Габрієла - Амаду Жоржи (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

— Цей прогрес, Докторе...

— Цей прогрес я називаю аморальністю...— Він окинув бар розлюченим поглядом. Шіко Молеза навіть здригнувся.

Почувся гугнявий голос Ньо-Гало:

— Про яку мораль тут ідеться? Про бали, кіно?.. Але ж я живу в Ільєусі понад двадцять років, і завжди були в нас кабаре, пияцтво, азартні ігри, жінки легкої поведінки... Все це з'явилося не сьогодні. Це було завжди.

— Але відвідували кабаре, пиячили і грали в азартні ігри чоловіки. Я не можу сказати, що схвалюю їхню поведінку, але вона не так розкладає сім'ю, як клуби, куди молоденькі дівчата і жінки ходять танцювати, забуваючи про сімейні обов'язки. Кіно — це школа розпусти...

Тоді Капітан висунув друге питання: як міг чоловік — і це також справа честі — зігнорувати вродливу жінку, коли ця жінка вважала його схожим на святого і, зачарована його словами, сп'яніла від аромату його чорних кучерів, кинулась до нього в обійми, бо, вилікувавши їй зуби, він навіки поранив її серце? У чоловіка теж є чоловіча честь. На думку Капітана, дантист сам був жертвою; він швидше заслуговує на співчуття, а не на осуд.

— Цікаво, що б зробили ви, сеньйоре Маурісіо, коли б дона Сіньязінья, прекрасна дона Сіньязінья, в самих лише чорних панчохах, впала у ваші обійми? Кинулись би кликати на допомогу?

Дехто із слухачів — араб Насіб, полковник Рібейріньйо, навіть сивоволосий полковник Мануел дас Онсас — подумали над поставленим запитанням і вирішили, що відповісти на нього неможливо. Всі вони знали дону Сіньязінью, не раз бачили, як вона із зосередженим і серйозним виглядом в наглухо застебненій сукні переходить майдан, прямуючи до церкви... Шіко Молеза, забувши про те, що йому слід обслуговувати відвідувачів, зітхнув, уявивши собі роздягнену Сіньязінью, що кидається до нього в обійми. Та в цю мить на нього напосівся Насіб:

— Ану, ворушись, хлопче. Це що ще за витівки?!

Сеньйор Маурісіо уже почував себе зовсім на суді присяжних.

— Vade retro! [50]

Дантист, щоправда, не був тим невинним молодиком, яким його описав Капітан (він мало не назвав його «шановний колега»). Але, щоб відповісти Маурісіо, Капітан вдався до біблії, цієї книги книг, і згадав для порівняння Йосифа...

— Який Йосиф?

— Той, якого спокушала дружина фараона...

— Ну, цей тип був, очевидно, неповноцінним...— розсміявся Ньо-Гало.

Маурісіо спопелив його поглядом.

— Такі жарти тут недоречні. Він зовсім не був невинним ягнятком, цей Осмундо. Можливо, він був непоганим дантистом, але, поза всяким сумнівом, становив небезпеку для ільєуських родин...

І він накинувся на Осмундо так, неначе справа відбувалася в суді і він стояв перед суддею та присяжними: правда, що Осмундо умів бути чемним, зі смаком одягався, але до чого ця елегантність у місті, де фазендейро ходять в бриджах і високих чоботях? Чи не є вона свідченням занепаду моралі і її розкладу? Вже невдовзі після прибуття його до міста виявилося, що він прекрасно танцює аргентинське танго. А все цей клуб, куди по суботах і по неділях приходять стрибати дівчата, юнаки і заміжні жінки... Цей самий клуб «Прогрес», який краще було б назвати «Клубом розпусти»... Адже там всі гублять залишки сорому і скромності. Цей метелик Осмундо закохав у себе за вісім місяців перебування в Ільєусі біля півдесятка найвродливіших дівчат, перелітаючи знічев'я від однієї до іншої. Проте дівчата на виданні його не цікавили, він хотів володіти заміжньою жінкою, щоб харчуватися на дурняка з-за чужого столу. Осмундо — один з тих лобуряк, що вряди-годи починають з'являтися на вулицях Ільєуса.

Він одкашлявся і схилив голову, немовби дякуючи за аплодисменти, які часто лунають в суді, незважаючи на категоричні заборони судді.

Але в барі також зааплодували.

— Гарно сказано...— схвалив фазендейро Мануел дас Онсас.

— Які можуть бути сумніви, — підтримав його Рібейріньйо.— Жезуїньйо подав добрий приклад, саме так і слід було вчинити.

— Не заперечую,— сказав Капітан.— Але ж по суті ви, сеньйоре Маурісіо, і чимало інших висловлюєтесь проти прогресу?

— З якого це часу прогрес ототожнюється з аморальністю?

— Ви проти прогресу, і не кажіть мені про аморальність в місті, де безліч кабаре і повій, де кожна заможна людина може мати утриманку. Ви проти кіно, клубів, навіть проти родинних вечірок. Ви домагаєтесь, аби ваші дружини не потикали носа за кухонний поріг...

