Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.
А як стало пізно, помалу пішла до хати.
Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина...
І ворушиться в мені перший жаль.
І чому було, чому не прийти?..
Треба буде написать... Може, й справді щось із неї буде!
Треба... заховав десь листа - тільки його й бачив...
Минуло чимало років - і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща.
І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова...
Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь, різдвяними святами.
На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши з вагона, розбились якось між людьми.
Я здибав знакомого й загомонівся.
Смиче мене щось за рукав - озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.
- Ходім швидше - кличе тебе Мотря!
- Яка Мотря?
- Та твоя ж сусідка! Пам’ятаєш, що ходила до тебе в комору?
Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі, і я відразу все пригадав.
Поспішаємо.
- Наказала привести тебе, хоч би там що,- нашвидку розказує дорогою товариш,- вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав.
Ідемо з Марком по платформі,- розказує далі,- коли назустріч - панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагона. Чорноока, струнка, смуглява, як циганча. «Десь я немов бачив її!» - думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй осміхається...
Б’ється в мене серце - ох, коли б не спізнитись!
- Служить де чи додому їде? - питаю.
- Не розпитав до ладу - десь у друкарні коло свого дядька. Казала про якісь курси, про якогось студента, що готує її на ті курси...
Свистить паровоз.
- Швидше!
Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами.
До нас наближався поміж людьми Марко. Очі радісно одсвічують, а на лиці жаль.
- Е, опізнились, а дуже хотіла бачити - все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі «щось гарне», та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам - не сказала. Каже: «Може, доведеться колись побачитись, тоді сама скажу».
Мене мов хто пучками крутнув за серце, хотілось побігти слідком за поїздом.
А товариші розказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками.
Мабуть, читала й чула багато, та, видно, й бачила у світі дечого чимало. Проте більше мені кажуть про неї не стільки ж слова товаришів, як їхні очі - зачаровані, задивовані, блискучі, в яких миготів мені чарівний образ, мов живий.
Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях.
Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду - хто мене вдержить! - поїду, побачу і знову почую «щось гарне».
Де там!! Минуло три дні - все це однесло водою, потонуло в безодні, а знову вирине тільки тоді, як зжене хвиля два маленькі човни серед широкого моря.
А чи зжене - не вгадаєш....
Мури, мури, грати, кайдани, рушниці, замки...
Золоті надії, дитячі химери - розбило, розвіяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна.
Оце тобі й увесь світ широкий - од стіни до стіни!
І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху.
І схне серце, гаснуть надії, вмирають бажання...
Лист - коротенький, листівка.
На їй - штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий? - дивуюсь.
Читаю підпис - нічого не говорить: може, знакоме що, а може, й ні, не пригадаю. Рука - чужа. «Дорогий товаришу,- мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки що не пишіть - я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим!..» Читаю - чимсь свіжим, бадьорим так і пре од листа, як вітром із рідного степу.
- Хто б же воно?
«Гора з горою не сходиться, може, стрінемось коли-небудь». Далі дрібненько дописано: «Отоді вже, мабуть, скажу вам «щось гарне».
Немов сонце за гратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене:
- Що, на волю? На поруки?
Куди там - краще!..
Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки - нічого не бачу й не чую. Ходжу, як обмарений, осміхаюсь... І чую - одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів’ялі надії.
Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця - і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за волею - гостра, як ніж.
Жить!..
І знову - старенька комора осміхається із зелення, як дитина з-під великої шапки.
Очунюю потроху, ходжу з палицею по городу, по садочку, спочиваю на старому ліжку в коморі. Здається, що вчора я тут вилежувався з граматикою...
Шелесне бур’ян за коморою - легенько тьохне в грудях.
Легенько, бо зразу зітхнеться: немає Мотрі, та казали, що й не буде: поховали Мотрю десь в Наримському краю.
Замість неї часто одвідує мене стара Петриха, учащає, як колись, бувало, дочка.
Прийде, принесе свіжої малинки в полумиску, коло мене поставить, сама сідає на ліжку скраєчку.
- Наснилася мені цеї ночі знову,- почне, бувало,- що й досі ходжу, як у тумані.
І почне розповідати новий про дочку сон. Далі знову про те ж:
- Ні, коли б таки так її, сердешну, не били, де б у неї ті сухоти взялись? Приїхала, як рожа повна.- І я вже в котрий раз слухаю, хвилюючись, про те, як приїхала Мотруня в гості, як на другий день налетіли в хату жандарі... Саме в хаті топилась піч, почала, моя голубка, в огонь якісь листи кидать... Побачили - за косу, та об землю, та чоботищами в груди... Сусіди плачуть, а їм нічого, звели закривавлену, нагаями погнали... І що то за люди, що немає у їх краплі жалю...
І Петриха втирає краєчком хустини старі очі.
Чим її розважиш? Починаю рвати серце їй і собі.
Я починаю говорити їй, як звірі-люди, не кохавши, ночами не встававши, взяли чужу дитину, побили, покартали, присудили в чужу чужину. А як чужу кров судили, то материного серця й не питали. І лежить частка материного серця десь далеко за ріками, за городами, за чужими країнами, засипана чужою землею. І мало там сонця, там сніги біліють, і гудуть там днями й довгими ночами одвічні бори. І ніколи сніги не розтають там, і вітри не одвівають.
І сумно, і далеко линути туди материній думці темної ночі до дитини на розмову...
Слухає Петриха, очей не зводить, а в очах - сльози стоя-нами.
Далі помаленьку бере в руки хусточку, до очей підводить.
- Ох, чужа сторона - гірчицею сіяна, забудьками саджена...
Плаче.
А в мене збудилася вже своя туга, гірка іронія, така суха та пекуча...
...Гора з горою не зійдеться... Так, не зійдеться гора з горою, та прийде ж колись та година, що хоч пилинку, хоч суху билину через степи, через байраки од одної гори до другої буйним вітром занесе, а з тії чужини не буде вже звістки, поки й світа сонця, поки дня і ночі...
Кажуть - щастя... доля... воля...
І гасає людина по світу, спотикається, плаче, радіє - шукає його по світу: коли жити, то тільки в щасті... Коли здобувати, то тільки волю...
Далі скажуть йому: тебе одурено, щастя - примара, його немає на світі. Ні щастя, ні волі!..
В плач! У галас! Не поможе.
Пожуриться-пожуриться та, забувши про те щастя, почне собі кувати таку-сяку долю. Так, аби котиться в світі, як те покотиполе. Мандрує, світ розглядає - і добре йому: сонце світить, вітер повіває. Притомилося - прип’ялося до верби в дорозі та й спочине; десь сопілка грає - послухає, осміхнеться, пожуриться разом із вербою, дивлячись як лист з неї сипле, попрощається та й покотить далі. А настигне ніч та негода серед голого степу, отоді постережися, покотиполе, бо нема тобі затишку! І виллють на тебе хмари свої дощі всі до останньої краплі, за довгу ніч навтішається досхочу тобою вітер лютий, аж поки те сонце блисне.
