Циклон - Гончар Олександр Терентійович (серия книг .txt) 📗
Оператори, художники, актори, статисти… Ти мусиш об'єднати увесь цей строкатий колектив, запалити, злютувати в одну творчу волю… “і досягти”. Колосовсвкий несамохіть зітхнув.
Підгірський затишний, майже ідилічний край. Не видно Чорногори звідси. Тільки бистрінь річок цього краю, вільгість та паркість повітря вказує на близькість гір. Десь там вони, на заході, стали кряжами в небі, і циклони, йдучи, подеколи розбиваються об них, проливаючись заливними дощами. Інтенсивно густа червнева зелень повсюди: світ зеленої повені! Світить річка, блукаючи заплавами, зникаючи в маревах небосхилу.
Ярослава - уродженка майже цих країв, проте чимало часу не була тут, і тепер смакує повітря дитячих літ, нади'вляє рідні ландшафти, і все їй тут любе: блиск річки, зелень лукіа-пасовиськ і хвиляста, плавка, як мелодія, лінія пагорбів далеких, за якими часом ходять по обріях дощі чорноброві…
Дикі гіллясті черешні, висока трава по підгір'ю навпереміш із квітами раннього літа - все в цім краю таке соковите, таке зелене: зеленіше, ніж будь-де! Можливо, будуть знімати тут і ландшафти тієї Європи, що за колючим дротом була, з бруквою для східних невольників, з таборами та бараками… І стає аж боляче, що ця твоя рідна земля тільки тому, що чимось схожа на прирейнські ландшафти, повинна буде ввійти у фільм землею неволі, образом чужини.
Все давнє в цім тихім краю підбескиднім. Колись була ген на тому пагорбі одна із княжих столиць, а зараз - навіть не райцентр, всього лиш бригада колгоспу: історія вільна переставляти столиці. Поп'ялись чепурні хатки по підгір'ю, з густими вишняками, з латочками городчиків, що ледве помітні серед буйного квітучого різнотрав'я. Десь тут велися розкопки на валах, і люди п'ють воду з княжої криниці (струмочок-джерельце прозоро видзюркує під горою), а на узвишші є місцина, що в народі й досі зветься: Золотий Тік.
Надвечір вони йдуть утрьох па гору оглядати історичні місця. Колос ступає попереду пругким своїм солдатським кроком, на Ярославу в таких випадках він мало звертає уваги, а їй, як завше, приємно бачити його смаглявий профіль з посрібленою скронею і високу розгонисту постать, не позбавлену “елеганції двометрової”, як часом іронізує Сергій.
Якщо хочеш вивести Головного із звичайного для нього стану зосередженої мовчазності, запитай його що-небудь про князівські чвари або про Осмомислів саркофаг, що був нібито знайдений тут, - зачепи, торкни цю струну - і тебе одразу буде помічено, одразу стапеш співбесідницею; і Ярослава час від часу охоче користується цим психологічним ключиком. Те, що Колос досі зберіг свою студентську закоханість в історію та археологію, надає йому в Ярославиних очах якоїсь зваби, бо ж завжди радісно відкрити, що людина бережно носить в собі щось від юності, що й звідти їй проблискує світильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, ті його темні вихори - для Ярослави теж е в них своєрідний чар. Скільки разів оті гіркі карби на мужньому обличчі, сліди не знаних тобі втрат, а може, мук і страждань, викликали гаряче бажання в ній підійти до нього, припасти, спитати: “Де був? Що довелося зазнати тобі? Чого так часто буваєш присмучений? І чому ніколи де шукаєш співчуття чийогось?”
- Так оце він і є, Золотий Тік? - каже оператор, мовби трохи розчарований побаченим.
Трава, і все. Кілька черешень… Читають таблицю, складену якимось поетом-краєзнавцем, вчитуються, і ця гора закипає іншим життям, пахтить іншими часами. На цьому ось місці, де зараз буяють молоді картоплі в скромному біленькому цвіті, не так уже й давно, як для вічності, вирував гомін княжої торговиці, укладались контракти, серед прийшлих зі Сходу і Заходу, сап'янові чоботи топтали тут брук, від якого й сліду нема, - трава зеленіє… Все шуміло, вигравало: шаленіли натхненням давні музики, яскріли шовки й дорогі оксамити, прянощі й вина спокушали люд, ішли з рундуків у торг ікони богомазів, осипані смарагдами та крпвавцями, і книги краснопйсців, лицарські кольчуги, панцирі та шаблі дамасської сталі - “все тут можна було купити, - як пише цей невідомий патхненець-поет: - золоті прикраси й соболині шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку”!
