в хаті, то й хата мусить бути наша. Дитина не втихала, дедалі плакала все дужче й дужче.
Тоді мама якось чудно кашлянула, ніби орган серед ночі забринів, і заспівали. Дивний мені здається і той серед ночі голос, і той тихий спів. Я нишком зводжу трохи голову, вслухаюся. Мама розповідають стиха:
Мені аж жарко стало, і я прожогом схопився з постелі. Мені здалося, що справді хтось у білому тиняється коло нашої хати.
- Ти чому не спиш? - голосніше обізвалася до мене мама.
А я до них тихесенько, ще й пучкою показую:
- Я піду побачу.
- Кого побачиш?
- Того хлопчика.
- Якого, сину?
- А що в біленькій кощуленці...
Мама трохи помовчала, а далі я почув уже не той ночний, потаємний голос, а такий, як завжди буває вдень:
- Лягай, дурнику, спи! Хто тепер поночі буде ходити?
Мені здалося, що мама не хочуть мені, більшому, того сказати, що нишком розповідають маленькому Петрусеві.
- Та то ж тільки так співають про сон малим дітям, а ти великий та й повірив. Лягай, кажу, та й спи! - велять мені мама.
Я послухався, ліг. Мама перестала співати. Коли згодом, коли я вже почав дрімати, знову заграло, тільки вже так тихенько, мов десь далеко-далеко, в сопілку:
Під вікном, де росли у нас квіти, здалося, зашелестіло щось. Ніби аж у шибку постукало. Я притаївся, дослухаюсь. Але той спів лише од мене все далі й далі, а надо мною ніби стиха шумить тільки дерево рясне. Дерево шумить, а мене вода несе та все поміж зеленими лісами... А там усякі квітки процвітають: блакитні, жовтогарячі, червоні, спершу маленькі, а далі все більші й більші. Я вже все забуваю, тільки на квітки дивлюся.
Відразу ніби струна увірвалась, і знову посунула звідкілясь темрява. Прокидаюсь: «Що це?» В хаті тихо - мовчить дитина, не співають мама. Я хочу повернутись - аж хтось держить, борюсь - не пускає. Ні голосу подати, ні очей розплющити. І тоді, коли я став засинати, здалося, що швидко й без усякого рипу одчинилися двері, а звідти, з темряви ніби біла хмаринка плине... Ближче: у білій льолі хлопчик. Очі йому заплющені, руці розставлені, кучері, мов із льону. Ступає полегусіньку-полегусіньку, мов боїться на що-небудь спіткнутися. Хитається, водить руками, полапки наближається до колиски, тихо, як пух.