— Домашнє вогнище — цитадель добропорядної жінки.

— Що стосується мене, то я не проти клубів,— виголосив полковник Мануел дас Онсас.— Я навіть люблю відвідати кіно, посміятись, коли показують веселий фільм. Правда, човгати ногами — це вже даруйте: літа не ті. Та це одна справа, і зовсім інша — вважати, що заміжня жінка має право обдурювати чоловіка.

— А хто про це говорить? Хто міг би погодитися з цим?

Навіть Капітан, людина бувала в бувальцях, колишній мешканець Ріо, що засуджував чимало звичаїв Ільєуса, навіть він не набрався мужності виступити проти жорстокого закону. Настільки суворого і невідворотного, до бідолашний Фелісміно, лікар, який прибув до Ільєуса кілька років тому з метою відкрити клініку, не зміг тут працювати і, довідавшись про інтимну близькість між своєю дружиною Ритою та агрономом Раулом Лімою, вигнав її до коханця. Він, правда, був щасливий з нагоди позбутися нелюбої дружини, з якою обвінчався невідомо чому. Він ніколи ще не був такий радий, як того дня, коли дізнався про зраду: агрономові, який не вгадав його намірів, довелося напівголому бігти вулицями Ільєуса. Фелісміно вирішив, що немає кращої помсти, найвитонченішої і найстрашнішої, аніж перекласти на плечі коханця віроломність Рити, її пристрасть до розкошів, її нестерпний характер. На жаль, мешканці Ільєуса не володіли розвинутим почуттям гумору, ніхто лікаря не зрозумів: його прийняли за циніка, боягуза і аморальну людину; клієнтура, яку він уже мав, відмовилась від його послуг, дехто навіть перестав подавати руку, а прізвисько Мерин замінило йому ім'я. Потрапивши у безвихідне становище, Фелісміно змушений був покинути місто.

Про закон для наложниць 

Цього дня в збудженому, майже як на свята, барі згадали, окрім сумної пригоди з життя лікаря Фелісміно, чимало інших історій. Майже всі без винятку були вони повчальними: любов, зрада і жахлива помста. І цілком природно, оскільки Глорія, як завжди, сиділа край вікна своєї кімнати поруч з баром, самотня і сумна (її служниця вешталась серед цікавих на набережній і навіть забігала у «Везувій», щоб почути останні новини), хтось пригадав славнозвісну історію Жуки Віани і Шікіньї. Звичайно, вона не йшла в жодне порівняння із сьогоднішнім випадком, адже полковники застосовували смертну кару лише в разі зради дружини. Утриманки ж такої кари не заслуговували. Так вважав і полковник Рібейро.

Коли полковникам ставало відомо про зраду жінок, яких вони утримували,— або оплачуючи квартиру, їжу і розкішну меблю в пансіонах для проституток, або наймаючи для них будинок на малонаселених вулицях,— то вони втамовували свій гнів тим, що просто залишали їх напризволяще, тим самим позбавляючи комфортабельних умов, і знаходили собі іншу коханку. Хіба не обмінялися нещодавно пострілами в «Золотій горілці» полковник Ананіас і торговельний службовець Іво, відомий під прізвиськом Тигр, яке він одержав за майстерну гру центрфорвардом у футбольній команді «Віра-Крус»? Перестрілка виникла через Жоану, проститутку з Пірнамбуко, віспувату, некрасиву з лиця.

Полковник Коріолано Рібейро був одним з тих, хто перший почав вирубувати ліси і насаджувати какаові дерева. Мало які фазенди могли тягатися з його плантаціями, закладеними на чудових землях, де какаові дерева давали урожай через три роки після посадки. Впливова людина, кум полковника Бастоса, Рібейро неподільно владарював в одному з найбільших районів зони Ільєуса. Будучи простим у поводженні, він продовжував дотримуватися звичаїв старовини і був поміркований у своїх вчинках; єдине, що він собі дозволяв,— це утримання коханки в найнятому для неї будинку. Майже увесь час полковник Рібейро жив на фазенді, до Ільєуса він приїздив верхи, ігноруючи зручності залізниці і нещодавно поставлених на лінію автобусів. Він носив штани із дешевенького сукна, злинялий під дощами і сонцем піджак, старий капелюх і заквацьовані глиною чоботи. Йому подобалося жити на плантаціях, віддавати накази робітникам, врубуватися в лісові нетрі. Злі язики стверджували, що він їв рис лише в неділю або на свята — настільки був скупим,— а в будні перебивався квасолею і шматочками сушеного м'яса — їжею наймитів. А сім'я його, між іншим, жила на широку ногу в розкішному будинку в Баїйї, зі смаком умебльованому; син його студіював юриспруденцію, а донька проводила вільний час на балах Атлетичної асоціації. Дружина рано постаріла ще в ті часи, коли траплялося чимало збройних сутичок і коли тривожними ночами полковник виїздив із дому на чолі своїх жагунсо.