- В майбутньому фільмі виджу тебе в ролі красуні половчанки, - жартує Сергій, чомусь посумнілим поглядом обіймаючи Ярославину постать.
- А тебе - в ролі молодого ятвязького раба, - в тон йому зауважує Головний і торкає рукою обважніле похиле плече оператора.
На городчику ліпній ґазда підгортає картоплю
- Бараболя буде? - гукає до нього Сергій. Газда випроставсь, обіперсь на сапилно.
- Двіці лияли аж надто. І повтір, що будуть. А коли тінщів маєм багато, бараболя може збуйпіти… Вся піде в бадилля, а в коріннях - там ніц… А ви з району?
- З району.
- То би сказали, аби нам тут, на бригаді, книгозбірню відкрили… В селі маєм клуб, молодь туди бігає, але ж старші люди не побіжать… А тут би й ми пішли - газети, книжки би почитали.
- Ще є люди, які книжки читають, - підморгнув Сергій до своїх. - А я не пригадую, коли й тримав у руках друковане слово… Романи вживаю тільки екранізовані…
Золотий Тік… Бувало. Вирувало, шуміло, а зараз тиша, смарагдова тиша, і чути, як ростуть картоплі і як роса капле, перекаплюючись між листям на могутній розложистій черешні,.що стоїть якраз серед Золотого Току, царює над ним, оздоблена живими рубінами дрібоньких своїх угідок, що ранньо вже де-ис-до жевріють угорі.
- Ви обіцяли нам щось показати? - звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далі. - Дб ті розкопки?
- На розкопках поки що нічого цікавого, - відповів Колосовський. - І зовсім не для того прийшли ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повітря. Перш ніж стати під юпітери, перш Сергій ось візьме вас у кадр з вашими нереалістично довгими віями. Спробуйте ввібрати в себе цей досі відчутний дух давнини… Осмомисл і дружинники його, вони мусять постати для вас живі… В усій реальності, з ясністю галюцинацій ви чуєте хропіння їхніх коней, брязкіт зброї, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволі, метаєтесь в тривожній веремії Золотого Току, бачите, як уже переправляється з того боку монгольська кіннота, - он там, уплав через річку! - і напружений слух ваш ранить перший посвист монгольської стріли… Ви вся - в контексті тієї тривоги, вся у вировищі страшного народного лиха. Втікаєте отим ярком, за спиною наближається кінський тупіт, над вами.вже перегнувся з сідла переслідувач, бачите обличчя в хижому прижмурі косих очей, чуєте смердючий дух його поту…
- Вона гратиме не ті часи, - нагадує оператор.
- Але їй все це треба, - наполягає Колос. - Вона особа не позаісторична. Коли її ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колії вона опиниться в райху - не на становищі остарбайтсрки у Рітмайстера, а займе місце на нарах барака серед в'язнів, серед своїх подруг чорногорок та француженок, - по ній і там має бути видно: хто вона? Звідки? Яка історія за її спиною? Який народ? В найтоншим виразі її обличчя, в її задумі, у відкритім погляді очей мусить світитись, що вона не тупа, безрідна рабшія, що за нею - віки звитяжного й трудного життя її народу.
- Мені здасться, я це зможу відчути, - тихо мовила Ярослава.
Сергій-оператор цього разу теж підтримав Головного, став розвивати його думку:
- Золотий Тік, і хори Бортнянського, і поеми Одержимої, які ти, гадаю, сумлінно штудіювала в дев'ятому класі, - все це не забудь, стаючи під юпітер. Бо мені не лялька потрібна перед об'єктивом…
- І як батько твій там чи дядько поневірявся у Манітобі та на бельгійських шахтах, - напружено роздумував Головний, - як село ваше зустрічало червоний вересень тридцять дев'ятого - вересень визволення. Все, все не забудь. Тоді глибше ввійдеш у світ героїні, дочки народу…
- Мені не потрібна лялька перед об'єктивом, хай навіть вродлива, як чорт, - ще раз попередив Сергій-оператор. - Вимагатиму людину з природним почуттям гідності, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справді щось значно… глибоке, глибинне… profundis…
